Загиблі герої березня 2021-го: пам’ятаймо про їхній подвиг

Дев’ятеро захисників України віддали свої життя у боротьбі з підступним ворогом на Донеччині у березні 2021 року. Тоді як на Луганщині минулого місяця не зафіксовано жодної бойової втрати українського війська.

 

Нагадаємо, якщо протягом семи попередніх місяців на передовій дотримувався умовний режим «тиші», то саме у лютому 2021-го ворог неабияк активувався: снайпери, мінометні і кулеметні обстріли, мінування. У другий місяць року ЗСУ зазнали 11 бойових втрат.

 

Тенденція до загострення зберіглася на фронті і у березні: тим більше, що ворог збільшив кількість обстрілів на третину. Зауважимо, що саме на Донеччині, а не на Луганщині. Найгарячіша точка – селище Шуми і загалом район між Торецьком і окупованою Горлівкою.

 

Тож найбільших втрат зазнала 10-та окрема гірсько-штурмова бригада, яка утримує позиції на цьому напрямку після ротації 503-го батальйону морської піхоти: шестеро полеглих захисників-едельвейсів….

 

Загалом семеро з дев’яти полеглих героїв були вбиті російськими снайперами, тоді як про відповідь наших снайперів підступному ворогу нічого не чути…

 

Тож не забуваймо тих, хто віддав за рідну землю найдорожче – життя!  Згадаймо кожного поіменно!

 

Вічна пам’ять Героям! Слава Україні!

 

ВОЛОДИМИР ОНОПРІЄНКО

 

 

Старший солдат, командир бойової машини 24 ОШБ «Айдар» 53 ОМБр Володимир Онопрієнко народився 25 травня 1977 року у селищі міського типу Драбів Черкаської області.

 

Закінчив місцеву школу. Відзначався працьовитістю, цікавився технікою, автомобілями.

 

Загинув в ніч на 11 березня в результаті смертельного кульового поранення, отриманого під час обстрілу позицій ЗС України поблизу Старогнатівки.

 

Військові медики встигли надати йому першу допомогу, але, на жаль, врятувати життя воїна їм не вдалося. За кілька тижнів у Володимира Онопрієнка закінчувався термін контракту…

 

На військовій службі за контрактом - з квітня 2020 року.

 

Служив за контрактом у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних запорожців. У квітні 2020 року старший солдат Онопрієнко підписав новий контракт, на цей раз пішов у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” 53-ї бригади. Служив на посаді командира бойової машини.

 

«Добрий, порядний, щирий, працьовитий, справжній патріот», – згадують про 43-річного Володимира Володимировича бойові побратими.

 

Залишилися матір, дружина, дочка та онук.  

 

Похований 13 березня в рідному Драбові з військовими почестями.

 

ОЛЕКСАНДР ПЕКУР

 

 

Старший солдат, номер обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 54-го окремого розвідувального батальйону Олександр Валентинович Пекур народився 17 листопада 1990 року у селі Гурівщина Бучанського району Київської області.

 

Після закінчення сільської загальноосвітньої школи Олександр здобув у Києві фах електромонтажника. Відслужив строкову, а 2015 року його призвали за мобілізацією, він потрапив на фронт, брав участь у боях біля Зайцевого.

 

Загинув 12 березня близько 20.00 в районі міста Мар’їнка Донецької області від ворожої кулі російського снайпера.

 

Як згадують друзі та рідні, 30-річний захисник найбільше мріяв про власну родину.

 

Без сина, онука та брата залишилися мама, бабуся і брат.

 

«Олександр, як і багато інших Героїв, був справжнім воїном, справжнім патріотом. Для нас всіх це незамінна втрата. Але найбільше з загибеллю сина та брата втратила його родина. Я безмежно вдячний за сина, за воїна, який з честю віддав життя, виконуючи свій обов’язок. Ми ж обіцяємо, що ворог буде покараний», - звернувся до рідних командувач військ оперативного командування "Північ" генерал-майор Валерій Залужний, вклонившись матері воїна перед труною.

 

Поховали воїна 16 березня на Київщині, у рідному селі Гурівщина. Біля рідної хати зібралися сотні друзів, побратимів, військовослужбовців. У пам'ять про полеглого воїна лунав військовий салют.

 

ВІКТОР ПАСЄКА

 

 

Молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення 2 гірсько-штурмової роти 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Віктор Степанович Пасєка народився 8 червня 1965 року в селі Мончинці Красилівського району на Хмельниччині.

 

Загинув 18 березня опівдні поблизу смт Південне, внаслідок ворожого обстрілу з боку окупованої Горлівки та кульового поранення в голову.

 

У 55-річного захисника України залишилися дочка та двоє онуків - Артем і Владислав.

 

До війни пан Віктор багато років поспіль працював водієм тролейбуса у комунальному підприємстві "Хмельницькелектротранс", де залишив по собі гарні спогади, як про добру, чуйну та безвідмовну людину.

 

Призваний за контрактом Хмельницьким ОВК 12.09.2018 року. Служив спочатку мінометником, а згодом – командиром взводу. Цього літа термін дії контракту спливав, і чоловік мав повертатися додому, до своїх доньки та онуків, яких він безмежно любив.

 

«Дядя Вітя» – так з любов’ю називали пана Пасєку побратими по службі, для яких він був як батько. Не лише за віком (хоча багато товаришів по службі справді годилися йому в сини й дочки) – він був турботливий,  готовий і поділитися досвідом, і допомогти не лише мудрою порадою, а й справою.

 

В останній свій день дядя Вітя приготував своєму взводу смачний український борщ, який сам так і не скуштував…

 

Поховали Віктора Пасєка на Алеї Слави міського кладовища в Хмельницькому, де він жив і працював до війни.

 

АНДРІЙ ГРАБАР "МАМАЙ", "ТАНЧИК"

 

 

Молодший сержант, командир бойової машини-командир відділення батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти Андрій Грабар (позивні «Мамай», «Танчик») народився 14 вересня 1995 року в місті Миколаїв.

 

Загинув 25-річний захисник України в результаті обстрілу позицій ВОП з мінометів та гранатометів різних систем з боку російських найманців поблизу с. Водяне 19 березня.

 

Незадовго до того воїн повернувся з відпустки…

 

Службу у лавах Військово-Морських Сил «Мамай» починав навесні 2015 року у десантно-штурмовій роті 501-го окремого батальйону морської піхоти, який на той час складався виключно з вихідців з Криму, які не зрадили Україну, перейшовши мешкати на материк.

 

У свої 18 років він підписав свій перший контракт та зміг потрапити до морпіхів.

 

Брав участь у боях на Приазовському напрямку (зокрема, взимку 2015-2016 років стояв у Широкиному на найбільш небезпечній ділянці).

 

Одночасно з військовою службою навчався у міжнародному класичному університеті імені Пилипа Орлика.

 

Як пригадував його побратим Сергій Панков: «Ми познайомилися з тобою восени 2015, біля Широкиного. Здоровяк під два метри!) з обличчям і очами дитини)). Тобі тільки виповнилося 18 років, навіть військового квитка не мав, а вже був контрачем 501 ОБМП і на війні».

 

Кореспондентка інформагенції АрміяInform  Анастасія Олехнович, яка наприкінці 2020 року брала у молодшого сержанта Грабара інтерв’ю, згадує, що «Танчик» ніколи не ліз у відеокамеру й не вихвалявся своїм бойовим шляхом, тож про себе під час розмови майже не розповідав. Більше про побратимів, про те, як важливо зберегти їхні життя, щоб усі повернулися додому живими, та про присягу морського піхотинця, що не завжди сумісна з умовами перемир’я…

 

«Моя історія зовсім не особлива, вона схожа на історії інших морпіхів. Почалась війна — пішов захищати країну. Як у таких умовах продовжувати займатися програмуванням у Миколаєві?», - розповідав Андрій «Мамай».

 

«Танчик» вільно розмовляв англійською, багато читав, постійно укріпляв позиції та надихав побратимів.

 

Побратими згадують, що хлопець планував вивчитися на офіцера, збирався вступати до військового ВНЗ в Одесі.

 

КИРИЛО БИКОВСЬКИЙ

 

 

Солдат, навідник підрозділу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Кирило Сергійович Биковський народився 17 травня 1992 року у Кропивницькому.

 

Загинув 20 березня о 15.15 в районі населеного пункту Шуми Торецької міськради Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, що дістав під час обстрілу позицій ЗСУ зі стрілецької зброї.

 

Товариші та військовий медик встигли надати першу медичну допомогу й навіть евакуювати пораненого з поля бою.

 

«Він ще був при тямі, живий. А коли його доставили, нам подзвонили і сказали, що Кирила вже немає… Ми всі були в шоці, не могли усвідомити, що сталося», – розповів  побратим загиблого воїна Олег Ковтунюк.

 

У 29-річного захисника залишилися мати, дві сестри та 8-річний син Назар.  

 

Після здобуття середньої освіти, навчався у Вищому професійному училищі № 4. Ще з дитинства мріяв стати військовослужбовцем.

 

На військовій службі за контрактом в ЗС України - з 2011 року, в районі проведення ООС - починаючи з 2018 року.

 

Згодом повернувся до цивільного життя. Допомагав тестю-фермерові на фермі.

 

«Він був у мене на роботі – ми вирощували свиней. Він дуже був працьовитий, добрий, чесний. Ніколи поганого слова нікому не сказав. Ми його всі дуже любили. Так склалося, що він пішов. Я його дуже просив: не йди, синку, ти ж молодий хлопець. Ти ж бачиш, що твориться – державі не потрібна ця війна», – каже тесть воїна Віктор Писаренко.

 

Але Кирило не вважав, що ця війна «не потрібна». 08.05.2020 призваний за контрактом Кропивницьким міським територіальним центром комплектування та соціальної підтримки.

 

Похований 24 березня на Aлеї Слaви Рівнянського клaдовищa в м. Кропивницькому

 

СЕРГІЙ КОВАЛЬ

 

 

Підполковник, командир загону пошуку та знешкодження саморобних вибухових пристроїв 143 Центру розмінування Сергій Васильович Коваль народився 30 серпня 1977 року у селі Рихта Кам’янець-Подільського району Хмельницької області.

 

Мешкав у Кам’янці-Подільському. Мав досвід участі у миротворчих операціях.

 

43-річний офіцер загинув 26 березня 2021 року під час розмінування ворожих боєприпасів в результаті вогню ворожого снайпера поблизу селища Шуми на Донеччині.

 

У нього залишилися дружина, 4-річна дочка та 17-річний син.

 

Згодом з’ясувалося, що це була ворожа пастка, в якій загинуло ще троє бійців, що прийшли на допомогу пораненому підполковнику.

 

Зокрема, 26 березня група розмінування на чолі з підполковником Ковалем вийшла на огляд замінованої місцевості.

 

«Під час виконання завдань внаслідок снайперського вогню отримав смертельне кульове поранення старший сержант Барнич. Командир групи підполковник Коваль, надаючи йому допомогу та здійснюючи евакуацію, внаслідок снайперського вогню отримав несумісне з життям поранення», – розповів головнокомандувач ЗСУ Хомчак.

 

На допомогу підійшли старші солдати Абрамович і Гайченко. Але і вони загинули під вогнем боку російських снайперів.

 

Сергій Коваль у 1994 році закінчив військово-інженерний факультет Подільської державної аграрно-технічної академії та пов’язав своє життя зі службою у лавах Збройних Сил України.

 

У складі миротворчої місії з підтримання миру і безпеки перебував у Афганістані у 2014-2015 роках. Повернувшись до України, Сергій Васильович неодноразово брав участь в АТО/ООС.

 

Поховали Сергія Коваля 29 березня на Алеї Слави Кам’янець-Подільського цвинтаря.

 

СЕРГІЙ БАРНИЧ

 

 

Старший сержант, сапер 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сергій Михайлович Барнич народився 11 січня 1974 року в місті Калуш Івано-Франківської області.

 

47-річний захисник України загинув 26 березня в результаті вогню ворожого снайпера поблизу селища Шуми на Донеччині.

 

Його намагався евакуювати підполковник Сергій Коваль, який теж загинув.

 

Сергій Барнич навчався у Калуському хіміко-технологічному технікумі, де отримав освіту електрика.

 

Трудову діяльність розпочав у 1993 році на підприємстві «Хлорвініл», у 2010 році був призначений майстром електротехнічного цеху «Карпатнафтохім».

 

В 2015 році був призваний на військову службу за мобілізацією до військової частини Б-4264, в якій виконував свій обов'язок до 22.07.2016 року.

 

Повернувшись додому, знову уклав контракт на військову службу у 2017-му: контракт був укладений на три роки, а коли сплив його термін дії, Сергій одразу підписав іншій, ще на рік.

 

У грудні 2020 року був нагороджений медаллю “За гідність та патріотизм”.

 

Залишилися батьки.         

 

Похований 30 березня на Алеї Слави міського кладовища в рідному Калуші.

 

МАКСИМ АБРАМОВИЧ

 

 

Старший сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Максим Олександрович Абрамович народився 17 березня 1994 року у місті Дубровиця Рівненської області.

 

27-річний захисник України загинув 26 березня в результаті вогню ворожого снайпера поблизу селища Шуми на Донеччині.

 

У воїна залишилася матір, в якої він був єдиним сином....

 

Був активним спортсменом, вихованцем школи бойового гопака. Закінчив загальноосвітню школу №2, яку часто представляв на різних змаганнях. Захоплювався фехтуванням на шаблях.

 

Після школи, вступив на навчання до Харківського національного університету внутрішніх справ, але у 2017 році - уклав контракт із ЗСУ і вирушив на фронт.

 

Брав участь в бойових діях в зоні АТО/ООС, але у 2020 році звільнився у запас.

 

Утім, в грудні того ж року, знову став на захист країни, підписавши новий контракт.

 

Нагороджений відзнакою Президента України “Учасник АТО” та медаллю “За звитягу та вірність”.

 

Похований 30 березня у рідній Дубровиці.

 

СЕРГІЙ ГАЙЧЕНКО

 

 

Старший солдат, командир бойової машини – командир відділення 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Сергій Валерійович Гайченко народився 09 вересня 1993 року у селі Михайлівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

 

27-річний захисник України загинув 26 березня в результаті вогню ворожого снайпера поблизу селища Шуми на Донеччині.

 

Залишилися батьки та молодший брат.Односельці згадують про нього, як про дуже добру і чуйну людину.

 

Такої думки про нього і бойові побратими. Того дня, 26 березня, разом із Гайченком загинув і його друг-побратим, воїни разом намагалися витягнути поранених із поля бою…

 

Після закінчення середньої школи, у 2012 році Сергій закінчив Дніпропетровський технікум залізничного транспорту, працював електромонтером у залізничному депо.

 

У 2015 році був призваний на військову строкову службу до Окремого президентському полку України, брав участь у параді до Дня Незалежності України, отримав Подяку міністра оборони.

 

Військову службу за контрактом у ЗСУ розпочав з 20.09.2019 року. Пройшов на фронті  три ротації.

 

Похований в рідній Михайлівці.

 

Читайте також: Загиблі герої лютого 2021-го.