Віталіна Біблів зіграє у виставі «Люби мене не покинь»

У київському театрі «Золоті ворота» показують  14 та 15 жовтня премʼєру вистави «Люби мене не покинь» режисерки Тані Губрій за однойменною пʼєсою української сучасної драматургині Ольги Анненко.

«Це колаж реальних історій, які я почула в перший місяць повномасштабного вторгнення дорогою до Франції, а потім і у Франції. Це новини, які ми всі бачили, це свідки, яким вдалося врятуватися, це тотальний колективний біль,  — розповідає про задум пʼєси драматургиня Ольга Анненко. -  До невеличкого містечка Ньор (Niort), у якому я мешкаю й досі, приїхало 300 жінок і дітей із України. Кожна із них мала свою історію, деякі з них опинилися у п'єсі. Мені не хотілося обирати якусь окрему, бо на ті перші місяці ми всі якось стали однією об'єднаною жінкою зі спільним болем. Всі стали однією мамою, яка понад усе турбується про одну дитину, наче уособлюючи в ній майбутнє життя, яке продовжуватиметься або ні. І не завжди зрозуміло — від чого це залежить: від зусиль, обставин або долі».

Перші читки пʼєси за участі акторки «Золотих воріт» Віталіни Біблів, яка грає в виставі головну та єдину роль, відбулись навесні 2023 року в Німеччині. Тоді під час благодійних читань Віталіна і Таня Губрій збирали гроші для військових на Бахмутському напрямку.

Акторка Віталіна Біблів розповідає: «Ця історія в мене попала, ця героїня — ніби я. Я переживаю кожне горе кожної нашої мами. Мені б хотілось, щоб його було якомога менше. І взагалі не було. Я би дуже хотіла, щоб для глядачів, які подивляться цю виставу, яку ми створюємо, це став для них момент очищення. Багато хто каже, що не може плакати, ніби заклякли в 24 лютого. Я би хотіла, щоб ця вистава стала тою кнопочкою, яка врешті решт дозволить випустити свої емоції».

«Ця історія, по суті, про кожного з нас, —  каже режисерка Таня Губрій. -  Кожен з нас щось втратив з початком цієї війни. Навіть якщо твої рідні і близькі не воюють зараз. Вся наша нація є насправді травмованою. Це не може пройти для будь-кого з нас безслідно. Ця історія близька мені, тому що я теж виїхала за кордон, в Німеччину. Все те, про що розповідає головна героїня. Все, з чим ти зіштовхуєшся: з самотністю, ізольованістю через мову. Але це не головне насправді. Головне, що твій мозок, твоя душа, твоє серце залишаються вдома, в Україні. І тобі важко таким чином розподілитися: фізично ти знаходишся в одному місці, а душевно, морально, головою, серцем, всім — в іншому».

Таня Губрій вважає, що ця вистава в якомусь сенсі несе терапевтичний характер: «Це суспільна терапія. Коли приходили українці, ми плакали з ними разом. Таким чином ти розділяєш цю історію, ділишся своєю історією, розділяєш той біль, про який ми говоримо».

«Це рефлексія. Потрібно це для того, щоб спочатку дати ім'я, назву, тому, що відбулося, і вже після —  аналіз і оцінка, а далі —  пошук можливостей. Описане вже відбулося, але ще не пережите, ще не усвідомлено, ще болить. І такий спосіб —  публічно оголосити про біль —  важливий для подальшого пошуку відповіді на питання. Як з цим тепер жити: з втратами, зі змінами, і так —  день за днем. Для мене це однозначно пошук відчуття «грунту» під ногами. Я маю його відчувати, спиратися на щось. І це пошук у чомусь простому, шукати і знаходити. Це потрібно мені і, я думаю, кожному, кожній», — каже  Ольга Анненко.

Тетяна РУДЕНКО

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Ніхто не має працювати з російськими митцями" - режисер Стас Жирков