«Абсолютно жахливо і шокуюче... Литовський режисер-документаліст Мантас Кведаравічюс загинув у суботу в Маріуполі, в Україні, де безстрашно документував божевільну криваву війну», - повідомила режисерка та продюсерка
Giedrė Žickytė (Moonmakers ) із Вільнюса.
Вона назвала колегу справжнім художником, поетом кіно, загадковою і хороброю душою, констатувавши: «страшна втрата для кіноспільноти Литви та всього світу».
Мантас Кведаравічюс (нар. 1976) отримав ступінь бакалавра у Вільнюському університеті, ступінь магістра культурної антропології - в Оксфордському університеті (Великобританія). Навчався в Кембриджському університеті (Великобританія), де працював над докторською дисертацією.
Із 2003 по 2005 рік Кведаравічюс викладав теорію релігії, права і політики в університетах Нью-Йорка. Із 2006 року проводив розслідування катувань і зникнень людей на Північному Кавказі.
Такий багаж знань і досліджень став основою для створення режисером Мантасом Кведаравічюсом дебютного документального фільму «Барзах» про людей, які зникли в Чечні. Коли зниклі повертаються уві сні, кажуть, що вони походять з Барзаха - землі між живими і мертвими.
У 2011 році цей фільм був удостоєний призів на Берлінському міжнародному кінофестивалі, об'їздив багато інших міжнародних кінофорумів. А також отримав премію «Срібний журавель» у Литві за найкращий документальний фільм року.
У 2016 році Мантас Кведаравічюс представляв на Берлінале свою другу документальну стрічку «Маріуполіс» - про українське місто Приазов’я, яке має помітну грецьку історію. За початковим задумом це мало було бути відображенням зустрічі у повсякденні цих двох ліній у місті Донецької області. Бо ж загалом серед наукових інтересів документаліста — грецька міфологія та сліди давньогрецької цивілізації на теренах Європи.
Але додалася пунктирно й третя – загибелі людей у Сартані поблизу Маріуполя і захисту українських земель від ворожих обстрілів. Після годинної документальної кінорозповіді переважно без виразних і чітких кадрів, якось між іншим, по радіо говорять про загиблих під час руху похоронної процесії 5 людей, ще двох потім померлих у лікарні та 18-х поранених…
Мантас Кведаравічюсзнімав Маріуполь із 2015 року.
Напевно, по іншому би сприймала «Маріуполіс», якби дивилася його до того, як побувала уже 2021 року у Маріуполі і потрапила на фестиваль грецької культури у Сартані. Утім, познайомившись із зовсім іншим життям цих сусідніх населених пунктів, яке вписувалося у формат масштабного проекту «Маріуполь – велика культурна столиця», - мені зрозумілі всі філософські послання глядачам режисера Мантаса Кведаравічюса, в яких йдеться про буденність життя, ідеологічні нашарування і зіткнення традицій.
«Очікувалася гострополітична, викривальна картина, з відтворенням найгостріших, найемоційніших фрагментів війни на українському південному сході, - такий відгук на «Маріуполіс» надіслав із Берлінале київський кінокритик Сергій Тримбач, який
«Україна молода» надрукувала 17 лютого 2016 року. - Такі очікування Кведаравічюс не виправдав.
Антрополог за освітою, він подає Маріуполь як такий собі універсум, де всього напхом напхано. Де є передусім життя — причому воно цікавить режисера чи не у всіх проявах.
Тому у фільмі на рівних пробіг жучків грудьми напіврозваленої жіночої статуї, і пробіг військовиків з автоматами (характерно, що обабіч двоє чоловіків незворушно грають у нарди).
Власне військових, конфліктних епізодів не дуже багато. Ось вулиця міста одразу після обстрілу, симпатична молода журналісточка налаштовується на ведення репортажу. А ось вона ж із батьком у морі, рибу ловлять... Зі сміхом і приказками.
Є й епізод, коли жителі Маіруполя виходять на свято 9 травня, День Перемоги. І — конфліктні розмови. Учасник війни, полковник, груди в орденах — наполягає на тому, що Україні належить бути нарешті вільній; досить, нажилися за різних сатрапів. А поруч жіночка лагідно стверджує, що Сталін — заледве не божа людина. Отакий він, Маріуполь. Його структуру холоднокровно і досліджує режисер-антрополог із Вільнюса.
Зрештою, це справді фільм, в якому основним є правда самого життя, а не тієї чи іншої ідеології чи політики».
У 2016 році «Маріуполіс» у Києві показували у рамках міжнародних кінофестивалів Docudays UA та «Молодість». Фільм був знятий у копродукції Литви, Німеччини, Франції та України.
Наприкінці жовтня 2020 року в обмеженому кінотеатральному прокаті в Україні була представлена документальна стрічка Мантаса Кведаравічюса «Парфенон», після літньої прем’єри у нашій країні у програмі «Молодості». Вона знята в копродукції України, Литви та Франції. Світова прем'єра цього фільму відбулася а рамках Тижня критики на Венеційському кінофестивалі в 2019 році.
Кінопроект «Стасіс», який в майбутньому вилився в повноцінний ігровий повнометражний фільм «Парфенон», Мантас Кведаравічюс почав готувати ще 2015 року. Коли вперше приїхав в український Маріуполь, який уже рік був прифронтовим містом у війні, яку росія почала в Україні на наших східних територіях.
Зйомки «Парфенона» відбувалися в Україні, Туреччині, Литві, Греції та Уганді. З Афін фільм переносить глядача в Стамбул, а потім в Африку чи Одесу. І в цьому фільмі, як у «Маріуполісі», раптом звучать слова: «Учора в поселенні Сартана під обстріл потрапила похоронна процесія… В Маріуполі оголошено день жалоби».
Глядачі не дізнаються, яким би був наступний фільм литовця Мантаса Кведаравічюса про Маріуполь, бо загинув 2 квітня 2022 від ракетного удару, під час спроби вирватися із заблокованого рашистами понад місяць приазовського міста.
Сталося це у 38 добу російської повномасштабної війни проти України. Литовські ЗМІ також повідомляють, що 45-літній режисер вже пережив полон, мав перелом руки, пише
Džina Donauskaitė із Lietuvos žurnalistikos centras.
Офіційного підтвердження смерті Мантаса Кведаравічюса немає. Багато ЗМІ посилаються на пост про загибель документаліста з камерою в руках, який у фейсбуці написав режисер Віталій Манський.