Зачаровував голосом і не мав зіркової хвороби: як Анатолій Солов’яненко прославляв Україну у світі — розповідь дружини Світлани
Уже чверть століття знаменитий український тенор Анатолій Солов’яненко співає ангелам. >>
Учительку бухарестської школи Емілію зіграла Катя Паскаріу. (Фото з сайта berlinale.de)
Берлінський кінофестиваль нині у спринтерському форматі — вже у п’ятницю оголосять переможців великої конкурсної програми (у ній 15 фільмів), «Панорами», «Форуму» та інших фестивальних секторів. Усі, хто акредитований, мають можливість переглядати фільми у себе вдома, на екрані, який у сотні разів є меншим від звичного, який у BerlinalePalast. Та що поробиш - трапляються такі історії.
А от чому трапляються - про це у ряді стрічок, презентованих у Берліні.
Після «траху», та без страху
Фільм одного з найвідоміших румунських режисерів, 43-річного Раду Джуде, «Невдале злягання, або порнобаламутство» саме про недосконалість сучасної цивілізації — принаймні у її румунському варіанті. Який, утім, навряд чи принципово відрізняється від українського.
Усе починається з відео, на якому можна побачити чоловіка й жінку, що займаються сексом. У режимі порно, так можна сказати, — бо ж усе добре видно, та ще з геніталіями на крупному плані. Ну, є така звичка у сьогоднішніх людей — хочеться їм себе увічнити: у малому, і у великому. А тут є що показати, є на що подивитися — і самим, і людям…
Тільки досі звична вже історія, траплялось не раз: якимось чином те відео потрапило у мережу. І у героїні порновідосика чимало хто пізнав учительку однієї з бухарестських шкіл, Емілію (Катя Паскаріу).
Скажу принагідно, от ся звичка знімати себе на фото, на відео чи не на кожному кроці (практично кожен власник телефону нині — відеооператор, а заодно і візажист і т.п.) — це вже якась болячка, якась психічна недолугість. Ступив крок — і зняв себе, одного чи з подругою. Ця болячка відома з давніх давен, нарцисизмом називається.
Може хто й забув уже, то нагадаю. Був такий Нарцис, син річкового бога Кефіса. Зазирнув він якось у річну водицю і побачив самого себе. Вай, який красень! Дуже сподобався він сам собі — настільки, що не міг відвести погляд від себе. Так полюбив себе, що не міг відліпитись від свого образу. Засохнув у підсумку біля тієї красивої водиці, зачахнув — та й помер бідака. Боги перетворили його на квітку, чия назва відома всім.
Так от, нині цих нарцисів розвелося — немов однойменних квіток. Телефон із рук не випускають — кляц-кляц, ось ми які чудесні й прекрасні. Психотерапія така, чи що це? Нормальні люди самі собі рідко подобаються, невпевненість у собі і своїй зовнішності теж не єсть гут, кажучи мовою, досі поширеною у столиці Німеччини. Отож лікуються тим «кляцом», йдучи пляцом, вулицею, сидячи в ресторані — потому розглядаючи себе, милуючись.
Колись один видатний поет захоплювався написаним собою, кричав у захваті: «Ай да Пушкін, а й да сукін син!». Так він і справді писав «нє хіло», а, по-друге, писав-то він не тільки для себе, а й для інших. А от для чого знімати свої вправи у ліжку та їх фонограмне забезпечення (усі оті «о, йєс», «о, маладєц, ти маладєц») — тут нехай медицина займеться. Бо ж повсихають, не приведи, Господи, побіля тих смартфонних картинок — і тоді що робити будемо?
Цивілізація як «кака» — «кака-фонія»
Утім, Раду Джуде зняв свій фільм не тільки (і не стільки!) про те, навіщо людям отакі болячки? Фільм про те, що буває потім — коли хвороба стає публічним надбанням. І, власне, чия то хвороба?
Порновідео — то лишень зав’язка. Далі оповідь у трьох частинах. Частина перша — камера довго-довго рухається за «грішницею» Емілією вулицями Бухареста. Це вже десь початок осені 2020-го, пандемія вже стала частиною пейзажу повсякденного життя.
У кадрі — усього напхом напхано: оператор Маріус Пандуру знімає от сю перевантаженість міста «картинками», які доволі дико і какафонічно перемішуються — так само, як і звуки. Весь цей огром ми, мешканці міст, навряд чи усвідомлюємо й відчуваємо. А от кіно взяло на себе цю функцію: показати, що зір наш і слух наш піддаються якійсь немислимій нарузі. Тільки від цієї «кака-фонії» збожеволіти можна, а ще ж скільки травмуючих нас факторів…
Камера час від часу губить Емілію, і тоді ми бачимо, скажімо, квітку, що пробивається крізь асфальт чи навіть бетон. Це ми, оті квіти (тільки не нарциси, ні), ми пробиваємось кудись і навіщось.
А в Бухаресті стільки побачено відстороненим оком кінокамери потворно-убогого — і в архітектурі сталій, і в от сих торгівельних «врем’янках», і… і…
У фіналі першої новели знову губимо Емілію — бо ж камера задивилась на кінотеатр. Ух-х! Неясно прописані, бляклі афіші, камера ковзнула по них і понеслась угору. А там — там голі-голісінькі античні боги й богині. От хто інтиму не боявся, на натурі і в натурі кохався-любився-злягався й нічо’ їм за те не було. Бо не було тоді ні кіна, ні навіть смартфонів. Хоча ми вже знаємо: нарциси заводились і тоді.
Кохайтеся, чорнобриві, але не з відеокамерою!
Наступна новела фільму Джуде Раду - така собі збірка візуальних сатиричних символів і анекдотів. Тут уже все, ну абсолютно все, перемішалося. Патріотичні гасла й відео мінету, голі жінки і одягнуті у дурнувату ліпнину будинки…
Посеред усього цього візуального «різнотрав’я» зненацька бачимо героїню стрічки, Емілію — із дзеркалом, яке вона тримає на плечі. Запрошення кожному подивитись на самих себе. А чи й у власне виправдання: мовляв, а дзеркало іноді таки треба.
Фінал новели: музейний скелет людини із коментарем: людське життя однаковою мірою є трагедією і комедією. Додам: а погляд на нього митця може бути й гостро-сатиричним. Що й маємо у випадку із фільмом румунського режисера.
Третю, заключну новелу означено як «ситком» — себто як ситуативну комедію. Жанр, відомий в кіно давно. Тут - ситуація, пов’язана з виробничою драмою: вже знайома нам учителька Емілія з’являється на батьківські збори, які веде директорка школи (Клаудія Ієремія). Дискусіон називається.
Батьки, звісна річ, спантеличені тим самим порно-відосиком з учителькою. Емілія відбивається: вона не виставляла приватну відеозйомку в мережу, це по-перше. По-друге, кохалася вона перед камерою не з кимось, а з власним чоловіком: має законне право. І узагалі — навіщо це обговорювати, коли й обурюватись — то лишень тим, хто виставив усе це загальне позорище.
Збори відбуваються у внутрішньому дворику школи (яка є зразковою, звичайно). Зразково потворною є й візуальна начинка дворика — скульптури і скульптурки, над дверима - скульптурний портрет шкільного «патрона» - когось із класиків, якого прибиральниця починає тут же (аби директорка поцінувала її місцевий патріотизм) витирати від пилу й кіптяви.
Та найпотворніше виглядають тут живі люди. Вони кричать, вони галасують, вони апелюють до вічних цінностей. І невічних так само. Військовий — своє воєнне править, домогосподарка — своє. А інший згадує євреїв — ну так, як же без підозр щодо «єврейської змови» і «єврейської пропаганди»? Потім і навкулачки підуть…
Сатира, словом. Зла і доволі безпощадна. Рідкісний випадок у сучасному мистецтві, в кіно й поготів. А от є, її автор — Раду Джуде.
Колись, устами одного з персонажів свого фільму, наша Кіра Муратова вже ставила сучасній цивілізації Нуль. Румунський режисер ще менш оптимістичний.
Національна самокритика? Так!
Водночас фільм «Невдале злягання…» є прикладом і національної самокритики. Те, що так само зустрічається нині рідко — Україна не є винятком. Простіше задивлятись у екранні дзеркальця і щосили нахвалювати себе.
У великому конкурсі — два фільми угорських режисерів. Картина «Ліс - я бачу тебе скрізь» Бенса Флігауфа навряд чи можна віднести до гостро-критичних, хоча у семи новелах відтворено складні колізії психологічних та соціально-психологічних стосунків.
А от у фільмі «Природне світло» Денеса Надя самокритика вочевидь присутня, хоча вона і не має сатиричного забарвлення. Радше соціально-психологічне. 1943 рік, угорські війська — в Україні, в тилу. Їхнім завданням є нейтралізація партизанських загонів. Тільки поганенько це в них виходить.
Картину знято у приглушеній, притлумленій світловій тональності. Передзим’я, війна — де тут узятися світлу? Та ще такому, яке мало б линути із душі людської. Тільки у фіналі герой стрічки, Іштван Семетка (Ференц Сабо), отримує відрядження додому і світло пробиває захмарене небо…
Одна із світоглядно-психологічних домінант картини Надя: ох, не треба було угорцям ув’язуватись в ту війну. З українцями у тому числі. До речі, викликало подив те, що українські селяни у фільмі говорять російською… Це угорці, як так позірно переживають за долю угорської мови в Україні. Очевидна національна безтактність — висновок не сатиричний, але висновок.
Сергій ТРИМБАЧ з віртуального Берліна,
спеціально для «України молодої»
Уже чверть століття знаменитий український тенор Анатолій Солов’яненко співає ангелам. >>
Свого часу, коли я відвідувала місто Рівне, мені дуже сподобався пам’ятник Уласові Самчуку. >>
Наче сном явилась та кожна кома, а все через голос. >>
Команда «Територія А» записала різдвяний альбом під гаслом «Дух нескорених». >>
У Київському академічному театрі «Золоті Ворота» покажуть тонку психологічну виставу «Ковзанка», режисера Дмитра Леончика за твором литовської письменниці, журналістки, драматургині Лаури Сінтії Черняускайте. Жанр визначили як «хвилювання на одну дію». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) є дві фрази, що максимально прояснюють його суть, попри екшн-оболонку. >>