«Невдале злягання» у програмі Берлінале-2021: чим дивує фільм румунського режисера

Берлінський кінофестиваль нині у спринтерському форматі  — вже у п’ятницю оголосять переможців великої конкурсної програми (у ній 15 фільмів), «Панорами», «Форуму» та інших фестивальних секторів. Усі, хто акредитований, мають можливість переглядати фільми у себе вдома, на екрані, який у сотні разів є меншим від звичного, який у BerlinalePalast. Та що поробиш - трапляються такі історії.

А от чому трапляються - про це у ряді стрічок, презентованих у Берліні.

Після «траху», та без страху

Фільм одного з найвідоміших румунських режисерів, 43-річного  Раду Джуде, «Невдале злягання, або порнобаламутство» саме про недосконалість сучасної цивілізації  — принаймні у її румунському варіанті. Який, утім, навряд чи принципово відрізняється від українського.       

Усе починається з відео, на якому можна побачити чоловіка й жінку, що займаються сексом. У режимі порно, так  можна сказати,  — бо ж усе добре видно, та ще з геніталіями  на крупному плані. Ну, є така звичка у сьогоднішніх людей  — хочеться їм себе увічнити: у малому, і у великому. А тут є що показати, є на що подивитися  —  і самим, і людям…

Тільки досі звична вже  історія, траплялось не раз: якимось чином те відео потрапило у мережу. І у героїні порновідосика чимало хто пізнав учительку однієї з бухарестських шкіл, Емілію (Катя Паскаріу).

Скажу принагідно, от ся звичка знімати себе на фото, на відео чи не на кожному кроці  (практично кожен власник телефону  нині   — відеооператор, а заодно і візажист і т.п.)   — це вже якась болячка, якась психічна недолугість. Ступив крок  — і зняв себе, одного чи з подругою. Ця болячка відома з давніх давен, нарцисизмом називається.

Може хто й забув уже, то нагадаю. Був такий Нарцис, син річкового бога Кефіса. Зазирнув він якось  у річну водицю і побачив самого себе. Вай, який красень! Дуже сподобався він сам собі  — настільки, що не міг відвести погляд від себе. Так полюбив себе, що не міг відліпитись від свого образу. Засохнув у підсумку біля тієї красивої водиці, зачахнув  — та й помер бідака. Боги перетворили його на квітку, чия назва відома всім.

Так от, нині цих нарцисів розвелося  — немов однойменних квіток. Телефон із рук не випускають  — кляц-кляц, ось ми які чудесні й прекрасні. Психотерапія така, чи що це? Нормальні люди самі собі рідко подобаються, невпевненість у собі і своїй зовнішності теж не єсть гут, кажучи мовою, досі поширеною у столиці Німеччини. Отож лікуються тим «кляцом», йдучи пляцом, вулицею, сидячи в ресторані  — потому розглядаючи себе, милуючись.

Колись один видатний поет захоплювався написаним собою, кричав у захваті: «Ай да Пушкін, а й да сукін син!». Так він і справді писав «нє хіло», а, по-друге, писав-то він не тільки для себе, а й для інших. А от для чого знімати свої вправи у ліжку та їх фонограмне забезпечення (усі оті «о, йєс», «о, маладєц, ти маладєц»)   — тут нехай медицина займеться. Бо ж повсихають, не приведи, Господи, побіля тих смартфонних картинок  — і тоді що робити будемо? 

 Цивілізація як «кака»  — «кака-фонія»

Утім, Раду Джуде зняв свій фільм не тільки (і не стільки!) про те, навіщо людям отакі болячки? Фільм про те, що буває потім  — коли хвороба стає публічним надбанням. І, власне, чия то хвороба?

Порновідео  — то лишень зав’язка. Далі оповідь у трьох частинах. Частина перша  — камера довго-довго рухається за «грішницею» Емілією вулицями Бухареста. Це вже десь початок осені 2020-го, пандемія вже стала частиною пейзажу повсякденного життя.

У кадрі   —  усього напхом напхано: оператор Маріус Пандуру знімає от сю перевантаженість міста «картинками», які доволі дико і какафонічно перемішуються  — так само, як і звуки. Весь цей огром ми, мешканці міст, навряд чи усвідомлюємо й відчуваємо. А от кіно взяло на себе цю функцію: показати, що зір наш і слух наш піддаються якійсь немислимій нарузі.  Тільки від цієї «кака-фонії» збожеволіти можна, а ще ж скільки травмуючих нас факторів…

Камера час від часу губить Емілію, і тоді ми бачимо, скажімо, квітку, що пробивається крізь асфальт чи навіть бетон. Це ми, оті квіти (тільки не нарциси, ні), ми пробиваємось кудись і навіщось.

А в Бухаресті стільки побачено відстороненим оком кінокамери потворно-убогого  — і в архітектурі сталій, і в от сих торгівельних «врем’янках», і… і…

У фіналі першої новели знову губимо Емілію  — бо ж камера задивилась на кінотеатр. Ух-х! Неясно прописані, бляклі афіші, камера ковзнула по них і понеслась угору. А там  — там голі-голісінькі античні боги й богині. От хто інтиму не боявся, на натурі і в натурі кохався-любився-злягався й нічо’ їм за те не було. Бо не було тоді ні кіна, ні навіть смартфонів. Хоча ми вже знаємо: нарциси заводились і тоді.

Кохайтеся, чорнобриві, але не з відеокамерою!

Наступна новела фільму  Джуде Раду - така собі збірка візуальних сатиричних символів і анекдотів. Тут уже все, ну абсолютно все, перемішалося. Патріотичні гасла й відео мінету, голі жінки і одягнуті у дурнувату ліпнину будинки…

Посеред усього цього візуального «різнотрав’я» зненацька бачимо героїню стрічки, Емілію  — із дзеркалом, яке вона тримає на плечі. Запрошення кожному подивитись на самих себе. А чи й у власне виправдання: мовляв, а дзеркало іноді таки треба.

Фінал новели:  музейний скелет людини із коментарем: людське життя однаковою мірою є трагедією і комедією. Додам: а погляд на нього митця може бути й гостро-сатиричним. Що й маємо у випадку із фільмом румунського режисера.

Третю, заключну новелу означено як «ситком»  — себто як ситуативну комедію. Жанр, відомий в кіно давно. Тут - ситуація, пов’язана з виробничою драмою: вже знайома нам учителька Емілія з’являється на батьківські збори, які веде директорка школи (Клаудія Ієремія). Дискусіон називається.

Батьки, звісна річ, спантеличені тим самим порно-відосиком з учителькою. Емілія відбивається: вона не виставляла приватну відеозйомку в мережу, це по-перше. По-друге, кохалася вона перед камерою не з кимось, а з власним чоловіком: має законне право. І узагалі  — навіщо це обговорювати, коли й обурюватись  — то лишень тим, хто виставив   усе це загальне позорище.

Збори відбуваються у внутрішньому дворику школи (яка є зразковою, звичайно). Зразково потворною є й візуальна начинка дворика  —  скульптури і скульптурки, над дверима - скульптурний портрет шкільного «патрона» - когось із класиків, якого прибиральниця починає тут же (аби директорка поцінувала її місцевий патріотизм) витирати від пилу й кіптяви.

Та найпотворніше виглядають тут живі люди. Вони кричать, вони галасують, вони апелюють до вічних цінностей. І невічних так само. Військовий  — своє воєнне править, домогосподарка  — своє. А інший згадує євреїв  — ну так, як же без підозр щодо «єврейської змови» і «єврейської пропаганди»? Потім і навкулачки підуть…

Сатира, словом. Зла і доволі безпощадна. Рідкісний випадок у сучасному мистецтві, в кіно й поготів. А от є, її автор  — Раду Джуде.

Колись, устами одного з персонажів свого фільму, наша Кіра Муратова вже ставила сучасній цивілізації Нуль. Румунський режисер ще менш оптимістичний.

Національна самокритика? Так!

Водночас фільм «Невдале злягання…» є прикладом і національної самокритики. Те, що так само зустрічається нині рідко  — Україна не є винятком. Простіше задивлятись у екранні дзеркальця і щосили нахвалювати себе.

У великому конкурсі  — два фільми угорських режисерів. Картина «Ліс - я бачу тебе скрізь» Бенса Флігауфа  навряд чи можна віднести до гостро-критичних, хоча у семи новелах відтворено складні колізії психологічних та соціально-психологічних стосунків.

А от у фільмі «Природне світло» Денеса Надя самокритика вочевидь присутня, хоча вона і не має сатиричного забарвлення. Радше соціально-психологічне. 1943 рік, угорські війська  — в Україні, в тилу. Їхнім завданням є нейтралізація партизанських загонів. Тільки поганенько це в них виходить.

Картину знято у приглушеній, притлумленій світловій тональності. Передзим’я, війна  — де тут узятися світлу? Та ще такому, яке мало б линути із душі людської. Тільки у фіналі герой стрічки, Іштван Семетка (Ференц Сабо), отримує відрядження додому і світло пробиває захмарене небо… 

Одна із світоглядно-психологічних домінант картини  Надя: ох, не треба було угорцям ув’язуватись в ту війну. З українцями у тому числі. До речі, викликало подив те, що українські селяни у фільмі говорять російською… Це угорці, як так позірно переживають за долю угорської мови в Україні. Очевидна національна безтактність  — висновок не сатиричний, але висновок. 

                                                                                                                                                                                                                                              Сергій ТРИМБАЧ з віртуального Берліна,

                                                                                                                                                                                                                                              спеціально для «України молодої»