Богдан Поліщук: сценограф, який став режисером

Про Богдана Поліщука сьогодні більше відомо як про художника-сценографа, або як художника-ілюстратора. Ще навчаючись на кафедрі сценографії та екранних мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва, він разом зі своєю майбутньою дружиною Оленою Рачковською (нині – Поліщук), яка також здобула професію сценографа, започаткував Незалежний Театральний журнал «Коза», виступив куратором виставок молодих сценографів, оформив чималу кількість вистав, що набули неабиякого розголосу.

«Лісова пісня» і  «Цар Едіп»

У 2012 році Богдан Поліщук вперше презентував персональну виставку у Державному музеї книги і друкарства України, що засвідчила набутий досвід, майстерність й амбітність молодого художника. Вже тоді стало зрозуміло, що у митця сформувався стиль, який здебільшого спирається на філософські, глибинно-етнічні та міфологічні засади творчості.

Найбільш виразні постановки Поліщука-художника реалізовані спільно з режисером Андрієм Приходько: «Лісова пісня» Лесі Українки (Львівський театр ім. Леся Курбаса, 2012 р.), «Райськеє діло» за «Вертепчиками» Івана Малковича (Театр ім. І. Франка, 2012 р.), «Носороги» Ежена Йонеско (Театр ім. І. Франка, 2014, сценограф – Олена Поліщук, костюми – Богдан Поліщук). Зовсім скоро цю колекцію поповнить «Цар Едіп» Софокла в Івано-Франківському театрі імені І. Франка.

Сьогодні Богдан є штатним сценографом Малого театру у Києві, де оформив вистави «Холодна м'ята» за Григором Тютюнником (реж. – Анна Огій, 2017 р.), «Маклена Граса» Миколи Куліша (реж. – Дмитро Весельський, 2020) та ін.

Маючи почесний список постановок у якості сценографа та сформувавши свій етнозабарвлений стиль у сценографії, виникає перша самостійна вистава режисера Богдана Поліщука у Львові.

«Впольована пристрасть» та «Історія, якій понад 2000 років»

Все почалося зі співпраці з драматургом Галиною Листвак, яка стала писати на прохання Богдана п’єси. «Впольована пристрасть, або Підслухані пісні княжого саду» (у співавторстві з Ольгою Ренн) народилася у 2017 році на сцені Львівського театру ім. Леся Курбаса. Музика – Всеволода Сіренка та Андрія Селецького. Це була химерна казка для дорослих, вирішена в похмуро-чорних відтінках і стилі українського бароко. Йшлося і про сільське, і про світське життя. Звучали бубни, кобза, сопілка, скрипка. Співали пісень, говорили про глибинне українське, яке також може бути стильним та світським.

Богдан неодноразово повертався до теми «Впольованої пристрасті», влаштовував читки, вечори музики з демонстрацією костюмів та ляльок тощо. А вже у 2018 році сформував формацію під назвою «Впольована пристрасть», куди запросив Анну та Руслана Кірш (відомі за участю в формації «NOVA OPERA»), музиканток Варвару Турту (клавесин) та Єлизавету Чхартішвілі (гобой). Разом вони реалізували перформанс «Впольована пристрасть. Перезавантаження» (Львівська галерея сценографії, 2019 р.), залишивши лише канву від п’єси і надавши другого поетичного життя цій темі через вірші Грицька Чубая та музику Всеволода Сіренка.

Містична дія перформансу вводила в транс, запрошувала пізнати глибинне єство українського народу, занурювала у традиції витонченого мистецтва, у сюрреалізм та метафоричні візії, а головне – вплітала українське мистецтво від часів бароко до сьогодення у світовий контекст.

Ще одним напрямком в режисурі Поліщука стали смачні (у прямому сенсі) вистави для дітей (3+) у Малому театрі (2018-2019 рр.) Перша з них –«Історія, якій понад 2000 років», де поруч з акторами на м’яких подушках розміщувалося всього 20 дітей, а їхні батьки спостерігали за ними з глядачевої зали.

Історія про народження Ісуса та походження Різдва розгорталася через театр тіней (своєрідний вертеп), розповідь діда-оповідача (Дмитро Базай) та, звісно, через ритуал випікання різдвяного калача, яким наприкінці діти і ласували. Вся ця «Історія» була одягнена в білий святковий колір, наповнена домашньою атмосферою, де з дітками гралися дівчата-актриси (Олена Огороднійчук, Марія Моторна), а подеколи і янголи пролітали (Єлизавета Бакуліна, Дар’я Чернявська). У такому ж форматі та просторі з’явилася і вистава «Язиката Хвеська».

«Android. Номер на твоїй спині»

Не відступаючи від ідеї творити повноцінні вистави, Богдан разом із драматургом Галиною Листвак реалізує постановку вистави «Android. Номер на твоїй спині» (Малий театр, 2019 р.). До проєкту також долучився композитор Володимир Бедзвін. Цього разу режисер обрав невідомий театру жанр кіберновели. Поліщук відійшов від барокового стилю і заглибився у нинішнє технічно-прогресивне сьогодення. Утім, яке воно це сьогодення? Богдан дає відповідь: все ховається в деталях, у вмінні відчути маленькі радощі, у пізнані самого себе, відкритті найглибиннішого та найпотаємнішого.

Білий огорнутий м’якою тканиною стерильний простір сцени – це замкнена оболонка світу головного героя Адама (Максим Кущов), який живе як японський хіхікоморі, ніколи не виходячи з помешкання назовні. Тут є акваріум із рибками, за якими можна спостерігати годинами, а необхідні речі він отримує завдяки отвору в стіні. Все інше – не цікавить. Тут його Рай.

Та життя Адама змінюється з доставкою персонального помічника – Андроїда (Лариса Шелоумова), який помилково виявляється жіночої статі. Це порушує звичне існування Адама, змушує його приймати певні рішення, робити нові дії в житті. У тексті звучить багато цитат з японських мудростей, наприклад, з книги «Записки в узголів'ї» Сей Сьонаген, які підштовхують ще більше глядачів до японської культури споглядання.

У цій виставі Богдану пощастило з тим, що двоє задіяних акторів та музикант Дмитро Гончарук (спостерігач з віолончеллю) змогли відчути задану міру відстороненості в грі. Тобто не просто нічого не грати, а існувати в світі повної стерильності, де глядач бачить тебе не просто без костюму, а нібито без шкіри.

Хоча костюми насправді є. Костюм Андроїда – це не металічно-пластиковий костюм з кіберпанку, ні, це костюм дівчини-кицьки, яка стає мовби домашнім жителем-провідником Адама у його стерильному світі. Кішка, яка вчить і показує, як можна існувати назовні – дивитися на море і справді відчувати його красу.

Андроїд – єдина чорна пляма всього часопростору вистави, але якщо придивитися до чорної верхньої частини її костюму, то можна побачити прекрасну вишивку, наче розгледіти зорі на чорному нічному небі. Костюм Адама – проста біла піжама. Утім, міра відстороненості гри дає відчуття повного оголення, ніби ці двоє знаходяться під мікроскопом, а глядачі спостерігають за певним експериментом і очікують, що ж з того всього вийде. При такій грі, кожен жарт, кожен рух та найдрібніша емоція – це вже архіподія.

Саме так не пояснювано народжується магія театру: глядача запрошують насолоджуватися маленькими, дуже дрібними речами, які часто губляться в хаосі сьогодення і безкінечного клацання в месенджерах. І лише коли усвідомлюєш всю красу і шарм деталей, ти занурюєшся в цю медитацію, від якої після вистави відходиш досить довго. А потім так само довго ще думаєш – як це зроблено? Чому це все не нудно, а навпаки заворожуюче? Може, тому що нам нагадують: справжня краса – це коли в маленькому можна побачити велике! І фінал вистави неочікувано вражає і змушує задуматися: чи готова (-ий) я на відповідальні вчинки, на вихід із зони комфорту, на подвиги тощо?

«Лисеня, якому вдалося»

На початку 2020 року Богдан Поліщук вирішує з Галиною Листвак створити казку для сімейного перегляду (5+). Музику пише Всеволод Сіренко. І реалізація такої роботи відбувається у Першому театрі для дітей у Львові. Вистава «Лисеня, якому вдалося» – казка про пошук свого шляху у житті. Не дивлячись на те, що Теодор, лис-тато (Андрій Селецький) – скрипаль, а Соломія, лисиця-мама (Наталія Білан) – співачка і, взагалі, вони зі славної родини Лисенків (прізвище говорить саме за себе), їхня донька Леся (Анастасія Хавунка) не може ні грати, ні співати. Так і починаються власні пошуки через апробацію талантів.

Як і годиться для романтики, живуть лиси під мостом. Міст епохи модерну переносить нас на століття назад. Отака собі нора лисів-інтелігентів. Утім, чопорність і манірність цих ну дуже світських лисів аніскілечки не страждає. Модерновий міст, який обперезає дах їхньої лисячої нори, такий красивий та естетично підходящий, що серед ночі на нього можна вийти і пограти на скрипці просто під велетенським місяцем. А маленька кімнатка нагадує меморіальний музей музиканта з портретами на стіні, з відповідною атмосферою.

Отже, сценограф відправляє героїв в епоху модерну, відповідного етикету, одягу (костюми виконані з неймовірною точністю та деталізацією, вишивкою, ґудзиками, рукавичками), звичок, де навіть тапер (Данило Саєнко, Ігор Петрица) на сцені грає на фортепіано, наче от-от ми побачимо німе кіно. Втім, 100%-го переносу не відбувається, це нібито нинішня інтелігенція, яка просто застрягла між модерном і сьогоденням, така собі подвійна реальність.

Затяжні сцени без слів межують із лисячим «звукорядом», або з театром тіней під фортепіано і зачаровують естетичною красою. Перед нами розгортається казка в стилі кіношного андерсонівського «Королівства повного місяця», або ще ближче тематичного «Незрівнянного Містера Фокса». Сімейні звички переростають у справжні ритуали, де постановник знову-таки запрошує глядача до споглядання найменших дрібничок.

Аналізуючи різні стилі, мандруючи разом із Богданом Поліщуком епохами, ми намагалися вловити спільні риси зазначених вище постановок. Режисерський почерк, якому притаманна мікроскопічна деталізація, українська душа, пошук істини через поєднання візуального образу, музики і слова, медитації – формується. У його виставах можна насолодитися деталями і переосмислити бурхливу буденність, відчути красу простих речей, які нас оточують і наповнюють.