Правильний діагноз – перший крок до успішного лікування

Мені доля подарувала можливість спілкуватися з багатьма дуже цікавими і професійними людьми. Один із них –  Ігор Рафаїлович Юхновський, який на сьогоднішній день, маючи 94 роки,  продовжує вражати своїми глибокими і ґрунтовними знаннями та гострим розумом.

Він, окрім своєї наукової діяльності, у свій час очолював Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з питань майбутнього. Це був цікавий проєкт, адже йому вдалося зібрати найкращих науковців у різних напрямках економіки нашої країни. Комісію з питань майбутнього було створено з метою вироблення та сприяння реалізації стратегії інноваційного розвитку України на основі державних та суспільних пріоритетів з урахуванням досягнень науки та техніки, оцінки їх впливу на гармонійний розвиток держави.

Основним завданням комісії було вивчення моделі «витрати – випуск», яку також називають моделлю міжгалузевого балансу Леонтьєва, що є основою багатьох лінійних моделей виробничого сектора економіки. У результаті визначали становище кожної з галузей в економічному комплексі держави та їх взаємний вплив. Загальною рисою виробничої системи України стали негативні великі самовтрати базових галузей, особливо це стосується і стосувалося вугільної промисловості, металургії, сільського господарства і нафтогазового комплексу. Саме ці витрати сягають понад 40% усіх витрат на виробництво у кожній з них. Іншими чинниками, що сповільнювали розвиток нашої економіки з часів незалежності, були надто великі  як прямі,  так і опосередковані витрати на нафту і газ.

На підставі конкретних розрахунків, виконаних ще 1998 році у відділі професора Гончара в Інституті теоретичної фізики імені М.М. Боголюбова НАН України, було вироблено чіткі рекомендації щодо скорочення сумарних щорічних витрат на енергоносії. Починаючи з 1998-го, можна було б  зменшити такі витрати кожного року, хоча б на 19 –29%. На жаль, подальші дослідження витрат показали, що країна не зуміла реалізувати ці найнеобхідніші заходи у сфері енергозбереження. Разом з недосконалістю еліт і з політичною системою, сформованою олігархами, це ключове завдання розвитку економіки також не відбулося.

Так от, саме праця І. Р. Юхновського «Економіка»,  яка вийшла у 2005 році, чітко пояснювала, як змінюються всі складові економіки нашої країни зі зміною якогось конкретного показника.

Сьогодні багато говоримо чи то про тарифи,  чи то про вартість пального на заправках. Але ми маємо розуміти, що це не просто річ,  за яку люди мають платити більше,  чи менше. Це те, що в ланцюговій реакції відбивається на усій економіці нашої держави.

У 1990-их стара номенклатура та нувориші того часу зуміли скористатися можливостями дикої приватизації. Лідери Комуністичної партії, комсомольці стали водночасся банкірами, підприємцями, промисловцями. Тобто керівниками тих напрямків і сфер, до яких ніколи не мали ніякого навіть мінімального відношення.

Заводи, шахти та інші форми майна швидко опинилися в руках людей, які не схильні були розвивати й модернізувати виробництва, а лише викачували з них усі ресурси. Вони не розуміли,  що так не можна. На сьогодні ти можеш викачати з підприємства  максимально, але ти щодня втрачаєш свою конкурентну здатність. Рано чи пізно таке підприємство закриється.

Так і формувалася олігархічна система – викачані гроші дозволяли створювати партії і вигравати вибори, а потім завдяки посадам і впливу на владу примножувати статки – привласнювати нові промислові об’єкти, займати монопольні позиції, усувати конкуренцію в цілих галузях. У підсумку за 29 років Незалежності наша економіка втратила понад 60% потенціалу. Усі ці роки розвивалась, фактично, лише аграрна галузь, але і її за останні 5 років  намагаються витиснути, як лимон, позбавивши останніх інструментів виживання.

Розроблені в 90-их роках п’ять складових мотивацій розвитку аграрного виробництва, серед яких ключовими були такі, як фіксований сільськогосподарський податок і спеціальний режим ПДВ, що з прийняттям бюджету на 2015 рік просто були скасовані. Таким чином, фактично основна конкурента галузь нашої держави втратила основні мотиваційні фактори.

В останні роки ми бачимо різке падіння промисловості. У 2014 році виробництво сталі зменшилось на 40%, а валютні надходження впали на 30%. Звичайно, негативну роль у такому обвалі зіграли бойові дії на Сході України. Однак це не єдина причина.

Обсяги промислового виробництва падали і до початку військового конфлікту. Якщо в 2011 році Україна була четвертою у світі за виробництвом сталі, то в 2013-му, ще до війни, уже опустились на 14 місце. Чому? Тому що у нас було не прийнято інвестувати в переобладнання, в енергоощадні технології, а власники воліли тільки паразитувати на промислових потужностях, які залишилися з часів Радянського Союзу.

І ось ми бачимо, що через війну на Сході, окупацію Криму, пандемію COVID-19 українські олігархи з кожним роком ставали, за окремим винятком, щоразу все біднішими. Власники не хотіли інвестувати у свої підприємства та заводи, адже вони чітко не розуміли, як має функціонувати вся економіка і яка роль їхніх підприємств у цьому процесі.

Богдан Гаврилишин наводив рівень енергетичного споживання наших виробництв. Він говорив, що ми вживаємо втричі більше калорій на одиницю валового продукту, ніж Польща, і в 6 разів більше, ніж Німеччина чи Японія. Це до питання про рівень компетентності олігархічного менеджменту. Найбільшим злочином олігархічної квазіеліти була відверта робота проти своєї держави. Державні органи були нашпиговані іноземною агентурою, яка працювала на розвал українського сектору безпеки і оборони. Фінансування армії велося у критично малих обсягах – на рівні 1% від ВВП, та й ті розкрадалися.

У 2010 році було розформовано Об’єднане оперативне командування, а через рік – Командування сил підтримки. З 1 грудня 2011 року по 30 серпня 2013 року було видано 14 наказів про зміну структури Міністерства оборони України, які по суті мали на меті її руйнування.

Структура СБУ також безпрецедентно деградувала. Цими двома надважливими відомствами керували громадяни Росії, які під час Революції Гідності просто втекли. У цих умовах той факт, що українці зуміли горизонтально самоорганізуватися і зупинити російську агресію, насправді видається фантастичним подвигом.

Тобто суспільство є, громадянська спільнота є, а злагодженої системи управління нашою державою не було. Отже, майже 30 років державності прожито без стратегії і політичної стабільності, розбазарюючи економічний потенціал. І як наслідок, перед нами постали ряд серйозних і ключових викликів.

По-перше, забезпечити оборону країни. Але це неможливо без сильної економіки. Поки в нас немає ресурсів для утримання обороноздатної армії, ми не можемо бути повністю самостійними. Прикра ситуація. Звичайно, в країнах, які воюють, оборонна промисловість є основним рушієм економіки. Тому що це і виробництво та розробка нових зразків військової та спеціальної техніки, це і озброєння, і спорядження, і боєприпаси, тобто все що потрібно для ведення бойових дій.

Так от, як не дивно, але за 6 років війни на Сході нашої держави оборонно-промислова галузь нашої країни так і не стала драйвером української економіки. Вона фактично не зросла.

По-друге, ми мусимо перемогти бідність. А цього не досягнути без створення умов, коли громадянин зможе забезпечити собі гідний дохід. Для прикладу, в країнах Західної Європи витрати домогосподарств на продукти харчування в середньому складають 8–9%, у США – 10–12%, а у нас понад 70%, а якщо порахувати ще й комунальні платежі, які щоразу лише зростають космічними темпами… І не важливо – стара влада чи нова обіцяє зменшити комунальні платежі – ні за однієї ні за іншої ці платежі не зменшуються, а лише зростають.

А чергове підвищення тарифів з початку 2021 року говорить про те, що у більшості людей сьогоднішні доходи не покривають їхні основні потреби.

В Україні найменша середня заробітна платня з-поміж усіх країн Європи! Так, вона піднялася з 5 тисяч гривень до 6 тисяч гривень. У 2021 році має бути і 6,5 тисяч гривень. Але якщо порахувати по сьогоднішньому курсу долара до гривні, то ми зрозуміємо, що фактичного росту заробітної плати немає. Ми залишаємось на рівні біля 150 євро за курсом сьогоднішнього дня.

Якщо взяти наших сусідів, то у Молдові середня зарплата становить майже 400 євро, у Білорусі – 450, у Румунії – майже 500, Угорщині – понад 1190, у Литві – майже 1390.

Країна переживає справжню демографічну кризу. 241 село зникло з карти України за останнє десятиліття; ще 369 обезлюдніли, і теж невдовзі зникнуть. Із 16,8 мільйона сільських жителів нині мають постійну роботу майже 3,6 млн. У 3000 сіл немає дітей віком до 6 років. Кожен третій громадянин України має хронічну хворобу, а кожен п’ятий має дві таких хвороби.

По-третє, нам потрібно забезпечити перемогу України у конкурентній боротьбі на світових ринках, що неможливо без створення сильної переробної промисловості, використання інновацій і науки. Ніколи, якщо будеш купувати складові виробництва за кордоном, не зможеш конкурувати з тими країнами, де власне ці складові були розроблені і виробляються. Тому потрібно обов’язково інвестувати кошти в інновацію і у науку нашої держави.

Успіх держави починається з освіти дітей. Але ті експерименти, що відбувається останні роки в освітній галузі, аж ніяк не говорять про те, що рівень освіченості став кращим.

Від 1991 року кількість дитсадків в Україні зменшилася з 25 тисяч до 15 тисяч, кількість шкіл – з 23 тисяч до 17 тисяч. На всю галузь науки в Україні зараз витрачається кількасот мільйонів доларів на рік. Для порівняння: бюджет середнього американського університету становить понад 1 млрд. доларів!

Сумним явищем є те, що Україна слабко представлена на культурній мапі світу. Держава не часто знаходить кошти на те, щоб організувати український стенд на міжнародних мистецьких виставках чи книжкових ярмарках. Так наче в Україні немає ні митців, ні цікавих письменників, ні добрих видавців. У самій Україні міжнародні культурні заходи, такі як кінофестиваль «Молодість» або конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця ледве вишукують засоби на організацію своїх програм.

Окреме питання – національна кіноіндустрія, котра може потішити хіба що двома-трьома якісними фільмами на рік. Прикра ситуація була в минулому році, коли фактично Національний центр Олександра Довженка було зупинено через критичне недофінансування. Так, за останній час з’явилися низка чудових українських фільмів. Так, ми можемо сказати, що у нас їх уже сотні, але насправді цього надзвичайно критично мало.

А кіно – це дзеркало, в якому нація хоче бачити себе, свої проблеми, свій подвиг і свою долю. Воно відіграє важливу роль у формуванні ідентичності громадян. Нинішній «зародковий» стан кіноринку для 42-мільйонного українського народу неприйнятний. Це культурний голодомор.

Не змінивши ці підходи, ми так і залишатимемось для європейців маловідомим і малоцікавим народом, який асоціюється переважно з війною, бідністю та Чорнобилем, а наша економіка буде і надалі залишатися сировинним придатком для розвиненого світу.

                                                                                                                                                                                                                                 Віталій Скоцик,

                                                                                                                                                                                                                                 доктор економічних наук