Поминання предків: давнє й сьогодення
Наші пращури добре знали, що смерть це не кінець, а перехід. Душа, як пташка, вирушає у свій шлях, і важливо не тягнути її назад болем, а дати спокій, щоб вона знайшла дорогу до свого світу. >>
Про червону шапочку на похороні, війну і ненависть
18:57,
04.12.2019
Наше суспільство глибоко хворе. Наш діагноз - ненависть. Вона роз‘їдає нас ізсередини. Вона засліплює нам очі та не дає бачити шляху вперед. Через неї ми топчемось один по одному, упиваючись відчуттям власної моральної вищості та забуваючи, що самі втрачаємо людське обличчя.
Так, я про заступницю головредакторки Cosmopolitan Україна, яка тригернулась на урочистий похорон загиблого героя, бо він не вписується в її пригламурений світ зачісок, еротичних іграшок і легких текстиків.
Але я також про тисячі людей, які вилили на цю дівчину цистерни огидних образ і безкомпромісної ненависті. Після того, як вона попросила пробачення. Так, криво попросила, пасивненько-агресивненько, так і не усвідомивши, що ж не так вона зробила. Але розгнівані коментатори виявились нічим не кращими, навіть якщо намагаються розіграти карту справедливого обурення.
Ненависть не може породити нічого, крім ненависті. А крок назустріч, яким би невпевненим і хитким він не був, приречений на відкат назад, якщо він натикається не на підтримку і розуміння, а на сліпу агресію.
Дівчина могла би зрозуміти й усвідомити, що зробила не так, якби зустрілася з емпатією. Якби хтось подякував їй за вибачення і запропонував разом піти провідати поранених у госпіталі або допомогти зібрати гроші родинам загиблих. Все ж таки вона має доступ до аудиторії, і тієї, до якої варто достукатися, бо вони ще не завжди чують.
Натомість кожен коментатор утвердився у своїй непогрішності, паралельно нагрішивши по саме нікуди, і остаточно сформувавши у редакторки та її прихильників образ українського патріота як агресивного, примітивного у своїй злості, охопленого ненавистю.
І це тільки поглибило прірву між людьми, замість того щоб навести мости.
Так, у нас війна. Так, вона болить мільйонам людей. Але не всім. Є люди, які з усіх сил її ігнорують. Є такі, кому абсолютно байдужа і сама війна, і те, за що вона. Ми як люди, що претендують на вищий ступінь розуміння, хочемо цих людей відрізати остаточно чи все ж навернути їх? Ненависть ще нікого не навернула. Щоб не розколювати суспільство, а консолідувати, щоб євангелізувати свої цінності, а не відштовхувати від них, треба змінити свій modus operandi. Емпатія, а не агресія. Не ненависть, а любов.
І тоді, може, наступна дівчинка в червоній шапочці зупиниться і з повагою пропустить похоронну процесію, замислившись про те, що це й за неї загинули люди. За неї та її спосіб життя.