На чемпіонаті України з гирьового спорту, який минулої осені проходив у Києві, житель села Малківка Чернігівської області Максим Сагура з положення сидячи за 5 хвилин 100 разів підняв 16-кілограмову гирю, виборовши «золото» у своїй категорії.
Його категорія — це спортсмени з інвалідністю. З жовтня 2023 року Максим живе без лівої ноги, яку втратив на війні.
Повернувшись додому на протезі, молодий ветеран знайшов у собі сили (найперше силу духу) займатись цим нелегким видом спорту. А ще разом із дружиною він виховує п’ятьох дітей!
Максиму Сагурі 38 років. Лише 38, — варто додати з огляду на те, скільки він встиг зробити. Народився в Малківці, що на Прилуччині, там закінчив школу. У сусідніх Дігтярях вивчився на механізатора. 10 років працював у Києві обвалювальником м’яса. У вільну хвилину продовжував заняття на брусах і турніках, якими захопився ще у школі.
З набором ножів для обвалювання м’яса чоловік прийшов на блокпост біля рідної Малківки, який організували разом з односельцями на початку повномасштабного вторгнення. На що сподівався з такою зброєю — не знає.
Каже, що тоді уявляв війну зовсім по-іншому. Щоправда, окупанти до Малківки так і не дійшли, їх зупинили ще перед Прилуками. Коли ж блокпост розпустили, Максим Сагура почав проситись на фронт.
Військову форму одягнув у листопаді. Добровольцями тоді доукомплектовували 115-ту окрему механізовану бригаду, яку рашисти частково обезкровили в Сіверськодонецьку і Лисичанську.
Воював на Сумському і Донецькому напрямках, а коли у Харківську область сотнями танків і роями дронів зайшла ворожа 25-та армія, його підрозділ відправили на Куп’янський.
Там 15 жовтня 2023 року російський дрон кинув йому в окоп гранату. Вибуху, згадує, не почув, хоча і був при свідомості. Лише заплющився. А коли розплющив очі, то побачив, що з правої ноги через штани і берці просочується кров, а лівої — немає взагалі. Якщо точніше, вона лежала збоку.
Тоді їх із побратимом урятував військовий Ігор із Маріуполя, якого згодом, на жаль, убив російський снайпер. А з поля бою виносила група евакуації. Несли з перервами. Коли над бійцями зависали ворожі дрони — ховались. У машині евакуації через значну крововтрату Максим почав непритомніти. Пам’ятає, як побратими кричали йому: «Не спи!».
Лікарів просив урятувати йому ногу, яка залишилась. Це було, каже, нелегко, бо уламками на ній розірвало не лише м’язи, а й нерви та сухожилля. Вона й зараз працює, ніби затерпла. Рідним зателефонував уже з госпіталя у Харкові.
На той момент, розповідає, їм уже снились погані сни про нього. Не хотів, щоб вони бачили його в такому стані, тому про відірвану ногу ні мамі, ні дружині нічого не сказав. Але дружина, згадує, щось запідозрила і сама приїхала та знайшла госпіталь.
На той момент ноги у воїна не було нижче коліна, але у Львові, куди його з Харкова доправили санітарним поїздом, виявилось, що в культю занесли інфекцію. Львівські лікарі місяць промивали, зшивали кінцівку, але відрізати її вище все ж довелось.
Поки чекав на протез, реабілітологи навчили його стояти і ходити на милицях, а також плавати в басейні. Напередодні свого дня народження у квітні 2024 року Максим отримав протез, який йому оплатила держава.
Зібраний він в Україні, але з німецьких запчастин. Якщо натиснути на ньому кнопку із зображенням велосипеда, то й на двоколісному можна їздити. Але спочатку молодий ветеран вчився на ньому ходити.
Попервах, згадує, часто падав. Фантомні болі, каже, переживає й досі. Іноді нога, якої немає, «чухається», іноді дуже хочеться «поворухнути пальцями» на ній.
Дружина Алла навідувала його й у Львівському госпіталі. Розписались із нею, каже, ще коли його відправляли на Донецький напрямок. «Думав, якщо мене вб’ють, то їй хоч якісь виплати будуть», — зізнається оборонець.
У Львові вони ще й повінчались. Тоді Максим ще ходив на милицях. На них разом з Аллою вони багато гуляли чарівним західноукраїнським містом.
Разом із дружиною ветеран виховує нині Крістіну, Ангеліну, Богдану, Матвія і Аріну. Діти йому хоч і не рідні, але Максим їх дуже любить. А ще наш мужній земляк сам порається по господарству. Для цього, каже, лише протез треба змінити на інший, у якого не згинається коліно. Інакше можна впасти.
А ще ветеран заново навчився водити машину. Нею не лише возить своїх рідних у Прилуки, а й їздить у сусідню Богданівку, де живе відомий гирьовик Ярослав Ярославський. Саме він запропонував Максиму після повернення з госпіталю займатись гирьовим спортом. Хоча гирі, каже, тягав іще до повномасштабки.
Нині спортсмен із неймовірною силою духу є переможцем всеукраїнського турніру «Кубок Сіверщини» та Відкритого кубка Чернігова серед чоловіків, ветеранів і спортсменів з інвалідністю. І з чемпіонату України, як уже згадали спочатку, привіз додому золоту медаль.
Хтозна, може, за якийсь час ми побачимо спортсмена ще й на паралімпіадах. Серед переможців, звісно.
Андрій БЕЙНИК, журналіст