«Привіт, Акбаре!»

1

ЦЕ БУВ мій знайомий собака, Акбар…Акбар…Акбарчик… Отакенний здоровань – до  пояса мені. Коли я заходив у двір, він підбігав і ставав передніми лапищами мені на груди і намагався будь-що лизнути мене в обличчя. Так він вітався. Енергійний такий пес, життєрадісний, добрий. Оберігав дітей і сторожував дорослих… А скажи йому : «Голос!», то загавка на всю вулицю… На північно-західній околиці Вишгорода, що під Києвом, його всі знали… Помер від інфаркту. Не витримало собаче серце стресу під час обстрілів російських фашистів узимку 2022-го… Прикметно, що господар цього пса Михайло Столярчук ( прізвище змінено з міркувань безпеки) воює з першого дня навали русофашисто на Сході й отримав нещодавно бойовий орден. А про загиблого чотирилапого друга рідні йому не повідомляють, бо на фронті й так нерви натягнуті, мов струна… І капітан продовжує надсилати якісь гроші, аби купували Акбару вдосталь сухого корму.

У зв’язку з цією історією пригадався мені й наш домашній пес «Букет» із мого дитинства. Тоді я жив у селі Заріччя поблизу Гуляйполя на Запоріжжі. Стояла люта зима. Десь 1968-ий чи 1969-ий роки…Мені – десять …  Всю ніч вила завірюха. Вранці ми відкрили двері ( тепер я розумію, чому в сільських хатах робили двері, що відкриваються всередину), а там – стіна  снігу…Мама черпаком відкопала прохід. Був такий собі сніговий коридор заввишки зо два метри…І я собі пішов гуляти. А все подвір’я в кучугурах. Ото виліз я на одну і провалився. Злякався дуже, бо вибратися з того снігового полону неможливо. Й що ви думаєте? Нанюхав мене наш «Букет», прибіг і хвилин двадцять невтомно розгрібав мене лапами… а коли я вже міг вилізти з тієї ями, він облизав моє лице з краю в край і радісно так скавчав… Собаки – найвірніші друзі і мають добре серце, і вони все розуміють і підтримують господаря всюди і завжди.

І як тут не згадати Моріса Метерлінка : «Ми самі, абсолютно самі на цій випадковій планеті; і серед усіх форм життя, які нас оточують, жодна, крім собаки, не уклала з нами союзу». До речі, вже в розпал Війни раптом дізнався, що нащадок мого «Букета» з таким самим іменем служить біля Бахмута. Туди його взяв мій земляк із сусідньої вулиці на Заріччі Микола Терновий. І він ,маючи відмінний нюх і слух, завчасно попереджає «передовиків» про наближення ворожих лазутчиків чи мінометну атаку ворога. Наразі земляк у госпіталі десь на Тернопільщині, і пес при ньому.

А був іще в мене кіт «Мурчик». Ніякий не породистий, бо тоді ми й слова такого не знали. Але дебела така тваринка, що боронила нашу оселю від миш і щурів (нині такого «кота» бракує на державному рівні), воркотун із зеленавими очима і завжди гарячими лапами. Він також відчував небезпеку (взагалі-то походження котів невідоме, бо вони єдині, кого людина не приручувала, вони самі прийшли до людини, мабуть, із глибокого Космосу…вони – поважні, самодостатні, гордовиті… але і заспокоюють нас і лікують, і застерігають від загроз, і чомусь усі художники малюють з уяви іншопланетян, які ну дуже схожі на котиків…) і прибіг до мене на ставок узимку, коли мене туди понесла лиха година постукати новенькими чобітьми свіжий льодок. А ходив я тоді до першого класу. Вчора мама купила нові чобітки, кирзові такі, я їх іще й покремив, аби блищали. І всі однокласники мене заповажали. Бо така дорога на той час узувачка була тільки в мене. Хоча ми й не належали до багатіїв, мама працювала телятницею за тридцять рублів зарплати. Тоді Хрущов почав хоч щось платити колгоспникам, а з 1933-го по 1963 їм «писали трудодні», СРСР мав їх за кріпаків…

І ось подавсь я на той клятий ставок. А воно сніжком припорошило лід. Іду, постукую підборами. І раптом – блись , і я під водою… Виявляється, там дід Каленик прорубав лунку і брав воду, вона тільки зашерхла, і я туди й утрапив. Пам’ятаю як сьогодні: наді мною – крига, мацаю руками, куди вибратися (а я у ватяному пальто і в чоботях, поважчав у воді вдвічі),і раптом бачу – біля лунки мій «Мурчик» бігає, пробує лапою воду, кричить… А ніде нікого. Він і зорієнтував мене – підоплів  я до лунки ,якось викинув руки, вхопився за поверхню і підтягнувся. Словом, якимось дивом виліз із Того світу. А мороз градусів до двадцяти. Одяг відразу обмерз. Рухи мої сковано. А «Мурчик» нявкає і веде мене звідси… І я побіг скільки  вистачило сил. А там до нашої хати метрів п’ятсот. І нікого ж нема. Добре, що була натоплена грубка і лежанка гаряча. Визволився з-під обледенілого одягу, заліз на лежанку, і «Мурчик» біля мене. А мамі видали мене чоботи. Я їх поставив сушитися в духовку й забув. І вони засохли…  Дісталося мені лозини, але дісталося й маминої ніжності. А «Мурчик» собі скрутився в клубочок біля мене і муркотів свою нескінченну пісеньку. Він відчував величезну радість, що врятував цього шибайголову. А я тільки через багато років усвідомив, що вижив завдяки цьому звичайному пухнастому створінню.

2

А торік трапилася зі мною ще одна дивна пригода. Хоча, напевне, не зі мною, а з собакою-безхатьком, безіменним псом, якого я невабом пригрів. Уже пізніше прочитав у повісті «Маленький принц» Антуана де Сент- Екзюпері: «Ми у відповіді за тих, кого приручили». Було ж таке. Пізньої осені 2023 року поїхав я вечірньою маршруткою з Києва на Бишів. Там є село Ясногородка, а за три кілометри –  садове товариство «Промінь», де я років 30 тому придбав невеликий дерев’яний будиночок і стандартні Шість «соток» .Отож – вечір. Виходжу з маршрутки біля церкви, щоб іти ті три кілометри понад цвинтарем, а потім  через лісок. І раптом тичеться мені в коліно такий собі чорний собака. Машинально погладив його по голові… Все. Собака – мій. Я рушив до своєї дачі, і він рушив. Більше того, біг попереду, гавкав на оточення, знову наближався до мене і лизав руки, намагався притулитися до ноги… Я спробував прогнати. Думаю, ну куди тебе несе проти ночі? У безвість. І що з тобою робити, якщо завтра я вертаюся додому. Він не зважав. А як його кликати? Кажу: «Рекс», він – реагує…  Дісталися. Розтопив курну пічку, впустив прибульця зігрітися, дав ковбаси. Він чинно так оселився, наче бував у мене вже не раз, спав біля пічки, звідки вихоплювалося гостре полум’я… потім знову почав лізти до моїх рук і лизати… Проспали в теплі, а надворі вже було мінус вісім… А вранці він попросився з хатинки, і – зник… З’явився лише через тиждень. Такий радий і привітний. А тут – «консиліум» мешканців: що робити із приблудою? На кутку – чоловік 12. Одні –   «хай буде», інші – «завезіть його»… Чесно. Я телефонував у багато притулків ,-  ніхто не хоче брати, бо переповнені. Так само сусідка Юля сказала про безуспішність подібних звернень.  А тут такий прагматик Ігорьок наполягає: завезіть його. Бо він мені заважає. Ділюся з новим жителем «Променя» Олександром цією новиною. А він  твердо каже: «То завезіть цього Ігорька нафік… не дай, Боже, він щось спричинить псу,- дуже пожалкує…». І таким чином «мій» Рекс зостався на кутку. З сусідом Дмитром зробили йому буду, хоча в ній він жити не хоче… Раз на два тижні я буваю там і привозю йому харчі. Хоча весь куток уже щодня  приносить Рексу щось попоїсти. А сусідка Інна, до якої він особливо прихильний, привозить раз на місяць мішок сухого корму,  а інша сусідка Тамара, яка там мешкає постійно, видає йому порції… Ось таке. І він стоїть на варті нашого «Променя» від усілякої погані. Своїх знає, а чужих рве… Спочатку я вважав, що його викинули погані господарі. Але ж пес дуже розумний, він чує все, що ви до нього говорите і слухається… Втім бабця на сільському базарі , що напроти церкви, звідки він і пристав до мене пізно ввечері,  сказала: він он із тої машини, що орки її спалили разом із водієм, коли рвалися через Ясногородку на Київ…

3

Після війни поїду в рідне Гуляйполе та знайду  нащадків мого кота Мурчика, вони обов’язково мають вижити, подолати всі ці лихоліття разом із незламними людьми. І куплю те кошеня за гривню ( котів і собак треба купувати хоч за копійку),і хай воно мені муркотатиме, скільки там іще залишилося…

Олександр Михайлюта, письменник.

P.S. Тим часом соцмережі кишать повідомленнями про гуманне ставлення наших воїнів і цивільних до знедолених свійських тварин, тоді як русофашисти люто знищують і собак, і котів, і коней на своєму шляху… У Київській області, наприклад, знайшли золотистого ретривера, який зник у перший день повномасштабного вторгнення. Через два дні після зникнення його прихистили військові. Про це йдеться у сюжеті ТСН. « І ворона – з нами!»  Український військовослужбовець Владислав Журавель розповів зворушливу історію про те, як він вилікував та приручив ворону. Хворий птах не міг літати та прибився до бійців на позиції. Про це повідомляє ГРОМАДСЬКЕ. І такої інформації – море , адже наші бійці мають добрі серця ( а свійські тварини, котрі опинилися в біді через нашестя нелюдів, це відчувають і відповідають захисниками теплом і увагою) та «своїх не лишають»! Оце дуже важлива ознака нашого Українського світу на противагу бандитському «русскому міру».