6 листопада 1994 року в родинному селі гетьмана України Івана Мазепи — Мазепинцях Білоцерківського району на Київщині з моєї ініціативи і під моїм керівництвом, як президентки Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, був відкритий перший в Україні та Європі пам’ятник видатному українцю — поборнику створення незалежної від москви Української держави — славному гетьману Війська Запорізького — Івану Мазепі (1640—1709).
Це була перша акція щойно зареєстрованого Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, яка ввійшла в історію України і мала великий розголос не тільки на всеукраїнському, а й світовому рівні в тих державах, де проживали українці.
Щоб зрозуміти, в яких складних умовах відбувалась ця подія, треба коротко охарактеризувати ті історичні обставини, які були в Україні в той час. Українській державі виповнилось лише 3 роки. В липні 1994 року Президентом України став Леонід Кучма, який у своїй передвиборчій програмі оголосив, що російська мова буде другою державною мовою, а дружбу з росією він поглиблюватиме й зміцнюватиме. Його передвиборчий штаб очолював україноненависник, агент КГБ росії (як з’ясувалось пізніше) — Дмитро Табачник, якого Леонід Кучма відразу поставив головою своєї адміністрації.
В усіх церквах московського патріархату, на всіх службах вже майже 300 років звучала анафема Івану Мазепі — акт відлучення від Православної церкви, яку в 1708 році запровадив російський цар Петро І у зв’язку з тим, що український гетьман, у прагненні зробити Україну незалежною від москви, виступив проти росії та перейшов на бік шведського короля Карла ХІІ. А щоб стерти з пам’яті українців образ видатного державотворця Івана Мазепи, радянські «історики» назву родового села гетьмана — Мазепинці пояснювали тим, що вона походить від дієслова «мазати», а не від прізвища Мазеп, власників роду Івана Мазепи. Навіть в цьому селі ніхто нічого не знав про гетьмана України!
У мене та в усіх організаторів заходу було велике бажання відродити історичну пам’ять про Івана Мазепу — одного з найвеличніших гетьманів України. Я дізналась від українського мецената Мар’яна Коця, який мешкав давно в США, що пам’ятник Івану Мазепі з бронзи на кошти українців діаспори давно виготовлений і знаходиться десь у Києві. Його ніхто не спромігся поставити в столиці через різні заборони і небажання чиновників це робити (бо що скажуть у москві)!
З допомогою колишнього першого голови Київської міської адміністрації Івана Салія я знайшла цей пам’ятник. Він валявся як непотріб в одному з цехів Київського політехнічного інституту. Щоб його забрати, довелось заплатити готівкою 500 американських доларів в чиюсь кишеню за ніби-то довге зберігання. На той час це були дуже великі кошти, які мені вдалось швидко зібрати.
Спочатку з Іваном Салієм ми планували поставити цей пам’ятник у Києві, на Подолі, перед музеєм Гетьманства на вулиці Спаській 16 — В. Але коли я пішла до голови Подільської районної адміністрації у місті Києві, то почула: «Ви що, Валентино Василівно, зараз такий час, що, можливо, в Києві будуть ставити пам’ятник російському царю Петру І, про Мазепу не може бути й мови!»
Тоді я вирішила цей пам’ятник поставити на батьківщині Івана Мазепи в селі Мазепинцях. Тим більше, що, працюючи в Київській обласній адміністрації заступником голови, я внесла в план роботи Київської області цілий ряд заходів по увічненню пам’яті Івана Мазепи. Але з приходом до влади президента Леоніда Кучми та його соратника, нині — зрадника України Дмитра Табачника, за свої проукраїнські погляди я була звільнена з цією посади.
Розпочались мої офіційні перемовини з новими керівниками Київської обласної державної адміністрації про встановлення пам’ятника гетьману Івану Мазепі в його родовому селі Мазепинці. Всі посадовці області, включно з головою Білоцерківської районної адміністрації, категорично заборонили встановлювати пам’ятник і присилали якісь відписки на мої письмові звернення.
Тоді ми з активістами поїхали до голови Дроздівської сільської ради Анатолія Карпенка, бо село Мазепинці входило до її підпорядкування. На превеликий подив, він погодився на нашу пропозицію. Але спротив обласних і районних державних службовців наростав. Це нас особливо обурювало, адже незалежній Україні було вже 3 роки!
Вони забороняли нам споруджувати пам’ятник, вимагали Постанови Кабінету Міністрів України на його встановлення, проєктну документацію на спорудження не тільки пам’ятника, а й паркану, і ще багато інших документів. Ми намагались від них всіляко «відбиватись». Багато хто нам в цьому допомагав. Особливу допомогу надала Лариса Скорик, народний депутат України першого скликання. Вона зробила проєкт встановлення пам’ятника за одну ніч і завірила всіма необхідними підписами та печатками. Але з кожним днем опір влади ставав сильнішим і сильнішим.
Стало очевидно, що самі фондівці не впораються із цією важливою справою. Тоді я звернулась за допомогою до першого Президента України Леоніда Кравчука, до багатьох патріотично налаштованих громадських організацій України. І справа пішла... Ми виготовили красиві запрошення, дали оголошення про відкриття пам’ятника в різні засоби масової інформації. Зокрема, в білоцерківській газеті «Замкова гора» 5 листопада 1994 року вийшло оголошення про цю подію.
6 листопада в центрі села Мазепинці зібрались тисячі українців, щоб уперше за багато сот років віддати належну шану славному сину України — гетьману Івану Мазепі. Прибули автобуси з українцями з Києва, Черкас, Полтави, Львова, Білої Церкви, Броварів та інших міст і сіл України. Особливу увагу привертали машини з дипломатичними номерами.
Серед присутніх були народні депутати України Іван Заєць, Євген Пронюк, Микола Горбаль, Лариса Скорик, голова фонду імені Івана Мазепи Іван Салій, посол США в Україні Уільям Міллер, посол Швеції в Україні Мартін Халлквіст, професор Гарвардського університету Юрій Гаєцький, перший Президент України Леонід Кравчук, директор Національної опери України, народний артист України Анатолій Мокренко, письменник, лауреат Шевченківської премії Валерій Шевчук, поети Наталка Поклад, Дмитро Чередниченко, Петро Засенко, бандуристи Микола Литвин, Степан Щербак та багато інших. Не було лише жодного представника української влади: ні з Кабінету Міністрів України, ні з адміністрації Президента Леоніда Кучми, ні з Київської обласної державної адміністрації, ні з Білої Церкви, як з міста, так і з райдержадміністрації. Про цю без перебільшення визначну подію не передали інформацію жоден державний телевізійний канал і жодна державна газета. Але великий розголос по Україні і в світі зробили багато інших засобів масової інформації.
Виступаючих із палкими промовами про гетьмана України Івана Мазепу не бракувало. Відкрила урочистий захід і я, як голова організаційного комітету з відкриття пам’ятника Івану Мазепі. Першим виступив Леонід Кравчук, потім — посол Швеції в Україні Мартін Халлквіст, посол США в Україні Уільям Міллер, а також народні депутати та громадські діячі України. Освятив пам’ятник патріарх Київський і всієї Руси-України — Філарет.
Після відкриття пам’ятника славному синові України Івану Мазепі вмираюче село Мазепивці стало оживати. Тут збудували добротний Свято-Миколаївський храм за зразком того, який був за часів Івана Мазепи. Щороку проходять масові заходи із вшанування пам’яті видатного гетьмана України. Українська церква Київського патріархату зняла анафему із постаті Івана Мазепи, до села приїздять екскурсійні автобуси. Ялинковий парк, який, разом з іншими садила і я, виріс, його доповнили й озеленили різними рослинами. Одним словом — ми започаткували відродження історичної пам’яті в Україні та Європі про видатного гетьмана Війська Запорізького — Івана Мазепу! Побраталося українське село Мазепинці із канадським селом, яке також було назване в честь славетного Українця Івана Мазепи — Мазепинці.
Пам’ятник із бронзи й граніту поборнику Незалежної Української держави авторства скульптора Євгена Горбаля мав величезне значення для всього українського суспільства, бо цим було започатковано визнання гетьмана Івана Мазепи як видатного історичного діяча.
285 років чекала Україна цього дня. Через 285 літ по своїй смерті славетний син України гетьман Іван Мазепа після анафем і проклять, після зневаги й забуття піднявся високо з безодні, яка мала служити йому могилою, і прийшов до України піснею про її чарівну долю, повернувся в бронзі, щоб уже ніколи не покидати землі, яка його вродила, щоб стояти у рідних Мазепинцях вічно, щоб вказати Україні дорогу до справжньої незалежності і бути свідком гідного життя українського народу у колі цивілізованих народів планети Земля.
Пізнаваймо і не забуваймо цю величну постать, яку народила українська земля для всіх прийдешніх поколінь і будемо вірні Українській державі, про яку так мріяв і за яку боровся Іван Мазепа!
Валентина СТРІЛЬКО, кандидатка педагогічних наук, президентка Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого