Пісенна мандрівка Бразилією: знак з писанкою і пам’ятник Тарасу Шевченку

Спочатку ми відвідали Український меморіал, Товариство українців Бразилії, Українську школу імені Лесі Українки, клуб «Полтава», головний офіс Українсько-Бразильської центральної репрезентації.

 

Зустрілися з депутатським корпусом ради штату Парана, де з-поміж списку впливових політиків сучасності є представники з абсолютно українськими прізвищами; заспівали депутатці Марті Гуцуляк гуцульських коломийок та запросили поважних гостей на Український фестиваль, який стартував у Куритибі. 

 

Того ж дня ми познайомилися з Філіпом Орищиним — президентом Товариства українців у Бразилії, яке існує з 1922 року і об’єднує в собі Українську суботню школу імені Лесі Українки, танцювальний та хоровий колективи «Барвінок». Пан Філіп є також керівником названого хору, який вже 94 роки функціонує та пропагує традиції україноспіву в далекій Бразилії.

 

Ми мали виступ з хором «Барвінок» на сцені театру Sesc da Esquina, де урочисто відкривали концерт з нагоди Дня Державного Прапора України. На заході були присутні посли різних країн і депутати.

 

Вони дивилися з глядацької зали відеопрезентацію-супровід до моїх пісень: фронтові кліпи «Комбат Маруся», патріотичну композицію з ансамблем ЗСУ «Україна переможе!», родинну колискову-молитву «Хай закінчиться війна». 

 

Звісно, я співала й народні пісні, а люди підспівували. Бо їхні прадіди привезли в Бразилію не тільки пшеницю, а й слово-пісню-культуру свого роду. Про хліборобські традицій Бразилії — наша наступна замальовка.

Віторіо Сиротюк — він же Віктор Іванович, бо саме так звертаються в Україні до людей після їхнього повноліття. Нині моєму співрозмовнику, який самостійно везе мене в мандрівку до лісів Моретса, — близько 80, втім він досить активний, енергійний та зацікавлений показати все найкраще гості-співачці з Батьківщини. 

 

По дорозі в авто ми слухали бразильські пісні з коментарями-перекладами про їх зміст та виконавців. Я вибрала одну з пісень, і ми вивчили її, аби на концерті не тільки заспівати людям наших українських, а й проявити повагу до господарів цієї землі.

 

Віктор Іванович з дружиною розповіли в дорозі про ці місця, показуючи села та містечка, де живуть їхні родичі та знайомі, — всі українського походження. 

 

Ми зупинялися попити соку з тростини та скуштувати бананові цукерки. Дорога далеченька, утім не зчулися, як прибули на місце, де 133 роки тому вперше ступила нога українця. Це ліси з пальмами та бамбуком, річечка-потічок уздовж, як у Карпатах.

Руслана Лоцман представила у Бразилії свою книжку для дітей.

 

З розповіді Віторіо Сиротюка, в цих лісах на запрошення бразильського уряду мали проживати емігранти з України. Втім усі вони вимагали землі, на якій можна вирощувати пшеницю.

 

На старих фотосвітлинах, котрі ми знайшли в Товаристві українців Бразилії, роздивлялися з’їзд хліборобів-українців. До сьогодні там виходить газета «Хлібороб», у якій було надруковано відгук про один iз наших концертів.

 

Я попрощалася з бразильськими лісами, поспівавши карпатських пісень та старовинний романс «Родимий краю», і ми помандрували далі. Я вже везла як цінний сувенір додому «флешку» з піснями Бразилії.

На в’їзді в це місто стоїть знак з писанкою та надписом українською мовою, оскільки тут 75 відсотків населення мають українське походження. Мене зустрічають духовні служительки церкви Святого Йосафата, годують, поселяють, піклуються.

 

Тут бережуть традиції сестринства та школи при церквах, де навчають дітей молитися українською мовою. Я знайомлюся з сестрою Сецілією Геуко, яка проводить мені екскурсію музеєм релігійного центру-школи, розповідаючи про подвиг перших українських священнослужительниць­, котрі приїхали з України до Бразилії в час епідемії рятувати людей народною медициною та молитвами.

 

Я дивувалась цій духовній благодаті, що панувала в храмі-залі, де захотілось виконати кілька молитов і свою «Запалю свічу» (на музику І. Кириліної). Ми пообідали з сестрами, і кожна розповіла історію своєї родини та переживання за долю далекої Батьківщини.

 

Вечірній концерт у Прудентополісі присвячено Дню Незалежності України. Величний зал української парафії святого Йосафата — повен людей. Родинами сидять за столами близько 700 українців. На вулиці довкола все в українських прапорах. У залі на столах — красиві короваї з гіллям хвої, що прикрашені стрічками.

 

Організаторка заходу Оксана Ядвіжак розповіла, що проводять конкурс і нагороджуватимуть майстринь короваю. На сцені я ще познайомилася з Самукою (Самуел Семзезин), який знає багато українських пісень, грає та має гурт, з яким виступає на всіх українських святах.

 

Я відкривала цей захід виконанням Гімну України та патріотичними творами, народними піснями з відеопрезентацією природи України, яку більшість з глядачів не бачили наяву, бо не були на батьківщині предків.

 

За кулісами до мене по-українськи щебетали Бруно та Родріго — молоді українці, які знають рідну мову, танцюють в українському колективі «Веселка», навчають мене співати гімн Бразилії та озвучують свою майбутню мрію — жити в Україні. Вечеря починалася спільною молитвою, яку промовляв увесь зал українською.

 

На пригощення — 9 тисяч вареників, які я на власні очі бачила на кухні перед початком концерту. Якщо розділити на всіх, то наче й небагато кожному, втім для мене це рекордна кількість української кулінарії. Я, звісно, бачила, як моя бабця відрами ліпила вареники нашим воїнам на фронт, але щоб аж стільки — то це вперше. 

 

Наступного дня був концерт для дітей, які приїхали з різних населених пунктів. Як пізніше мені розповіли в Музеї Тисячоліття, поблизу Прудентополіса є близько 60 українських церков і ще більше сіл, де живуть українці. Вони оселились тут і отримали землі для господарювання. У тих місцевостях є й українські школи.

 

Утім нині, на жаль, є проблема асиміляції нашої культури у бразильському середовищі, тож діти українців говорять здебільшого португальською. Я відчула це на тому концерті, коли намагалась поспілкуватися з півтисячною дитячо-юнацькою аудиторією.

 

Діти повторювали слова за мною та підспівували, енергійно підтанцьовували, а наприкінці концерту вишикувались у довжелезну чергу по автографи. Я роздала їм листівочки з кюар-кодами до моїх пісенних аудіоказок з надією, що це сприятиме вивченню української мови та пісень підростаючим поколінням українців Бразилії.

Він розташований через дорогу від церкви Святого Йосафата, в якій щоранку співають молитву за Україну. Музейна експозиція — моя ровесниця. Сам музей нагадав мені укриття, бо розташований у напівпідвальному приміщенні, на вершині якого стоїть пам’ятник Тарасу Шевченку.

 

Поспівала я Кобзаревих дум і багато ще пісень, знімаючи на телефон своє чергове відео з блогу #ПісеннаЕкскурсія. Там трохи і про історію еміграції українців, і про сучасний музей — його цікаві експозиції з предметами народного побуту та національного одягу, фотостенди, а також виставку писанок, які створили майстри Бразилії. 

Руслана Лоцман з Віторіо Сиротюком та його дружиною Еліаною.

 

Подарувала для Музею Тисячоліття своє напрацювання — «Пісенний кошик», у якому заховано 500 українських пісень, наспівавши всім найкращих побажань добра. Вечеря в будинку української родини Мачули була незабутньо теплою та смачною.

 

Їхня маленька онучка сказала, що я — королева, бо на сцені в мене був гарний костюм. Ми й там поспівали трохи. І я намагалася вразити мою нову знайому, щоб вона почала вчити українську мову.

«Ласкаво просимо», — читаю надпис до колегіуму Orestes Preima, куди ми приїхали з Оксаною Ядвіжак та Мартою Бело. Марта навчає української мови тутешніх учнів. На концерті мав бути один клас, але зібрався повен стадіон. Мене попередили, що українську та англійську розуміють не всі. Тож я починала спілкування мовою жестів. Попросила Марту перекладати зміст пісень португальською.

 

«Lua no ceu brilho de estrela», — заспівала дві перші фрази української ліричної «Місяць на небі», аби розуміли суть. Собі думаю, і це справді актуально: треба робити мобільний додаток з україноспіву португальськими субтитрами.

 

Наприкінці концерту бажаючі підійшли фотографуватися. Питали, як знайти мене в інстаграмі. Задружились. Сподіваюся, будуть слухати пісні і трохи більше розуміти мову пращурів.

 

Одна дівчина англійською мені сказала приблизно так: «Я хочу співати, як ви». Я одразу їй пообіцяла, що візьму до себе у вокальний клас, але треба вступити до університету в Києві.

 

Оксана Ядвіжак, до речі, навчалась у Львові в Українському католицькому університеті й добре розуміє українську. Втім соромиться своєї розмовної. Каже, що мова їхніх батьків виглядає застарілою та відсталою в порівнянні з сучасною українською літературною.

 

Я розповідала про важливість збереження батьківського говору. У нас, зокрема, цьому присвячений проєкт, який реалізуємо з Канадсько-Українською фундацією «Збережи мову і культуру своєї бабусі».

 

Тим часом Оксана на авто, що має наклейку з писанкою, везла нас далі — до водоспаду Святого Йвана. При вході нас зустрічала знову писанка — велична, в людський зріст. Я миттєво згадала музей писанки в Коломиї і почала співати. На рецепції туристичного центру двоє людей посміхаються і впізнають пісні, які чули від своїх старших родичів. 

 

Коли йшли до водоспаду, то я намугикувала: «Ой водо-водограй, грай для нас, грай» Володимира Івасюка. Мої прудентопольські подруги по дорозі лісом слухали концерт про українські дерева.

 

Я запитувала в Оксани та Марти, чи є пісні про пінейру — дерево, що досить поширене тут, росте вгору парасолькою і нагадує наш кріп. Жартувала, мовляв, тому тут так багато «укропчиків», тобто нас, «укрів».

 

Навіть укробар бачила в Куритибі — там готують смачні голубці. Ми поверталися з пісенної екскурсії від водоспаду, який вражає красою і далі перетікає довгою рікою. Вздовж тієї ріки і ще її сусідньої — села, де віддавна живуть українці і лунав нещодавно саме наш україноспів.

Напевно, найдовший мій концерт відбувся тут, бо ми йшли вздовж каскаду 275 водоспадів, здається, пів дня. І скрізь хотілось зняти відео з українською піснею. Попередній такий досвід був на Ніагарі, де США з Канадою ділять між собою воду, а я їх так заспокоювала: «Десь на верхній горі Ніагари ми співали вкраїнські пісні... Ти спитав: «Звідки в тебе ті чари?» — Я спитала: «Ти любиш чи ні?»... Пригадалось мені, як то було гарно, бо ще не було повномасштабного вторгнення, хоча тривала неоголошена війна росії в Україні з 2014 року.

 

Там, на Ігуасу, я збагнула, що вже 10 літ не вмію стрибати від щастя на повну. Природа неймовірна, хочеться літати, але серце тужить, бо триває російсько-українська війна. А на тому краю планети не чути сирен і вибухів, тож складалося враження, що то сон.

 

У тій красі я записувала відео до українців і передавала їм енергію живої води та української пісні, яка здіймалась до неба молитвою за нашу перемогу. Неймовірно вражена природою, я несла в серці одну-єдину мрію: дочекатися часу, коли ми всі без війни будемо стрибати від щастя та мандрувати світом, а потім вертатися до рідної Батьківщини — відбудованої та сильної.

Клуб «Полтава» у Бразилії — з бандуристами.

 

А в Бразилії ми побачили ще одне диво — парк птахів, який неподалік водоспаду Ігуасу. Можна вважати, що мені вдалося провести пару майстер-класів для жовто-синіх папуг та інших красивих пташок, які у відповідь мені кричали щось своє, не попадаючи в ноти. Втім у кожного в цім житті своя тональність, але я співала, щоб світ чув українську пісню.

 

На мій голос підійшла дівчина, сказавши, що йде за мною вже довгенько маршрутом парку, бо вона сама з Краматорська, а через війну проживає тепер у Швейцарії. Отак пісня нас єднає, а ми нею закликаємо перемогу з різних куточків планети.

Ми спеціально заїхали в Аргентину, щоб записати відеопривітання зі 100-літтям українській організації «Просвіта», яка діє тут та об’єднує близько 400 тисяч українців. У Парагваї ця цифра трохи менша — 50 тисяч, але важливо налагоджувати контакти з усіма нашими родичами, бо нам спільно допомагати Матері Україні.

 

Випадково ми зустріли сотню аргентинських учнів та принагідно розповіли їм про річку Дніпро, яка тече в Києві та оспівана в поезії Тараса Шевченка. «Реве та стогне...» — полилося понад річкою Ігуасу з боку Аргентини, де виднілись іще дві країни: праворуч Бразилія, ліворуч Парагвай.

 

Тільки в третій країні я не ­встигла поспівати, бо там ми були швидким проїздом, щоб встигнути завидна доїхати додому. Долаючи тисячі кілометрів та повертаючись з Ігуасу, ми говорили в машині з Віторіо Сиротюком та Методієм Грошком про проблему вивчення української мови в Бразилії, опанування видів національного мистецтва.

 

Там діють три десятки колективів, які танцюють гопак і метелицю, співають та грають на бандурах. Щолистопада проходить фестиваль українського танцю, який збирає хореографічні ансамблі з усіх громад Бразилії.

 

Десь у дорозі ми зупинилися, щоб поспілкуватися з координатором Центру слов’янських студій Марілеєю Гартнер щодо організації майстер-класів для творчих груп та студентів університету UNICENTRО в Парані.

 

Цікаво, що з цією освітньою установою співпрацює мій рідний Київський університет імені Михайла Драгоманова, проте — в межах курсів української мови, а треба ще й пісні вчити.

 

Сьогодні в Бразилії зростає п’яте покоління українців, які намагаються зберегти свою народну культуру та передати її нащадкам. Народна культура в Бразилії розвивається при центрах українських громад, школах, клубах, церквах, гуртках писанкарства і творчих колективах.

Їхати повз і минути — то було б не по-нашому. Українці, навіть втомлені та змучені з дороги, все одно обов’язково знайдуть сили піднятися на Говерлу і поставити свій прапор. А на цій горі в Бразилії, що називається Serra do Tigre, українці не тільки здійняли прапор, а й звели дерев’яну церкву Святого Михаїла.

 

Це містечко Малет, і тут найстаріша українська святиня, якій 120 років. Позаду церкви — могили з українськими прізвищами на хрестах: Роздольський, Юрчишин, Бойченко... На цвинтарі спочивають ті, хто цю церкву будував та розвивав.

 

Мені пригадалося «чути кру-кру-кру...» — і я заспівала пісню в пам’ять усіх українців світу, які з далеких країв молилися за Україну. Тереза Прошера, яка нам відчинила церкву, розплакалась чи то від співу, чи то від згадки про своїх родичів, чи від того, що в нас війна, — Бог теє зна.

 

А я залишила в дарунок свій альбом «Вітер з України», адресований українцям світу. Ще один примірник аудіодиска подарувала для храму в Малеті, який вразив вишиванками-орнаментами на стінах та неймовірною акустикою для співу.

Гора Serra do Tigre в Бразилії: з українським прапором та храмом Святого Михаїла.

 

Ми познайомилися з Ганною, яка чекала нас біля крамнички, де продаються красиві українські сувеніри. Коли вона вже повела нас до місця зупинки поїзда, котрим сюди вперше приїхали її предки, вона дивилась туди, наче зазирала в минуле.

 

Ганна ініціювала відтворення давніх українських обрядів у Малеті: на свято Купала до них приходять не лише українці, а й поляки, щоб доторкнутися до свят споріднених. Щоправда, купальських пісень тут не співають, тож я пообіцяла допомогти з цим.

Перший візит у цьому місті був офіційний — у мерії. Ми обговорили організаційні моменти вечірнього концерту та зробили незвичайне фото на тлі прапора міста, який поєднує два елементи — української синьо-жовтої стрічки та польської біло-червоної. Це пов’язано з тим, що в кількісному складі населення міста переважають українці та поляки.

 

Благодійна вечеря, що відбувалась у форматі українських вечорниць, була спрямована на підтримку наших захисників. Святковий зал там розмальований панорамними картинами в українському колориті.

 

Здавалося, оживали сцени народного життя, хліборобської праці, де хата й українські дівчата з коромислами нагадували про рідну Батьківщину. Окрім основної програми, я виконала там кілька жниварських давніх пісень.

 

Це був дуже теплий концерт. У місцевих слухачів уперше була артистка з України, і видно було, як вони чекали цієї зустрічі. З пожертв заходу вдалося зібрати на тепловізор, що вже є 27-м наспіваним нами від лютого 2024-го. Але цього однак мало. То поїхали наспівати ще, в сусідній штат.

Ще один благодійний культурний вечір відбувся в Папандуві при храмі Святого Антонія. Тут розташований центр української громади, в якому величезний зал та сцена з величавим тризубом на стіні.

 

Українки чистили картоплю, буряки, моркву, вже наварили бочки борщу та киселю. Ввечері мали зібратися з пів тисячі людей. Концерт відкривався танцювальними композиціями хореографічних колективів «Весна» та «Українська душа».

 

«В наших жилах тече синьо-жовта кров, і ми боремося тут також за нашу Україну — молитвою». Ці слова зі сцени настоятеля церкви отця Емерсона зворушили всіх присутніх.

 

До концерту мені вдалося опитати декого, які українські пісні знають та співають в Папандуві. Мені передали листочок з написами: «Подай же, дівчино», «Ой видно село», «Ішов я раз по штеже («Із сиром пироги»)», «Світить місяченько», «Чорні очка», «Била мене мати», «У горах Карпатах», «Гуцулка Ксеня». І поки я все те з залом не переспівала — люди не відпускали мене зі сцени. Бо таки пісня єднає нас і дає відчути себе частиною великого народу, носіями його величної культури.

Потрапити на «Полтавський ярмарок» у Бразилії — це завітати в український клуб «Полтава», який і танцює, і співає, і грає на бандурах, і презентує щороку виставки народних майстрів-писанкарів. Бандура у Бразилії?

 

Так, ще з 1987 року вона прижилася тут, коли за ініціативи М. Чорного та В. Єфрема — В. Кривого стартували перші курси гри на бандурі й гастролі ансамблів бандуристів. Ми познайомилися з бандуристами колективу «Фіялка» і навіть поспівали разом, знявши пам’ятне відео.

 

Ансамбль виступав на сцені у складі десяти осіб, але насправді в клубі є запас — до 50 бандур. В одному з приміщень на стінах — історичні фото колективу, почесні відзнаки та свідоцтва про заслужену добродійну справу бандуристів. Також там є бібліотека, представлена платівками українських пісень, фольклорними збірками та архівами журналу «Бандура».

 

А як вони танцюють у Полтаві Куритибській! Чотири групи хореографічного колективу, кожна з яких показала по кілька танців: тут і молодь у романтичних замальовках, і козаки-характерники з гопаками, і поважні жіночки у плавному русі з українськими хустинами. Після мого виступу в клубі «Полтава» його керівник Жаіро Оскар Насіменто передав пожертву для потреб ЗСУ, що надзвичайно зворушливо.

 

Люди, живучи так далеко від своєї прабатьківщини, щодня очікують добрих новин про нашу перемогу, і кожному болить за Україну. Організовують заходи та благодійні розпродажі вишиванок та сувенірів, готують спеціальні футболки з надписом Resista, що означає чинити опір.

 

У клубі «Полтава» відбувся фінал нашого фестивалю. Але українцям завжди мало, — і треба ще одну зупинку пісенної мандрівки.

В останній день моєї подорожі до Бразилії я зустрілася з хором «Барвінок», щоб провести заняття з україноспіву. Оскільки там за календарем настала зима, ми вивчили черкаську колядку.

 

Фінальним імпровізованим концертом завершили український фестиваль у секретаріаті культури Куритиби, домовившись про подальшу співпрацю.

 

І найголовніше. Метою моєї подорожі до Бразилії було налагодження співпраці зі світовим українством та реалізація культурно-просвітницької дипломатії, аби українською піснею єднати покоління та континенти.