Російський снайпер вистрелив у спину: солдата Олександра Глушка поховали в рідному селі на Полтавщині

У Полтаві відбулося прощання з 36-річним солдатом Збройних сил України, водієм-електриком інженерно-саперного взводу десантно-штурмових військ 81-ї окремої аеромобільної бригади Олександром Глушком.

Поранення, несумісне з життям, боєць отримав 11 лютого поблизу Зайцевого Бахмутського району Донецької області. Під час евакуації до військового шпиталю він помер.
Це сталося якраз у день поїздки президента України спільно з послами «Великої сімки» в зону ООС.

Того ж дня ввечері окупанти, вкотре порушивши режим припинення вогню, відкрили вогонь по позиціях біля Новомихайлівки з великокаліберного кулемета. Внаслідок обстрілу загинув ще один із захисників України. І, на думку директора Інституту світової політики Євгена Магди, вбивство одразу двох наших солдатів якраз і було «приурочено» до цієї події.

Із цього приводу українська сторона направила відповідну ноту до спеціальної моніторингової місії ОБСЄ.

— Ворожий снайпер підло вистрелив Олександрові у спину, коли він дообладнував і укріплював позицію, щоб вона була безпечнішою для його бойових побратимів, — сказав, виступаючи на траурній церемонії, заступник командира 5-ї батальйонної тактичної групи 81-ї окремої аеромобільної бригади військової частини А1493 майор Петро Гоц. — Він був надзвичайно чуйною, порядною людиною. Завжди відгукувався на прохання своїх побратимів про допомогу. Ніколи не сторонився ніяких справ — чи то рядових, чи небезпечних. Завжди виконував їх з усією відповідальністю. На жаль, помирають найкращі, ті, хто не ховаються за спинами інших. І сьогодні ми проводжаємо в останню дорогу ще одного героя.

Олександр Глушко, солдат Збройних сил України.

Майор Гоц передав удові загиблого Ганні Олександрівні від імені головнокомандувача ЗСУ Грамоту пошани і скорботи.

У полеглого солдата залишилися неповнолітні син і донька, а також мама й сестра.

При згадці про дітей у вчительки початкових класів Полтавської загальноосвітньої школи №37 Галини Плахотної навертаються сльози:

— У мене навчалася Лізочка — донечка Олександра, — розповідає Галина Володимирівна. — Вона дуже любила свого батька. Часто розказувала, з яким нетерпінням чекає його. Коли він повертався з фронту додому, була такою щасливою! Казала: «Тато приїхав, привіз подарунки». А коли приходив забирати її після уроків, стрибала до нього на руки...

— Ми з Сашком пішли на війну в 2015 році, отримавши повістки з військкомату, — розповів нам найближчий товариш Олександра Глушка полтавець Руслан Климчук, старшина 95-ї десантно-штурмової бригади. — Після демобілізації вирішили укласти контракт із ЗСУ, і вже два роки прослужили у професійній армії. Я за професією автослюсар, він — кухар.

Але де працював Санька до війни, навіть не знаю, ми ніколи з ним про це не говорили. Згадую його як надійного і безвідмовного товариша. З ним було безпечніше виконувати бойові завдання, які ставилися перед підрозділом. Він був дуже кваліфікованим у своїй справі: техніка, яку ремонтував Санька, ніколи не підводила при виконанні учбових і бойових завдань.

Умів згуртувати особовий склад. Ми з ним (як старші за віком) робили так, щоб молодші йшли за нами. Адже якщо їх налаштуєш на успіх, то вони чудово виконають завдання. Друг завжди був на позитиві, ввічливим, мав авторитет серед побратимів...

Руслан розповідає, що їхній підрозділ стоїть на відстані 300 метрів від ворожих позицій. Із того боку — теж військовослужбовці, лише російської армії. Місцевих найманців iз Донбасу майже немає. Тож розслаблятися ні в якому разі не можна.

— Ми готові наступати, воювати, тільки нам цього не дають. Хочеться, зрештою, добитися справедливості й потіснити ворога на його територію, — говорить старшина Климчук. — Настрій у наших солдатів бойовий, пригнічення немає. Але воюємо далі. І мріємо якомога швидше покінчити з війною, зняти форму, повернутись додому, до цивільного життя.

Нині, як розповідає майор Петро Гоц, ротації військовослужбовців відбуваються кожні шість місяців. Тобто півроку вони виконують завдання у зоні ООС, а потім стільки ж відпочивають і проходять у тилу навчання, готуючись до наступного висування на лінію фронту. Остання ротація Олександра Глушка тривала два місяці.

— Ситуація на фронті напружена вже сім років, війна триває, і на будь-якому з напрямків небезпечно, — говорить Петро Гоц. — Укріплення позицій, чим займався солдат Глушко, це, безумовно, ризик. Він загинув, дообладнуючи передову позицію, до нормального стану. На жаль, хлопці гинуть, захищаючи батьківщину, але ситуація контрольована з нашого боку. Що буде далі — невідомо. Все залежить від того, про що домовляться у Тристоронній групі наші керівники.

Колишній атовець, інвалід війни, який представився Іваном Володимировичем, був категоричнішим: відновилися бойові дії, і цього не треба приховувати. Останнім часом майже щодня Збройні сили України несуть непоправні втрати, і від цього дуже боляче.

Архієпископ Полтавський і Кременчуцький владика Федір разом з іншими священниками відправив молебень за загиблим у Свято-Успенському кафедральному соборі.

Поховали Олександра Глушка у Рунівщині під Полтавою, звідки він був родом, поряд із могилою батька. В останню путь полтавці, незважаючи на лютий мороз, проводжали героя, стоячи на колінах, під пісню-реквієм «Пливе кача по Тисині».

P. S. Виступаючи перед послами західних держав-партнерів України під час перебування на передових позиціях у зоні проведення Операції об’єднаних сил на Донбасі, Володимир Зеленський заявив, що у наших військових є наказ, яким передбачено у разі знищення ворожими снайперами бійців ЗСУ діяти адекватно. Хлопці, котрі приїхали з фронту на прощання з Олександром Глушком, сказали, що наказ виконано.