Цей день в історії: роковини смерті Михайлини Коцюбинської

Цього дня пішла з життя Михайлина Коцюбинська (1931-2011), український літературознавець, перекладач, критик, одна з головних постатей українського шістдесятництва. Племінниця класика української літератури Михайла Коцюбинського.

Народилася в Вінниці, потім мешкала з сім’єю в Чернігові (там її батьки організували Меморіальний музей поета). «Все наше життя було невідокремленим від образу Коцюбинського, його творчості, його життя. Я виростала з якимось природним відчуттям всеприсутності Коцюбинського», - зауважила якось Михайлина Хомівна. З дитинства вона росла в атмосфері любові до слова і до прекрасного. Згодом згадувала: «…чуття слова дали мені Коцюбинський і Тичина. Вони навчили мене дивитися на життя як на художній твір».

Вона закінчила філологічний факультет університету ім. Шевченка, захистила докторську дисертацію, отримала чудову роботу за фахом в Інституті літератури АН УРСР, видала свою першу книжку: «Література як мистецтво слова». Могла б, мабуть, стати академіком (для цього мала все: глибокий інтелект, ерудицію, працелюбність), але не стала – на заваді була моральна позиція Михайлини Хомівни, яка ніколи не зраджувала власних морально-етичних принципів. У питаннях людської гідності та честі вона була непорушною.

Величезний вплив на неї мало знайомство з Євгеном Сверстюком, Василем Стусом, Іваном Світличним, Григорієм Кочуром, Аллою Горською та багатьма іншими шістдесятниками, які буквально «відкрили їй очі» на деякі аспекти радянської дійсності, перетворивши тим самим зі звичайного успішного радянського науковця на одну з центральних постатей інтелектуального руху шістдесятників. Тривалий час (1971–1988) її праці не друкувалися (заборонялися навіть дослідження про Шевченка), Михайлину Хомівну звинувачували в «політичній незрілості» та «ідейних помилках», виключили з партії, звільнили з роботи. Їй, блискучому науковцю, яку відзначив сам академік Білецький, всюди відмовляли.

Ледве влаштувалася простим редактором і пропрацювала на цій посаді 18 років. За цей час друкувала і поширювала самвидав, допомагала родинам репресованих шістдесятників, писала й підписувала власним іменем листи-протести, виступала на культурно-громадських заходах. За це її неодноразово викликали в КДБ, проводили обшуки, погрожували, шантажували (казали, що відберуть дочку Таню), але вона не здалася: нікого не обмовила, «покаянних сповідей» від неї теж не дочекалися. Лише наприкінці 80-х років, коли затріщали підвалини «союзу нерушимого», Михайлина Хомівна повернулася в літературну науку. Саме вона упорядкувала першу видану в Україні книжку Василя Стуса – збірку поезій «Дорога болю» (1990), а потім і 9-томне наукове зібрання творів поета.

Останнім часом працювала над 10-томним виданням творів В’ячеслава Чорновола. Багато працювала, виступала з лекціями, виховала гідних учнів, які під її керівництвом захистили дисертації та видали книжки. У 2005 році двотомник її праць «Мої обрії» було відзначено Національною премією ім. Шевченка.