Зеленський вирішив самоусунутися від від питань української церкви

Президент Володимир Зеленський вирішив самоусунутися від від питань української церкви. 

Про це пише Катерина Щоткіна в Дзеркалі тижня. 

Поїздка українського президента Володимира Зеленського до Стамбула і зустріч із Вселенським патріархом Варфоломієм викликала двоякі почуття.

З одного боку, це могло видатися добрим знаком: президент наводить мости з центром світового православ'я, і центр цей — не Москва. З іншого — щось пішло не так: підготовлена заздалегідь угода так і лишилася непідписаною. Зрештою, склалося враження, що президент їхав до патріарха з однією лишень метою: запевнити того, що він, Володимир Зеленський, на відміну від свого попередника, взагалі не має наміру займатися церковними питаннями.

Це могло б здатися доброю новиною і навіть гласом здорового глузду, якби ми жили в якомусь іншому — ідеальному — світі, де немає війни і правове поле держави працює як годинник. Але в нинішніх обставинах рішення президента самоусунутися від питань стратегічної ваги — а саме таке наше церковне питання — здається, м'яко кажучи, наївним.

Результати зустрічі президента Зеленського з патріархом Варфоломієм обидві сторони-учасниці постаралися подати в позитивному ключі. Патріарх Варфоломій запевнив українського президента у своїй всебічній підтримці та невтручанні. Президент поспішив повідомити, що "поговорили про все важливе" і що Вселенський патріарх "підтримує державний суверенітет і територіальну цілісність України". Трохи дивне формулювання, звісно, — наче патріарх міг заявити щось на кшталт "Крим не ваш" або "свободу Донбасові!". Складається враження, що "державний суверенітет" і "територіальна цілісність" — це такі меми, якими намагаються заповнити кожну незручну паузу, кожну інформаційну дірку.

Нинішня "дірка" утворилася на місці непідписаної угоди. Документ, як стало відомо, готували на Фанарі, потім погодили з українським МЗС. Але, зважаючи на все, для команди президента його зміст став сюрпризом. Причому неприємним. І тоді "щось пішло не так", — президент Зеленський відмовився підписати документ.

Що в ній таке було, в цій угоді? Коли вірити учасникам і очевидцям, нічого особливого — йшлося про екологію. Це, втім, тільки підвищує градус цікавості: що такого могли написати про екологію на Фанарі, з чим так жорстко не погодився б Володимир Зеленський? Розійшлися в поглядах на глобальне потепління? Не узгодили кількість СО2, яку можуть випускати в атмосферу українські підприємства? Не домовилися про долю дельфінів в акваторії Чорного моря?

Одне слово, в усіх, хто спостерігав за зустріччю з відстані, виникло враження, що екологія стала зручною відмовкою. Причиною відмови президента ставити свій підпис було щось докорінно інше.

Власне, причина, фактично, на поверхні. Взаємодія між Києвом і Фанаром досі спиралася на угоду, підписану між патріархом Варфоломієм і президентом Порошенком. Нова угода — уже з президентом Зеленським — бодай одним рядком мала б згадувати про колишні домовленості. Актуалізувати їх у нових політичних умовах. Але підписатися під тим, під чим ставив підпис Порошенко? Цього нинішній президент України стерпіти не зміг би. Навіть якби від цього залежали всі льодовики планети.

У результаті, президент України запевнив патріарха в тому, що він "захищатиме незалежність церкви" і берегтиме як зіницю ока принцип невтручання держави в церковні справи. Перше, здавалося б, суперечить другому, — захищати чиюсь незалежність і при цьому ні в що не втручатися можна тільки в тому разі, якщо "захист" зводиться до висловлення "глибокого занепокоєння". Але якщо розуміти під "незалежністю церкви" не автокефалію (як багато хто подумав), а незалежність церкви від держави, то суперечність перетворюється на тавтологію.

Це може здатися дивним: президент Зеленський сам ініціював зустріч із Вселенським патріархом, — і, як з'ясувалося, тільки для того, щоб запевнити його у своїй байдужості. Дати йому зрозуміти, що він — не Порошенко і "в ці ігри не грається". Це цілком тягнуло б на позицію, якби президент Зеленський хоч щось знав про "ці ігри" і про те, як їх грати.

Рівень розуміння церковної політики у Володимира Зеленського, зважаючи на все, не вищий, ніж у будь-якого середнього українського телеглядача, котрий до кольок сміється над "термосом". Усе, що він знає про патріарха Варфоломія, — той дав Томос Порошенку. А ще — підписав із Порошенком якісь угоди. Які він сам навряд чи читав, зате міг щось чути про "непомірні апетити Фанара", видумані московськими пропагандистами й озвучені патріархом Філаретом. І які його як нового президента України до чогось можуть зобов'язувати. Цілком можливо, що і їхав він на Фанар із одним-єдиним меседжем: я не Порошенко, і все, що ви з ним напідписували, мене не стосується.

І це не те щоб абсолютно несподівано: ідея самоусунення від церковних справ проходить через скупу біляцерковну риторику нового президента червоною ниткою. Він її й на Фанарі артикулював дуже наполегливо: за Томос дякую, але втручатися в церковні справи не маю наміру.

Таким чином, гарантії, які президент Порошенко давав Фанару, канули в політичне небуття.

Цього слід було очікувати. Томос був і залишається чи не єдиною перемогою Порошенка, яку важко заперечити, взяти під сумнів, оголосити помилкою або злочином. Це незаперечний плюс попередньої "злочинної влади". І це не може не дратувати людину, чий рейтинг тримався на повному протиставленні себе "папєрєднікам".

Для патріарха Варфоломія — як і для будь-якого іншого партнера України — поведінка президента Зеленського теж не мала стати сюрпризом. Володимир Зеленський, може, й "нове обличчя" в українській політиці, та принаймні в одному це обличчя нічим не відрізняється від попередніх: у своєму ставленні до "папєрєдніків", тобто в розумінні такої категорії як наступність влади. Звичка починати все "з чистого аркуша", відкинувши (або навіть не поцікавившись), що було зроблене до тебе, — частина нашої політичної культури. В очах кожної людини, котра сходить на високий пост, немає ні країни, ні держави, ні політики, ні стратегії, ні минулого, ні майбутнього. Є тільки особиста влада й особисті рішення — "мої" чи "не мої". Тому більшість гарантій, які даються українською владою і своєму народові, і іноземним партнерам, такі швидкопсувні, — вони втрачають силу одразу, щойно чиновник, котрий їх давав, іде зі своєї посади.

Але якщо новий президент відмовляється від гарантій, які давав його попередник Фанару, то, слід гадати, в ту ж грубку летять і гарантії, дані ПЦУ? Чудова новина для Москви. Там, до речі, аплодують.

Втім, у московської сторони є одна проблема: там надто схильні вірувати у міфи, які самі придумали. Наприклад, у міф про те, що ПЦУ — це така штучна структура, яку придумав Держдеп і створив Порошенко, яка без підтримки з боку державної влади довго не простоїть, її ніхто не визнає, а коли й визнають — то тільки щоб послабити Москву і т.п.

Нічого не нагадує? Приблизно тими самими словами московська пропаганда описує українську державність — failed state. А тепер ще й failed church.

Залишилося тільки дочекатися, коли проєкт "Томос" остаточно колапсує. Церкву "розшматують внутрішні суперечності" — мається на увазі патріарх Філарет, дарма що він успішно маргіналізувався. Ще одна надія пов'язана з тим, що ПЦУ залишиться невизнаною світовим православ'ям. Тут для московської сторони є добрі новини: лобіювання інтересів України на всеправославній арені було частиною угоди, підписаної між патріархом Варфоломієм та президентом Порошенком. Якщо українська сторона тепер відмовляється від своїх зобов'язань, то й Фанар має право відмовитися від своїх. У такому разі статус ПЦУ зависне в повітрі.

Цього, звісно, не можна виключати. Але ПЦУ для Вселенського патріарха — питання іміджу. Президенти приходять і йдуть, угоди підписуються й розриваються, а статус "першого серед рівних" залишається в патріарха Константинопольського на віки. Якщо тільки він зуміє в цьому статусі утриматися й утвердитися. Якщо ж православний світ не визнає автокефалію ПЦУ, дану Константинополем, то виявиться, що failed не тільки Томос і ПЦУ. А й Фанар.

Нарешті, один із найулюбленіших аргументів пропагандистів "томосного провалу" — кількісний. Ви помітили, що переходи припинилися? УПЦ МП "вистояла"! Дарма що ніхто, взагалі-то, й не нападав. Але відсутність масових переходів справді в багатьох викликає питання. Переходи припинилися, причому майже одночасно з виборами, які захисник ПЦУ Порошенко програв. Одне легко пов'язати з іншим, і це буде частково правильно: церковні чиновники не поступаються світським колегам в умінні тримати носа за вітром.

Але цим пояснення не вичерпуються. Готові до переходу зробили це зразу, щойно був отриманий Томос. І цей процес природно завершився приблизно до виборів. Що стосується тих, хто нікуди не збирався чи бодай вагався, — то тут треба просто набратися терпіння й чекати, коли час сам усе розставить по місцях. При відомому везінні, політичних успіхах та мудрості керівництва ПЦУ ростиме.

Це не необґрунтований оптимізм "свідка Томоса". Це урок історії. Свого часу українці, отримавши незалежність за рішенням партеліт, ще довго внутрішньо їй опиралися або, як мінімум, демонстрували байдужість до ідеї "своєї держави". Пробудження розпочалося 2004-го. А дозріли ми тільки 2014-го. Та й то не повністю й не всі. Тепер щось схоже спостерігаємо в церковному житті: хоча українці отримали свою автокефальну церкву, чимало їх продовжує триматися за звичне, радянське — "руссмировское". Їх точно так само пропагандисти запевняють у тому, що ПЦУ — failed church, як українців запевняли в тому, що Україна — failed state. Заколисують тим, що вони ж не займаються політикою, вони просто моляться. Що ж, часто це щира правда. Як і те, що церковна структура, яку вони обрали для "просто молитви", веде свою політичну гру й використовується в політичних цілях.

Ну ми ж не думали, що церковна автокефалія опанує уми швидше й легше, ніж ідея державної незалежності?

Московська церковна пропаганда, втім, може записати на свій рахунок проміжну перемогу. Поведінка президента Зеленського стосовно церковної політики дає привід запідозрити, що його вдалося переконати коли й не в тому, що "Томос failed", то бодай у тому, що в церковні питання лізти не варто.

Але не будемо перебільшувати заслуг пропагандистів: мовляв, це вони "обробили" президента — переконали його в тому, що Фанар за свої послуги вимагає надто багато. Сумніваюся, що президент Зеленський, взагалі, має уявлення про те, чого саме Фанар "хоче" і які гарантії він дає. Непідписання документа — майже напевно не успіх пропагандистів, а прокол працівників МЗС і команди Зеленського.

Та й у тому, що стосується рішення "не лізти", — більше не так ефекту пропаганди, як категоричного небажання самого президента зрозуміти заплутані й зовсім нецікаві йому особисто матерії церковної політики. Самоусунутися від цієї дивної сфери, умити руки — дуже спокуслива ідея. До того ж вона цілком узгоджується з Конституцією.

Це рішення багатьом може здатися абсолютно правильним: президент хоче дотриматися священної норми Основного Закону про принцип відокремлення церкви від держави і невтручання держави у справи церкви. Але, з іншого боку, це чимось схоже на стратегію "перестати стріляти" для припинення конфлікту в Донбасі.

Президента можна зрозуміти: він, як і більшість телеглядачів, ніколи цими питаннями "не заморочувався". І його рівень розуміння проблеми приблизно такий самий, як у більшості телеглядачів: "кожен молиться, як хоче", а "всі церковні конфлікти — від політиків".

Ось тут російська пропаганда ставить собі жирний плюсик. Популярний міф про те, що "церква поза політикою" і "всі біди в церкві — від політики" постійно мусується в російсько-православних колах. Згідно з логікою цього міфу, все саме собою виправиться, варто тільки політикам "перестати", "прибрати руки від святого". Ось хоч Порошенка взяти. Томос — це, звісно, було круто. За нього — "спасибі". Але з боку Порошенка це було жахливим порушенням усіх мислимих норм. Вліз у церковне питання, можна сказати, по самі вуха і, можна сказати, не роззувшись.

От і кажіть після цього, що переможців не судять. Мало того, що судять. Та ще й ревізія їхніх методів спритним рухом руки перетворюється на ревізію результатів їхніх перемог. ПЦУ "неспроможна" ("безблагодатна") не тому, що там "не так моляться" чи "Томос у них не такий". А тому, що її "не так зробили".

Одне слово, найкраще, що політика може зробити для себе й церкви, — "перестати". І навіть не скажеш, що це неправда, що цей рецепт нікуди не годиться. У тому й сила пропагандистського міфу, що в ньому не все брехня. Жорстко розмежувати державу і церкву, дотримуватися принципу невтручання — це, в ідеалі, найправильніша форма співіснування держави й церкви у світському демократичному суспільстві.

Але наша ситуація, на жаль, далека від ідеалу. У нашій ситуації для державної влади самоусунутися від церковної політики означає здати її противникові без жодного пострілу.

Саме тому кожній декларації про невтручання з вуст президента Зеленського так аплодують у Москві та її українських околицях. Зеленського хвалять за "мудре рішення", а місту й світу повідомляють, що "гоніння скасовуються", і "конфіскацій святинь у канонічної церкви на користь Фанара не буде". Їх не буде, розумієте? Зовсім не тому, що їх ніхто й не планував, а тому, що Зеленський.

Те, що оплески фальшиві, як і привід до них, нікого не бентежить, — головне, щоб гриміли гучніше. Їх основна мета — переконати українського президента в тому, що правильним шляхом іде. Хай не лізе в церковний город. Не заважає серйозним людям робити там свою політику.

При цьому не можна сказати, що ідея усунення влади з церковної політики абсолютно помилкова. При відомій підготовці вона може виявитися досить перспективною й корисною. На полі церковної політики можна "перестати стріляти". Але тільки в тому разі, коли кордон відновлений і взятий під контроль. Держава й церква можуть бути чітко відокремлені одна від одної, але тільки після того, як церковні інститути й люди, котрі їх представляють, будуть виведені з правової "тіні". Тільки після того, як усі вони постануть перед законом нарівні з будь-якими іншими інститутами й громадянами. Одне слово, коли принцип світськості буде реалізований, коли церква опиниться у правовому полі повною мірою, ось тоді можна буде "перестати стріляти".

Досі "принцип світськості", до якого охоче апелює президент Зеленський, у нас існує тільки де-юре. Де-факто він не працює й не працював ніколи. Досі церковна політика в нас залишається на ручному управлінні. І якщо важелі кине українська влада, їх негайно перехоплять інші.

Тільки здається, що це легко — відокремити церкву від держави. Тут підстерігає маса проблем і ще більше — спокус. Досі цього не сталося, бо було невигідно ні партійно-фінансовим, ні церковним елітам. І якби президентові Зеленському вдалося реалізувати принцип світськості, а після цього красиво залишити церковне поле, твердо знаючи, що ніхто інший уже не зможе ним скористатися, — це було б досягненням, порівнянним із Томосом про автокефалію. Хоча б тому, що після цього там, на церковному полі, справді "перестануть стріляти".

Але цьому красивому жесту має передувати величезна робота з розгрібання авгієвих стаєнь, залишених "новому обличчю" всіма його попередниками, починаючи з Леоніда Кравчука, а може, і з самого царя Гороха. І, щоб цю роботу почати, потрібні дві речі: політична воля та підходяща команда професіоналів. Однак президент Зеленський, на жаль, поки що демонструє тільки одну політичну волю: самоусунутися.

Реакція не забарилася. Не встигли прохолонути ручки, якими так і не підписали угоду на Фанарі, на Change.org зареєстрували петицію про скасування рішення президента Порошенка про передачу Андріївської церкви в Києві у користування ставропігії Вселенського патріархату. "З того боку", як і слід було очікувати, ніхто навіть не думав "переставати стріляти".

Війна, яка ведеться на території України, не обмежується бойовими діями в Донбасі та пропагандою в інформаційному просторі. Це війна, яка почалася не вчора, не п'ять і навіть не 25 років тому, і ведеться вона в багатьох — у тому числі символічних — вимірах. Кожна програна битва в кожному з них веде до поразки в цілому, а кожна виграна битва — зміцнює всі фронти.

Чим швидше це зрозуміють президент Зеленський і його команда, тим більше шансів в України перетворитися з поля битви на мирну землю. Де нарешті перестануть стріляти.