Назвемо кожного поіменно: 9 загиблих героїв травня(фото)

У травні внаслідок бойових дій на Сході загинули дев’ять українців. З них троє – вже після зміни влади. Усі – військовослужбовці ЗСУ.

 

Про це пише "Новинарня". 

 

Шість жертв на вівтарі війни забрала Донеччина, три – Луганська область.

 

Двоє полеглих були морськими піхотинцями (137 обмп 35 обрмп, район Докучаєвська). Двоє – “айдарівці”, 24-й окремий бат 53-ї механізованої бригади, загинули під Горлівкою. Двоє – воювали у складі підрозділу ДШВ: 79 одшбр, тримає оборону на підходах до Маріуполя. Ще два герої – із 54 обмр, яка воює на Луганщині (з них один – воїн 46-го окремого батальйону “Донбас-Україна”). Один загиблий – із 10-ї гірсько-штурмової, район Кримського, Луганська область.

 

Також у травні речники ООС і Міноборони повідомляли про 39 поранених (сороковий – Роман Досяк – помер після важкого поранення в голову, хоча речник Об’єднаних сил на брифінгу заявляв, нібито “загрози життю і немає”).

Для порівняння: у квітні було 15 полеглих і 39 поранених.

 

Дев’ять полеглих героїв травня. Вони такі різні. 51-річний, уродженець Казахстану, колишній міліціонер. 25-річний громадський активіст із Харкова, який прийшов у батальйон “Донбас” із волонтерського руху. 31-річний морпіх – колишній футбольний ультрас, учасник Майдану і боїв 2 травня 2014-го в Одесі. Екс-пожежник і співробітник внутрішніх військ, він же миротворець у Косові з Дніпропетровщини…

 

Троє галичан. Двоє уродженців Донбасу, які воювали за свою і велику, і малу батьківщину, “біля хати”.

 

Воює вся Україна. Поки інша частина країни цього не помічає. Протягом місяця лише шість днів минулися без бойових втрат.

 

Згадаймо ж тих, хто віддали життя за наш спокій, нашу свободу і незалежність у травні. Всіх героїв поіменно. Запам’ятаймо їхні обличчя й історії життя. Поставмо колись свічку за них.

 

1. Денис Козьма “Дід”

 

 

11 травня в селі Приозерне Кілійського району на Одещині було днем жалоби – тут ховали загиблого на Донбасі бійця 35-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ старшого матроса Дениса Козьму.

 

Козьма (наголос на о) загинув 1 травня під час бойового виходу в районі окупованого Докучаєвська на Донеччині, поблизу села Миколаївка, це Волноваський район. За офіційною версією, Денис “зник” “в ході переслідування резервною групою ДРГ противника, яка під прикриттям туману намагалася непомітно подолати смугу забезпечення”. За свідченнями ж від морпіхів, в наступ ходили наші хлопці зі 137 обмп 35 обрмп.

 

Разом із 31-річним “Дідом” важкі поранення в бою отримав командир взводу розвідки Іван Сакаль. Поранень зазнав ще один морпіх.

 

Старший сержант буде евакуйований і помре через п’ять днів у Дніпрі. А мертвий Денис залишатиметься на непідконтрольній території. Бойовики “ДНР” передадуть його українській стороні 8 травня.

 

На похороні труна з тілом героя була вкрита прапорами України, морської піхоти та одеського “Чорноморця”. У Татарбунарах, по обидва боки траси Одеса-Рені, полеглого зустрічали сотні людей – зі знаменами, квітами, лампадками. У Приозерне попрощатися з морпіхом приїхали численні товариші по службі, керівники Кілійської райдержадміністрації, військові, безліч вдячних земляків, футбольні фанати, навіть ті, хто не був знайомий із Денисом особисто.

 

Денис Петрович Козьма народився у Приозерному 20 серпня 1987 року. З дитинства займався футболом у ДЮСШ. Був активним учасником ультрас-руху одеського “Чорноморця”, у мирні часи брав участь у “махачах” проти фанатів “Динамо” й “Дніпра”.

 

У 2013-2014 роках приєднався до Євромайдану. “Ми хоч і хулігани, але проти бандитської влади. Ми за Україну”, – розповідав “Дід” у проекті “Громандського” “Ультрас: шлях до волі”.

 

2 травня 2014-го під час матчу “Чорноморець” – “Металіст” одеські ультрас отримали повідомлення про бій у центрі міста: вбито українського активіста. Козьма “підірвався” з сектора і вже невдовзі був на Грецькій площі. Там вирішувалася доля Одеси – чи перейде місто під контроль сепаратистів і російських зайд слідом за Донецьком і Луганськом. Відбувалося справжнє бойове зіткнення, із застосуванням не лише палиць, каміння, “коктейлів Молотова”, а й вогнепальної зброї. Загинули шість захисників української Одеси.

 

Козьма з побратимами відтіснили проросійських бойовиків на Куликове Поле, де ті сховалися в Будинку профспілок. “У нас була одна вимога: щоб вони вийшли і відмовилися піднімати над Одесою прапор іншої країни. Але вони забарикадувалися, кидали “коктейлі”, почалася пожежа”, – розповідав про події 2 травня Денис. За його словами, українські активісти тоді намагалися рятувати людей з охопленої полум’ям будівлі.

 

Після цього за три місяці Козьма “закрив справи” в цивільному житті й пішов до армії як доброволець по мобілізації. Спершу опинився у 28-й окремій механізованій бригаді ЗСУ, згодом підписав контракт. На фронті – з середини серпня 2014 року. Починав із Мар’їнки.

 

У морській піхоті Денис – з осені 2015-го. Спочатку був у 2-й роті, потім у розвідвзводі 137-го батальйону 35 обрмп.

 

“Дєд був професіоналом своєї справи. Чудово володів різною зброєю, часто працював кулеметником з ПКМом чи РПК, не гірше справлявся й з АГСом, СПГ чи ЗУхою, їздив і на “Уралі”, й на БТРі, і на МТ-ЛБ чи БМП, міг полагодити будь-що! А ще був оператором БПЛА – спочатку американського RQ-11B Raven, а потім “Лелеки-100”.

Дєд був крутим водієм. Ми проїхали разом десятки тисяч кілометрів на нашому “Буцефалі” – волонтерському “Ровері”, переданому Марком Власенком розвідникам. Він був наставником для молодих бійців та передавав їм свій досвід та навички, пізніше став командиром відділення у взводі”, – розповів про колишнього підлеглого по розвідвзводу Тарас Чмут.

 

За сумлінне і якісне виконання завдань Козьма був нагороджений нагрудний знаком міністра оборони “За зразкову службу”.

 

Після першої ротації у 137-му батальйоні мп Денис звільнився зі служби, пішов вчитися, закінчив з відзнакою технікум, почав вчити англійську та планував вступати до вишу. А ще – мріяв займатися садівництвом і городництвом у рідному селі, насолоджуватися життям на березі Дунаю. Але декілька місяців тому, перед черговою ротацією батальйону, підписав новий контракт.

 

Залишилися мама, брат та донька.

 

“Найбільше за все Дєд любив свою доньку. Він виховував її сам, і коли він був на службі, дівчинка росла з його батьками. Він пишався тим, що дівчинка добре вчиться, відмінниця, хотів, щоби вона здобула якісну освіту і жила у справедливій європейській державі”, – згадував Тарас Чмут.

 

2. Іван Сакаль

 

 

Командир взводу розвідки 137-го батальйону 35-ї бригади морської піхоти Іван Володимирович Сакаль не дожив два місяці до 25-річчя. 1 травня він був важко поранений разом із двома побратимами під час бойового зіткнення поблизу села Миколаївка на Донеччині, в районі окупованого Докучаєвська. Денис Козьма загинув, ще один підлеглий – вижив. Старший сержант Сакаль був евакуйований, однак помер 6 травня у реанімаційному відділенні лікарні ім. Мечникова в Дніпрі – після п’яти діб перебування в комі та кількох операцій.

 

Іван Сакаль народився 27 червня 1994 року в селі Завадівка, Турківський район Львівської області. У 2013-му закінчив Самбірський технікум економіки та інформатики, відділення “розробка програмного забезпечення”, надалі навчався заочно в Тернопільському національному економічному університеті (“програмна інженерія”).

 

2014 року вступив на військову службу за контрактом. Того ж року пройшов першу ротацію в АТО. Служтв у комендатурі охорони та обслуговування ВМС ЗС України. З 2015-го — в морській піхоті, головний сержант взводу.

 

Пройшов кілька курсів підготовки з британськими інструкторами, брав участь у міжнародних навчаннях Sea Breeze-2016.

 

“Ваня був справжнім розвідником – спокійним, стриманим, розумним. Займався кросфітом і не раз брав участь у змаганнях “Звитяга ВМС”. Він ніколи не прогинався перед командуванням і ніколи не вислужувався. Не прагнув ані нагород, ані посад чи звань. На нього завжди можна було покластися і довіряти. Своїм прикладом завжди був зразком для особового складу – й не лише для матросів, а й для багатьох офіцерів”, – згадує про побратима колишній морпіх Тарас Чмут.

 

Цієї весни була третя ротація Івана в АТО/ООС.

 

“Я набрав його 1 травня, перекинулися парою слів, Ваня сказав, що зайнятий (готувалися до виходу) і зідзвонимося пізніше – а наступного ранку він отримав смертельне поранення в бою.

Він воював за свої переконання і свої ідеали! Він прожив вкрай коротке, але гідне життя і загинув зі зброєю в руках у бою! І не забуде стрільця Україна, із золотим левиком на рукаві!” – пише Чмут.

 

Залишились батьки і молодший брат, який також проходив службу за контрактом, брав участь в АТО на Донбасі.

 

Після прощання у Львові похований у рідній Завадівці.

 

3. Сергій Дрогін “Скіф”

 

 

7 травня на спостережному посту на Горлівському напрямку – біля смт Південне (район Торецька, Донецька область) – від вогнепального поранення зі снайперської зброї загинув командир відділення 2-ї “афганської” роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 омбр Сергій Дрогін.

 

Він сам був з Донбасу. Народився 22 грудня 1986 року в місті Сєвєродонецьк Луганської області.

 

Зі школи захоплювався комп’ютерами, веслуванням, пейнтболом та спортивним орієнтуванням. Працював адміністратором у комп’ютерному клубі, після армії – торговим представником.

 

У 2010-му проходив строкову службу в 703 опоз (окремому полку оперативного забезпечення) на Львівщині.

 

На війні – з 2015 року. Спочатку був військовим медиком, потім снайпером. Після навчань на полігоні став командиром відділення.

 

“7 травня від ворожої кулі при захисті Батьківщини загинув старший солдат Дрогін Сергій Олександрович. Хоробрий воїн, вірний товариш, відданий своїй справі патріот. Висловлюємо щирі співчуття родині та друзям героя”, – ішлося в повідомленні “Айдару”.

 

Скіф похований у рідному Сєвєродонецьку, на Алеї Героїв міського кладовища.

 

У воїна залишились батьки, сестра, дружина.

 

4. Володимир Коваль

 

 

Володимиру Валентиновичу Ковалю був 51 рік. Старшина, командир десантно-штурмового відділення 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, він загинув від кульового поранення в шию під час нічного обстрілу поблизу села Павлопіль на Приазов’ї.

 

Народився 14 грудня 1967 року в родині військових у Казахстані – у місті, яке тоді називалося Цілиноград (надалі – Акмола, Астана, зараз – Нур-Султан).

 

Після восьми класів школи разом із сім’єю переїхав до України, в Херсон. Вступив там у професійно-технічне училище №18, заочно закінчував десятирічку (СШ №12).

 

Після строкової служби в армії Коваль працював у херсонській міліції (до 1997 року). У 1999-му переїхав у місто Хмельницький, займався бізнесом.

 

У 2015 році був призваний за мобілізацією в прикордонні війська. Згодом служив у 92-й окремій механізованій бригаді ЗСУ. Підписав контракт на службу в ДШУ (79 одшбр).

 

Похований у Хмельницькому, на Алеї Слави кладовища мікрорайону Ракове.

 

Залишилися дружина та доросла донька – військовослужбовець Нацгвардії.

 

5. Антон Безверхній “Пітбуль”

 

 

25-річний гранатометник 46-го окремого батальйону спецпризначення “Донбас-Україна” 54 омбр ЗСУ Антон Безверхній був земляком, напарником і близьким другом Яни Червоної “Відьми”, яка загинула внаслідок мінометного обстрілу на спостережному пункті під Новозванівкою 2 квітня. Пітбуль тяжко переживав смерть подруги і мстився за неї окупантам до останньої хвилини.

 

“Я мститимусь за тебе щосекунди, поки зможу. Без тебе мені просто вирвали серце і душу”, – писав Піт у “Фейсбуці”.

 

Антон народився 24 січня 1994 року в Харкові. Навчався у Харківській спеціалізованій школі-інтернаті “Ліцей “Правоохоронець”, захоплювався юриспруденцією. Був активістом ГО “Вірне серце”, зареєстрованої 2018 року.

 

На контракт у ЗСУ прийшов у тому ж 2018-му. В лютому 2019-го Антон був нагороджений відзнакою начальника Генштабу.

 

Однополчани розповідають, що Піт був веселим, життєрадісним хлопцем. Дуже любив собак. Позивний обрав на честь свого улюбленця породи пітбуль. На війні Антон також завів собі цуценя — назвав Бучем, ростив його в бліндажі. Поїхавши на похорон до побратима, бійці взяли з собою й Буча…

 

Безверхній загинув 14 травня близько полудня в районі тієї ж Новозванівки Попаснянського району Луганської області. Постріл ворожого снайпера буввлучним: куля прошила бійцеві шию.

 

У день смерті Антон опублікував на своїй сторінці допис (російською мовою) зі словами:

 

“ДВІЧІ НЕ ВМИРАЮТЬ, ДВІЧІ НЕ ВБ’ЮТЬ, ЗАГИНУТИ В БОЮ – ЧЕСТЬ”.

 

Пітбуль пережив дорогу його серцю Відьму всього лише на півтора місяця. Тепер вони спочивають неподалік — Антона поховали на тій самій Алеї слави Харківського міського кладовища №18, де і Яну.

 

У бійця залишилися батьки і брат.

 

6. Василь Джус

 

 

Вранці 16 травня у траншею українських захисників селища Водяне Волноваського району на Донеччині залетіла ворожа міна. Осколкове поранення виявилося несумісним із життям одного воїна. Це був прапорщик Василь Джус, військовослужбовець батальйону зв’язку 114-ї бригади тактичної авіації повітряного командування “Захід” ПС ЗСУ. Зв’язківця з авіабригади відрядили на посаду навідника до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

 

Василеві було 44. Він народився 25 вересня 1974 року в селі Букачівська Слобода (підпорядковане селищній раді смт Букачинці) Рогатинського району Івано-Франківської області. Мешкав в Івано-Франківську.

 

Закінчив професійно-технічне училище за фахом “слюсар-інструментальник”, відслужив строкову службу в Житомирі. Повернувшись додому, працював охоронцем, їздив на заробітки до Польщі.

 

Влітку 2018 року пішов до війська.

 

“Василь був дуже доброю людиною. Високий професіонал, бо це батальйон зв’язку, там треба знати техніку. Він дуже хотів сам в АТО потрапити, рвався на передову. Патріот України був. Не ховався за спинами чужих людей”, – розповів “5-му каналу” про загиблого військовослужбовець Іван Бондарев.

 

За словами побратимів, прапорщик Джус був приязним, товариським.

 

У червні воїн мав повернутися додому. Але не судилося.

 

Поховали Василя у Букачинцях. Залишилися мати і донька.

 

7. Роман Досяк

 

 

Солдат 10 огшбр Роман Досяк отримав кульове поранення опівночі 18 травня під час бою поблизу смт Кримське на Луганщині, ближче до окупованого села Жолобок. Медики Дніпропетровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, куди пораненого бійця доправили санавіацією з важкою черепно-мозковою травмою, боролися за життя Романа кілька діб. Але поранення виявилося надто тяжким: куля влучила солдатові в лоба над правим оком і вийшла з лівої скроні. Через п’ять днів, пізно увечері 22 травня, 48-річний боєць помер.

 

“Тривала нейрохірургічна операція, складна боротьба за життя в реанімації. Вдень і вночі анестезіологи і нейрохірурги робили все, навіть неможливе, з надією на покращення, з вірою в життя. На жаль, цього разу смерть була сильніша. Серце Романа зупинилось о 23.15”, – написав у “Фейсбуці” заступник головного лікаря шпиталю ім. Мечникова Олександр Толубаєв.

 

Роман Мирославович Досяк народився 24 листопада 1970 року у Львові. Останніми роками мешкав також у селі Ліщин Жидачівського району Львівської області.

 

У вересні 2018 року підписав контракт із ЗСУ, служив на посаді стрільця-помічника гранатометника 1-го взводу 2-ї роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

 

“Не можемо повірити, що Романа більше немає. Це була особлива людина. Він один із нашого села пішов воювати на фронт. Удома залишив дружину Наталю, двох діток. Донька навчається на першому курсі в ліцеї, син – другокласник. Вони живуть у Львові, тут мешкає мама Романа. Вона виховала троє дітей. Донька – в Італії. Одного сина, Романового брата, минулого літа поховала – трапився нещасний випадок. Аби мама не залишалася самотньою, Роман, невістка та онуки дуже часто до неї навідувалися. Коли пані Оля дізналася, що трапилося зі сином, одразу з невісткою поїхала у Дніпро. Наталя змушена була повернутися додому, бо малий прихворів. Пані Оля залишилася біля сина”, – розповіла журналістам директор школи у Ліщині Марія Бурбела.

 

Поховали Романа Досяка на Личаківському цвинтарі у Львові.

 

8. Олександр Пузіков

 

 

Старшина Олександр Пузіков загинув на Донеччині невдовзі після свого 33-річчя — 24 травня.

 

Він народився 8 травня 1986 року в Нікополі Дніпропетровської області.

 

Закінчив Нікопольський профтехліцей №42 за фахом електрозварника. З 2004-го по 2013 рік проходив військову службу у в/ч А1314 “Е” (внутрішні війська) в Дніпрі на посадах водія, командира відділення, заступника комвзводу, старшини роти.

 

У 2008-2009 роках служив у складі українського миротворчого контингенту в Косові.

 

Після звільнення з військової служби з 2013-го по 2016 рік працював старшим водієм у 2-й державній пожежно-рятувальній частині МНС місті Дніпро.

 

Під час війни повернувся до армії — на цей раз у 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. У березні 2019 року підписав черговий контракт із Збройними силами…

 

Як відомо, батальйон “Айдар” виконує бойові завдання в районі окупованої Горлівки. У щоденному зведенні речник Міноборони повідомив про 17 обстрілів за добу: зокрема, з 17:30 поблизу селища Шуми з напрямку окупованої Горлівки противник протягом години випустив 13 мін калібру 120 і 82 мм та вів вогонь з АГС та ВКК.

 

Поховали Олександра Пузикова на Алеї слави Центрального міського кладовища Нікополя.

 

Залишилися мати, дружина й маленький син.

 

9. Борис Степанченко

Солдат Борис Степанченко, сапер 1-го відділення інженерно-саперного взводу 2-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади ЗС України, поліг на рідному Донбасі.

 

Він народився 22 червня 1984 року. Мешкав у селі Самійлівка Олександрівського району Донецької області. У липні 2018-го підписав контракт із ЗСУ.

 

28 травня прес-служба 54 омбр повідомила, що напередодні, 27 травня, під час перевірки мінно-вибухових загороджень перед переднім краєм оборони одного з механізованих підрозділів в районі міста Попасна групу саперів, у складі якої був Степанченко, атакувала диверсійно-розвідувальною група противника. Зав’язався бій, у ході якого українські сапери знищили двох і поранили одного бойовика. Проте Степанченко зник безвісти.

 

Через два дні в результаті спільної роботи моніторингової місії ОБСЄ та групи “Евакуація 200” його тіло виявили та евакуювали на тимчасово окуповану територію.

 

31 травня бойовики за посередництва місцевих ветеранів-“афганців” передали останки Бориса Степанченка українській стороні.

 

У загиблого залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.