Україні потрібні об’єктивні підручники з історії, без розмивання злочинів проти українства

Виселення православних ченців московського патріархату (пишуться як УПЦ)  з Києво-Печерської лаври супроводжувалося не тільки їхніми прокльонами на адресу вищих посадових осіб нашої держави, а й у звинуваченні України в тому, що це саме вона нібито розпочала війну, бо ж «першою бомбила Донбас». Відтак, не росія як агресор туди ввела свої збройні сили, що спричинило величезні руйнування міст і сіл, загибель тисяч і тисяч мирних людей, а там, мовляв,  «повстав» народ, проти якого Україна організувала АТО.

Зрозуміло, що носії такої пропаганди, яка російськими державними засобами масової інформації поширюється по всьому світу, не згадують про напад групи російських спецпризначенців на чолі з уже визнаним міжнародним судом злочинцем Стрєлковим-Гіркіним на відділ внутрішніх справ у Слов’янську, про штурм завезеними з росії бойовиками приміщень СБУ в регіоні, блокування військових частин, які перекидалися з центральних і західних областей захищати державний кордон України.

І цьому дивуватися не треба, адже до недавнього часу настоятель названої обителі митрополит Павел (в миру - Лебідь) неодноразово заявляв, що війна на Донбасі "спричинена агресією України".

Тобто, виходить, коли слухати московських церковників, що Україна напала першою, а отже, на нашій землі точиться українсько - російська, а не російсько-українська, як це вже більше року сприймається світом. Як і радянсько-фінська, а не фінсько-радянська в 1939 – 1940 роках, коли СРСР напав на Фінляндію. Чи німецько-радянська в 1941 -1945, коли Гітлер вчинив агресію проти СРСР, а не радянсько-німецька.

Але того ж дня здивувало й інше: коли біля Києво-Печерської лаври монахи та їхні прихильники звинувачували нашу державу в нібито розв’язанні нею українсько-російської війни, паралельно з цими заявами в ЗМІ поширюється ще одна цікава інформація: очільниця робочої групи Міністерства освіти і науки України з опрацювання концептуальних засад шкільної історичної освіти, докторка історичних наук Людмила Гриневич повідомляє про намір очистити історію України від радянського дискурсу:

«До сьогодні трактування СРСР у наших підручниках та навіть академічних працях обмежувалося апеляцією до комуністичного дискурсу. У той же час як в світі СРСР давно трактується як держава імперського типу».

Здавалося б, нарешті, через 30 з лишком років після проголошення незалежності наші історики взялися подати школярам справжнє минуле України. Але одразу ж виникає питання: чим займалися раніше? Що заважало зробити це одразу? Може тому, що колеги пані Гриневич писали спільні підручники з російськими істориками, котрі не визнають українців як окремішньої нації?

Та послухайте, що пише пані Гриневич далі про свої нововведення: «Також створили окремий великий розділ, присвячений саме сучасній українсько-російській війні».

То що, відтепер вказана група буде подавати для українських школярів історичний матеріал так нібито Україна напала на росію? В той час, коли з початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого 2022 року всі засоби масової інформації пишуть про російсько-українську війну, бо ж не українські збройні сили вдерлися на терени нашої сусідки, а саме її війська окупували значну територію нашої держави.

І чи це випадковість, що в один день подібні трактування з’явилися від двох сторін? І чи в цьому не криється спроба розмивання агресивної політики росії, схиляння суспільної думки в Європі й у всьому світі до того, що й Україна винна?

Звичайно, час дасть відповідь на ці питання, але напрошуються до порівняльного аналізу події 2015 року, коли у Вашингтоні відкривали Меморіал жертвам Голодомору-геноциду 1932-1933 років. Тоді саме з Києва було привезено для підписання проект звернення до голови Оргкомітету Михайла Савківа-молодшого, аби на церемонії відкриття не говорити про втрати українців від 7 до 10 мільйонів, як це вже стало звичним для нашої діаспори з повоєнних років зі свідчень німецьких дипломатів, а згадувати лише про 3,5 млн, як проповідує науковий наставник пані Гриневич Станіслав Кульчицький, а також зарубіжні дослідники Тімоті Снайдер і Андре Граціозі.

І, як не дивно, керівники українських наукових інституцій – Українського інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового Товариства імені Шевченка в Нью-Йорку, Української вільної академії наук у США і Північноамериканської української наукової асоціації підписали київський проект, довірившись «гінцям-авторитетам».

А паралельно з цим в «Українському історичному журналі» появляється стаття «Втрати міського й сільського населення України внаслідок Голодомору в 1932 – 1934 роках», автори якої без посилання на первинні документи українських архівів намагаються переконати громадськість, що таких жертв могло бути не більше як 3,9 млн.

Після того створений на гроші канадської фундації Костянтина й Луїзи Темертеїв Український науково-дослідний та освітній центр на чолі з уже згаданою Людмилою Гриневич розпочинає бурхливу діяльність, мета якої насамперед не допустити визначення остаточної цифри втрат Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років.

Скажімо, тим науковцям, котрих запрошують з периферії на різні заходи до Києва, рекомендують не ставити питання про підрахунок втрат. А якщо хтось із дослідників все ж таки його порушував і здавав оргкомітету письмовий варіант свого виступу, як  автор цих рядків, то збірник організованого УНДОЦ наукового заходу так і не появлявся друком.

Як не дивно, на тих конференціях, круглих столах могли звучати теми, котрі ніякого відношення не мали до теми Голодомору-геноциду. Наприклад, на одному з таких зібрань, що відбувалося в конференц-залі НАН України, була доповідь про кулінарні смаки радянського кіно.

Кожен з бажаючих може зайти на сайт Укрінформу, де названий центр провів у листопаді 2021 року шестигодинний марафон, нібито аналізуючи різні аспекти саме цієї трагедії. Але чи може глядач побачити й почути там наукову дискусію, до якої постійно закликає в своїх інтерв’ю пані Гриневич? Якщо доповідь про п’єсу Олександра Корнійчука «В степах України», яка не має жодного відношення до Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років, і розповідь про встановлення пам’ятників колаборантам на Донбасі після 2014 року вважати саме тією науковою дискусією з проблематики Голодомору-геноциду, то тут уже нічого додати.

Маючи потужне фінансування від канадської родини Темертеїв, пані Гриневич без будь-яких проблем могла б організувати справді наукову дискусію, в тому числі про підрахунок жертв Голодомору-геноциду, про що їй неодноразово пропонувалося. Хоча б про втрати дітей, які сягнули понад 4 мільйони згідно з первинними документами наших архівів.

Проте вона цього не робить, лише поширює заяви, що хтось заважає їй. Зрештою, вона боїться подібної дискусії, бо нічим заперечити оригінальні документи, які виявлені в колишніх спецхранах. Наприклад, пані Гриневич зі своїми однодумцями ось уже півтора року ніяк не наважиться спростувати матеріали про дитячу смертність, які були опубліковані в газетах «Голос України» та «Україна молода».

Простіше звинувати зі своїми однодумцями тих, хто якраз працював з необхідними в таких випадках матеріалами і згідно з вимогами чинного законодавства під присягою дав про це свідчення слідчому з особливо важливих справ Служби Безпеки України. Саме вона провела кілька обов’язкових у такій ситуації експертиз. Зокрема, історико-криміналістичну.

Тобто, цифра в 10,5 мільйона втрат українців в УСРР і на теренах Північного Кавказу ствердилася не за чашкою кави, а лише після ретельної перевірки слідством усіх наданих дослідниками документів і матеріалів.

Тож, виходячи хоча б з наведених прикладів, виникає сумнів стосовно здатності групи Людмили Гриневич підготувати справді об’єктивні шкільні підручники з історії України, де не будуть розмиватися злочини проти українства.

Володимир СЕРГІЙЧУК, завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор