Нащадки славних запорожців, а не «кубаноїди»: Мати-Україна не відрікається від усіх своїх дітей

Упокорюючи різними способами сусідні народи, московські правителі свою загарбницьку хіть над ними виражали і в найрізноманітніших принизливих назвиськах, аби не могли ті вже ніколи й голову гордо підняти. Щодо українців, то їх постійно позбавляли права бути одноосібними творцями Русі, добиваючись від них самозречення окремішності свого походження, переписуючи правду про витоки першої східнослов’янської держави.   

Тож з Москви постійно звучало на адресу наших предків: малороси, хохли… До таких ставилися зневажливо, з насмішкою. А от коли йшлося про мазепинців, то тут уже слина великоросів бризкала на всі сторони й слова не вибиралися. 

Тих же українців, котрих великими масами відривали від батьківського кореня, імперія намагалася переназвати відповідно до нового місця проживання, щоб вони забували про своє походження. А якщо вони й там продовжували спілкуватися рідною мовою, то її також прив’язували до нової місцевості.

Так, зокрема, було вчинено із запорозькими козаками, котрі  були переселені Катериною ІІ на Кубань. Їм на новоосвоєних землях ще вдалося зберегти назви своїх січових куренів, а от уже наступні переселенці з Наддніпрянщини чи Слобожанщини, як правило, такого привілею тут не мали – таких вселяли в новозасновані станиці з назвами, які нічим не нагадували Україну, - Ладозька, Казанська, Тифліська, Калузька, Тверська, Пензенська, Рязанська…

Зрозуміло, що з боку імперії ніякої підтримки в розвитку української національної духовності не було, а всі традиції з Батьківщини, що сюди переносилися, зокрема, рідна мова, трактувалися владою як кубанські, аби пошвидше відривалися від рідного коріння. З початком ХХ століття царське самодержавство навіть вирішило змінити назви козацьких станиць, оскільки, мовляв, вони «одержали свої назви від існуючих ще в Запорожжі куренів, що невільно пробуджує спогади про предків-запорожців та їхню колишню славу й подвиги». 

До речі, щоб і надалі розмивати українське національне єство наших козаків на новому місці проживання, царське самодержавство вдалося до переселення частини їх з Кубані до Азербайджану, де поза мусульманськими аулами ними засновувалися окремі слободи вздовж спеціального тракту на південь – у майбутньому поході російських військ до Індійського океану вони мали стати тиловими комунікаціями й забезпечувати таким чином армію цих «визволителів» Персії й Афганістану.

Але те, що запорожці на Кубані й Чорноморщині – прибережній лінії від Тамані до Абхазії – не цуралися своїх батьківських традицій стало очевидним з вибухом Лютневої демократичної революції в Петрограді в 1917 році. Тоді кубанські відділи, які дислокувалися в столиці Російської імперії, однозначно підтримали виступ солдатів Волинського полку, котрі відмовилися виконувати наказ царя про розстріл мирної демонстрації й підняли на берегах Неви синьо-жовтий прапор. Вони брали участь у всіх українських маніфестаціях, заявляючи про спільність походження й мету щодо майбутнього об’єднання з матір’ю-Україною.

Зокрема, делегат від 2-го Запорозького полку Морква заявляв від імені кубанців на Всеросійському козачому з’їзді в квітні 1917 року: «Наша вірність у службі рідній стороні доказана віками, а в цю пору – за 32 місяці боротьби і праці ми ще кріпше загартували себе, і ні німецькій кулі, ні гострій шаблі не взять козака. Ми зуміємо доказати, що в жилах наших тече кров наших предків – Вільних Запорожців.

Наша совість чиста, і ми не замараємо її перед дорогою отчизною – Великою Україною. На нас дивляться батьки і діти наші, а історією нашою будуть горді наші онуки, і наш святий обов’язок виповнить до кінця нашу присягу перед рідним Краєм. Маєм надію, що за всю нашу працю і вірнії служби згадають у новім устрої за нас, і не забудуть, де слід, постоять за вірних синів Вільної України».

Того ж року на вересневій сесії Кубанської військової ради її голова Микола Рябовол, вітаючи делегацію від України, наголошував:

«Мачуха-доля відірвала наших дідів Запорожців від материнського лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матерного догляду… Царі робили все, щоб вибити з наших голів, з наших душ пам’ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері… (Гучні голоси з місць: «Не діждали б, не діждали б!»).

Так, не діждали б вони цього ніколи. Не діждали б, бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили. І ми, діти, руки на Матір не підняли б…

Та минула лиха година…Прийшла воля, і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів…(гучні оплески), йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі вітчизни від волі… Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі!».

Гучні вигуки «Слава!», котрі супроводжували виступ Миколи Рябовола, засвідчували про те, що справді прокидається українська Кубань, незважаючи на понад сто років відірвання від Батьківщини. Відвідавши восени 1919 року ці терени, відомий журналіст Олександр Саліковський писав: «В Катеринодарі…українська стихія захоплює не одиниці, а маси, вона тут коріниться в самих нетрях життя, вона цілком природня, як вода й повітря…  українці тут щиро прагнуть до всього рідного і сердешно вітають кожний його прояв, який приходить до них з меж України…».

І хоч денікінська окупація Кубані не дала можливості закріпити його в складі українського державного організму, як ставили питання її представники перед Великою Україною ще з квітня 1917 року, вже в 1919 в цьому регіоні наші співвітчизники мали 1391 початкову, 180 – неповносередніх, 151 – середню школу, 2 українські семінарії, 124 – інженерно-професійних школи, педінститут і політехніку. Однак вирішуючи національне питання нагаями й мотузками, Денікін загнав український рух тут у підпілля, ліквідуючи як провідників, так і свідомих його носіїв, особливо вчителів. Школи були скасовані, бібліотеки спалені.

Утвердження більшовицької влади також не сприяло українському національному відродженню на Північному Кавказі. Уряд Леніна не тільки й слухати не хотів про возз’єднання українських етнічних регіонів з УСРР – навпаки, він заборонив у них діяльність українських лівих політичних партій, під надуманим приводом відірвав у 1924 році Таганрозький і Шахтинський округи від України, приєднавши їх до РСФРР.

Але такі постаті українського національного відродження, як Микола Міхновський, котрий опинився в той час на Кубані, продовжували боротися за краще майбутнє рідного народу. Той, кого з початку ХХ ст. називали батьком українського   націоналізму, очолюючи до 1924 року в станиці Полтавській Перший всеросійський український педагогічний технікум, “чулим і одночасно твердим, переконливим і одночасно наказуючим голосом закликав… студентів віддати всі сили ідеї національного відродження… Затаївши віддих, з напруженою увагою слухали студенти ці віщі слова, які падали, немов життєдайна волога, на засохлий родючий грунт».

Зрозумівши, що українізація набуває дедалі більш стихійного розвитку, більшовики вирішують узяти цей процес до своїх рук, аби зовсім не втратити контроль над ним. Весною 1925 року в Краснодарі відбулася перша крайова українська партійна нарада, яка по суті поклала початок організованої роботи серед українського населення Північного Кавказу, насамперед на Кубані. Тоді ж було порушено питання про те, аби безплатний додаток «Советский станичник» до кубанської газети «Красное знамя» перетворити в український часопис. Цьому процесові перешкоджали не хто інші як зрусифіковані інтелігенти з числа українців, заявляючи, що не можна «хахляцькою мовою портить  газету». Чулися голоси і такого спрямуваня, як «Долой хахлацьку газету, потому что у нас украинцев нету».

Але тоді обізвалися справжні кубанські хлібороби, що відразу ж написали до газети, відверто заявивши: «Що ми – росіяни, це ви, інтелігенти, брешете, бо ми – українці й українська газета не тілько по мові, а й по духу зрозуміла нам. Нам краще вивчати сотню-дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати всю російську мову».

До цієї основної думки  стали   приєднуватися хлібороби багатьох станиць, і українство Кубані взяло гору. Відтак гостро поставило питання про створення окремої газети, яка б обслуговувала усіх українців Північного Кавказу. І під тиском зростаючої національної свідомості українського населення більшовики змушені були відступати.

Місцевій владі інколи навіть доводилося переживати справжні  потрясіння, в тому числі від хорових колективів, які виконували українські пісні, і, як висловлювалося місцеве чиновництво, «жили переважно старим і «малоросійським» репертуаром». Так, запрошений  у березні 1926 року до Краснодара – виступити на II з’їзді рад Кубані – хор станиці Сергіївської прикрасив свій концерт виконанням національного гімну «Ще не вмерла Україна».

В Успенському районі Армавірського округу одну з українських шкіл було відкрито навіть за ухвалою станичної церковної ради. А в Новодерев’янківській українізували церкви. Там розпочали    викладати українською мовою і Закон Божий.

Усе це не на жарт перелякало Москву, де ухвалили приборкувати непокірне українство Голодомором. Саме з Кубані 4 листопада 1932 року розпочинається заведення чорних дощок, які мали наочно продемонструвати витончені прийоми російських більшовиків щодо людовбивства справжніх хліборобів. Коли ж цього виявилося замало, то за наказом Кремля місцева більшовицька влада зважується на ще більший злочин – депортацію свідомого українського населення в східні райони СРСР цілими станицями.

Так, 16 грудня 1932 року, Північнокавказький крайком ВКП(б) ухвалив постанову про виселення всіх жителів станиці Полтавської (під час перепису 1926 року абсолютна більшість її жителів з 14 тисяч записалися українцями), як найбільш нібито контрреволюційної до Казахстану, де вже розгулялися зимові заметілі з 40-градусними морозами.  Одночасно Полтавську перейменували в Красноармійську – бо заселили сюди ветеранів червоної армії та каральних органів, серед яких не було вихідців з регіонів українського розселення.

Так було вчинено і з іншими депортованими кубанськими станицями. Скажімо, до Медведівської вселили 850 родин червоноармійців, до Платнирівської – 1612 осіб з Горьківської, Ленінградської, Уральської, Московської, Івановської областей, до Поповичівської (її перейменували на Кагановицьку) – кочових циган.

А 20 січня 1933  року така ж доля спіткала станицю Уманську, де працював Другий всеросійський український педагогічний технікум. Тепер ця старовинна станиця стала Ленінградською – на честь ленінградських чекістів, які відправляли її жителів до того ж Казахстану...

Ось так українці Кубані платили за прагнення зберегти свою національну душу – їхні жертви в 1932 – 1933 роках складають до 1.400 тисяч осіб у загальному Мартилозі українства в 10.500 тисяч невинно убієнних Голодомором.

Здійснюючи черговий перепис населення в 1937 році, Москва вже насильно записувала українців Кубані, які залишилися в живих, русскими. Однак депортовані мешканці станиць Полтавської й Уманської до Осокарівки, що в нинішній Карагандинській області Казахстану, скажімо, на регулярних перевірках в комендатурі вимагали від енкаведистів, аби їх записували саме українцями.

Зрештою, український національно-визвольний рух відроджується на Кубані в роки Другої світової війни, куди його приносять похідні групи ОУН. Він не набрав великого розмаху, але непомітно готував майбутню базу широкомасштабного повстання, основу якої мала скласти УПА-КОПА.

Її завданням було захищати населення козацьких станиць і аулів черкесів від сваволі й терору більшовицької влади та постійний бойовий вишкіл, щоб у разі загострення міжнародного становища й початку війни Заходу проти СРСР кожен повстанець міг стати командиром нових чот, роїв, сотень з числа добровольців, яких на Кубані ніколи не бракувало. Офіційною мовою була українська, а привітанням у ній було «Слава Кубані! - Слава героям!».

Цей повстанський рух проіснував на Кубані до 1950 року, коли УПА-КОПА самороспустилася. Її члени, маючи підроблені, але надійні документи, зуміли легалізуватися, переважно в Закавказзі й Поволжі. Скажімо, керівники повстанців Василь Плетень («Шум») і Спиридон Ткаченко («Голуб») померли ніким не зраджені.

Українське національне відродження на Кубані проростає в процесі горбачовської перестройки. Але невдовзі після розвалу СРСР українці цього регіону відчули агресивність російської влади до їхніх національних почутів й спроби повернути свій природний уклад. Це здійснювалося і через експансію новітнього донського козацтва на терени історичного розселення запорожців. І коли в 1994 році представники кубанського козацтва пробували застерегти Військо Донське від цього, то  у відповідь почули: «Хохлы проклятые! Вон!».

Справді, українцям Кубані сьогодні дуже важко. Як дуже важко й Матері-Україні, яка не має від них реальної підтримки. Але це не значить, що ми повинні в засобах масової інформації відмовлятися від боротьби за них та їхні душі, поширювати несправедливі вердикти на кшталт «кубаноїди». Віриться: національна свідомість нащадків запорожців ще прокинеться, вони згадають славні традиції предків в обороні рідної нації й неодмінно скажуть своє слово на підтримку України. Як це було в 1917-ому.

Тоді й знову залунає над приазовськими й причорноморськими степами Кубані відомий там клич:    

Вставай, батьку отамане,

Рідний Головатий,

Бий чолом до України,

Будем й ми багаті!

Прихилимось до матері,

Як перше хилились,

Помолимось до Покрови,

Як перше молились.

Віра в це передасться сьогоднішнім кубанцям, поверне їхні душі в лоно Матері-Батьківщини! А вона ніколи не може відмовлятися від усіх своїх дітей. Саме з огляду на це, очевидно, майже 30 років тому в статуті Конгресу українських націоналістів з’явився запис про те, що КУН буде прагнути до соборності всіх наших етнічних земель. Засновник вказаної політичної організації славної пам’яті Слава Стецько ось так обгрунтовувала ці слова: «Коли розпадеться імперська Росія, а кубанці попросяться до складу України – нам що, відмовити їм у цьому?»…

Володимир СЕРГІЙЧУК,

завідувач кафедри історії світового українства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор