Справа Олексія Наливайка: СЗР оприлюднила щоденник сільського вчителя про Голодомор

Простий сільський вчитель, студент літературного факультету Харківського інституту професійної освіти Олексій Наливайко вів щоденник про нужденне життя на селі, горе і страждання людей, ставлення до політики комуністичної партії та більшовицьку пропаганду під час Голодомору в 1932–1933 роках.

Його свідчення проливають світло на ті жахливі події. Втім, лише зараз вони стали доступними широкому загалу дослідників. Адже десятиліттями справа Наливайка зберігалася в архіві Служби зовнішньої розвідки України під грифом «таємно».

За вірші про Голодомор вчитель був оголошений «націонал-фашистом» і засуджений до 10 років таборів.

Як повідомляє Україна молода, про цю справу днями поінформувала СЗР України.

Ці документи дають змогу зазирнути в потаємні глибини душі простого сільського вчителя.

«Свої роздуми і враження він викладав як у прозі, так і у віршах, які невдовзі стали предметом прискіпливого вивчення співробітниками ДПУ–НКВС», - наголошують розвідники.

За вірші про Голодомор – 10 років ув’язнення

Чекісти дали справі назву «Читці». Вочевидь через те, що її головний фігурант і його колеги читали так звану антирадянську контрреволюційну літературу, зокрема «Історію українського письменства» Сергія Єфремова, «Хрестоматію української літератури» Миколи Сумцова, «Історію малоросійської літератури» Миколи Петрова, твори Миколи Хвильового та інших українських авторів.

Під впливом цього вони дедалі більше розчаровувалися в політиці радянської влади, яка призводила до зубожіння населення.

«Чому справа опинилася в архівних фондах розвідки? Єдине пояснення: в деяких документах мова йде про наміри О. Наливайка перейти кордон і залишитися там на постійне проживання. Справа ж була порушена і велася особливим відділом обласного управління НКВС УСРР по автономній Молдавській радянській соціалістичній республіці», - наголошують у СЗР України.

Із архівних документів дізнаємося, що Олексій Якович Наливайко народився у 1909 році в селі Омельник нинішнього Кременчуцького району на Полтавщині. Сім’я жила дуже бідно, на прокорм дорослих і трьох дітей мали лише 2,75 десятини землі. Коли хлопцю виповнилося 17 років, померла мати. Батько одружився вдруге, але діти, Олексій, Михайло і Клавдія,  цього не прийняли і подалися в Кременчук до родичів.

До вступу на літературний факультет інституту О. Наливайко змінив кілька місць роботи, але ніде надовго не затримувався і не проявляв ніякої цікавості до того, чим займався. Навчання ж поглинуло його повністю. Невдовзі він почав замислюватися над сенсом життя, своєю долею, долею України. Це сталося саме після прочитання низки книжок із бібліотеки професора Миколи Сумцова, до якої він випадково отримав доступ.

Сумцов був відомим популяризатором української культури, літератури, історії. Ще після революції 1905 року в Російській імперії він перший серед харківської професури почав читати лекції українською мовою, аж поки влада це не заборонила. Він багато зробив для організації народних бібліотек і музеїв, був одним із засновників Харківської громадської бібліотеки, у фондах якої студент Наливайко відкрив для себе багато із досі незнаного ним про Україну.

Згідно з навчальною програмою, майбутні літератори мали знайомитися з так званою контрреволюційною українською літературою, критично її аналізувати з точки зору офіційної позиції радянської влади і, звісно ж, всіляко засуджувати. Натомість отримали зворотній ефект.

У одному з протоколів допиту О. Наливайко про це зазначав: «Замість критичного підходу до цих підручників, як це нам рекомендувалося навчальними планами, я цілком піддався авторитету цих підручників. І мої первинні невдоволення Радянською владою почали поступово оформлюватися у позицію, що з Радвладою мені не по дорозі… Таким чином, все те, що мені було надано в межах навчальної програми, я використав у подальшому проти Радвлади».

Тоді ж Олексій почав вести щоденник, в якому викладав свої думки про прочитане, почуте і побачене. Але йому вдалося довчитися лише до третього курсу. У 1932 році стипендію почали виплачувати нерегулярно, і він почав бідувати. Невдовзі від недоїдання, хвороби і голоду помер батько, а син нічим не міг йому зарадити.

Голод дедалі ближче підступав до міста. Якось визріла думка перервати навчання й податися кудись на заробітки. Обрав Молдавію. Про себе подумав: там близько кордон, може якось вдасться перебратися на той бік, а там – зовсім інше життя. Але в інституті не відпускали. Довелося підробляти документи й самовільно залишати навчання. Це сталося в лютому 1933 року. По шляху до обраного місця заглянув у рідне село і вжахнувся. Скрізь – запустіння, чимало колишніх знайомих – на цвинтарі, в очах односельців – безвихідь.

Зі щоденника О. Наливайка, 20 квітня 1933 року:

«Внаслідок економічної розрухи, що сталася від дії більшовизму, збільшилося, набрали масового явища жебрацтво, крадіжки, самогубства...

Хочеться перебратися за кордон, але надто хочеться вже закінчити вищу учбову установу за фахом літератури й мови.  Потім, безумовно, емігрую (нелегально) за кордон. Хотілося б бути в країні дійсно повної волі (вільне володіння засобами виробництва, вільна купівля, продаж, найм...) – в Америці або Західній Україні...»

 28 квітня 1933 року:

«Ще раз хочеться зазначити, що наслідком революційних заходів більшовизму ось уже протягом півтора десятка років селянство, як основна маса української людності, зовсім зубожіло.

Вірніше, воно повністю зруйноване, розграбоване. Воно не має жодної можливості заявити про свої вимоги. Як кажуть, мовчи та дихай. Або ще як кажуть діти в школі: говорити тепер заборонено. Все спить, оповите сумною завісою туману.

Люд стогне і мовчить. А хто не мовчить, того б’ють і плакати не дають. Знищують, як клас. Йолухи».

Дослідники зазначають, що у Молдавії Олексію пощастило. Знайшлася робота вчителем української мови і літератури у одному із сіл Балтського району. А згодом познайомився й одружився з гарною дівчиною. Але радості в їхньому домі, як і в інших, не було. Напівголодне животіння пригнічувало, а худі бліді обличчя учнів на уроках і їхні сумні невеселі очі не давали спокою ні вдень, ні вночі.

Додавали розпачу і листи від рідної сестри Клави з Харківщини про тяжкі наслідки голодного існування в місті і навколишніх селах. Про це він також писав у щоденнику. Як і про страшний сон, який йому якось приснився і від якого стало моторошно.

Зі щоденника О. Наливайка, 18 липня 1933 року:

«Якісь дивні сни цю ніч снилися. Якимось чином я попав туди, де розстрілюють смертників. Велика якась площа. Вони, смертники, – щирий нарід український – построєні рядами. До них підсувають кати якісь щити, якими припирають до подібних ним і одноразово чимсь гострим пронизують...

 Переді мною проходять два чудово збудованих, як Кармалюки, прообрази його – смертники... На смерть ідуть з сміхом, а раніше впиваються, щоб легше її прийняти... Один з них  пропонує мені свій одяг. Я спочатку відмовлявся, а потім забрав. На цьому прокинувся...».

26 липня 1933 року він написав вірша:

                   А чий то хлопчина, обідраний, голий,

                   Зморений голодом впав?

                   Помер, – кажуть люди, – бідний,

                   Він їсти прохав.

                   Кого везуть на цвинтар тепер,

                   Що ніхто і не плаче?

                   Чийого батька син помер?

                   Чиє то тіло козаче?

                   А ось і цвинтар новий.

                   Могил тут стільки прибавилось...

                   Кажуть, Ковбиця вся

                   Весною сюди відправилась.

                   Подвір’я чиї то у півсела

                   Бур’яном давно заростають?

                   А хати ще нові стоять пусті,

                   Ще жодних шибок не мають.

                   Що за люди тут такі вродились?

                   Куди пішли і де поділись?

                   Лиш смерть по вечорах одна

                   Хазяйнує тепер сама...

                   З сичами гомонить вона

                   І знай одно:  гука, співа...

                   Кого ж то так тяжко

                   Доля кара?

                   Руїни, злидні, голодная смерть

                   Мов мора...               

                   Чиє то все, чиє?

                   Твоє, народе вкраїнський,

                   Чуєш?! Твоє...            

Вірш, 2 серпня 1933 року:

                   Мамуню! Вставай,

                   Бо в село приїхали з ЧеКа,

                   Вони заберуть все зерно

                   У нас із застка...

                                      Люба! Пора вставати.

                                      Бригада іде до хати.

                   Вже у сусіда все забрали під мітлу,

                   Кажуть, знущались,

                   Лаялись і бились

                   І до Сибіру заслати грозились.

                                      Люба! Пора вставати.

                                      Бригада підходить до хати.

                   Ось вони біля нашої хати,

                   Будемо, мамо, їх щиро прохати,

                   Та, мабуть,  марно і слово казати.

                   Їм наказ: усе забрати.

                                      Люба! Пора вставати.

                                      Бригада заходить до хати.          

                   Рідненька, вони будуть зараз забирати,

                   Промов до них хоч словечко.

                   Бо всім нам навесні з голоду вмирати.

                   Хай залишать зернят хоч малечі.

                                      Люба! Пора вставати.

                                      Бригада вже у хаті.

                   Тихо лежить і холодна, й німа.

                   Бідне дитя! Вже матусі нема.

                   Спить вона вже у труні, почива,

                   А доня зосталась на світі сама.

                                      І день, і ніч маленька одна

                                      Жде, що прокинеться мама від сна.

У пошуках інформації про реальний стан справ у країні Олексій читав і перечитував усі газети, які надходили в село, але не знаходив там відповідей на питання, що його хвилювали. Натомість, пропагандистські статті про те, як погано живеться людям в інших країнах і як добре в СРСР, його дедалі більше дратували.

«Скрізь панує нечувана більшовицька реакція. Незадоволена більша маса населення, що голодує, безжалісно роздавлюється. Всякий, хто десь словом обмовиться або зіжне сніп зерна, притягується до відповідальності як контрреволюціонер. І тяжко карається: конфіскація майна, зсилка в далекі місцевості. Якщо він не опухлий, то обрікається на голодну смерть. Страшно, нечувано... Я глибоко переконався, що більшовизму лише треба бути знищеному...», - писав сільський вчитель.

І додавав: «За кордон... Або пройду, або на кордоні уб’ють... Інакше не може бути. А звідти приєднатися до боротьби проти більшовизму».

 3 вересня 1933 року:

В махрово-більшовицькій газеті «Комуніст» № 212 від 28-го серпня ц. р. прочитав більшовицьку статтю «Зліт стерв’ятників». В ній брутальною лайкою висвітлюється через криве дзеркало український національно-визвольний рух за кордоном. Ганьблять на чому світ стоїть Скоропадського, Остряницю, Мазепу, Феденка, Донцова і їхню славну ідею та УВО і СВУ...

Мовляв, вони довели Україну у 1918 році до голоду. Мене найбільш лютує те, що вся більшовицька преса, як люті звірі, всіх критикують, що всі шляхи ганебні, лише один більшовицький, мовляв, вірний...

Хіба ж не більшовики призвели до голодовки цієї весни, хіба ж не через них вимерло 50% українського селянства?

Безумовно, що так можуть писати лише ті, що запродують рідний край, вірні пси більшовизму, що справді довели країну нашу житну грабунком, розором до голоду...».

З часом Наливайко почав ділитися своїми думками з колегами по роботі, новими знайомими. Він не міг все тримати в собі. А згодом все ж не стримався і повідав іншим сокровенну таємницю про те, що веде щоденник. Декому навіть прочитав уривки з нього. Відтоді почався відлік часу до того страшного моменту, якого боялися і потайки очікували практично всі. Розкручений маховик репресивної каральної машини діяв невблаганно, захоплюючи в свої жорнова нові й нові жертви. Діставав він і до таких невеликих сіл, де вчителював Олексій.

У жовтні 1934 року його заарештували за звинуваченням у підробленні документів і намірах нелегально перейти кордон з метою участі в антирадянській діяльності.  Під час обшуку вилучили щоденники.

Це дало змогу додати такі нові пункти обвинувачення: «Будучи націонал-фашистом, поширював ідею національного відокремлення України від СРСР, використовуючи для цього як книги контрреволюційного змісту, вилучені з обігу, так і свої записи в щоденниках; перебував членом контрреволюційної організації, яка існувала в Харківському інституті профосвіти, звідки втік, уникнувши репресій за проведену контрреволюційну роботу».

Під час допитів О. Наливайко визнав, що підробив документи, так як хотів поїхати на заробітки, а його з інституту не відпускали. Не спростовував він і своїх намірів перебратися за кордон. Але категорично заперечував обвинувачення в поширенні ідей націоналізму шляхом ознайомлення своїх знайомих зі змістом щоденника. Не визнав він і своєї приналежності до контрреволюційної організації.

Водночас під час слідства йому цілеспрямовано ставили такі запитання: «Якою була ваша мета при написанні низки контрреволюційних творів?».

На що він щиро відповідав: «Вірші і замітки мною писалися під настрій і без якоїсь мети навесні 1933 р., тобто в період масових продускладнень, влітку 1933 р. і на початку навчального року, тобто восени 1933 р. Ідеї, викладені в щоденнику, писалися без усілякого наміру втілювати їх у життя».

Але жодні пояснення не завадили слідчим зробити такі висновки: «Вилучені нами у Наливайка контрреволюційні твори містять у собі заклик до збройної боротьби з Комуністичною партією і Радянською владою і ворожу критику всіх її заходів».

Тож і вирок був відповідний – 10 років таборів. Про це зберігся рукописний напис на одному з документів. Крім цього, у ньому зазначено, що фотокопію щоденників О. Наливайка зробити не вдалося, тому їх передрукували, але лише вибірково. Повної версії не збереглося.

За поширеною на той час практикою в органах ДПУ, щоденники одразу переклали російською. Лише в одному з документів окремі уривки наведено українською. У цих нотатках, як і майже в усіх інших, закарбувалися глибоко потаємні сміливі і відверті думки автора рідною мовою про тогочасну антинародну владу і наміри виборювати краще життя.

«Дуже жалкую, що я не за кордоном, а то б брав активну участь в УВО, СВУ та інших [організаціях] і їхній пресі. Всебічно сприяв би дійсному визволенню України», - писав Олексій у щоденнику.

Про подальшу долю Олексія Наливайка у архівній справі відомостей немає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Науковці представили нові методики підрахунку жертв Голодомору-геноциду українців.