Пекло і геноцид: Надія Сухорукова про 20 днів у заблокованому рашистами Маріуполі

Надія Сухорукова пише вражаючі історії про час перебування в оточеному орками Маріуполі. Вона згадує найболючіше не просто так – а для того, аби привернути увагу до міста, де і зараз відбувається геноцид. Де росіяни продовжують чинити звірства над українцями…

Друкуємо розповідь жінки, опубліковану інформаційною службою полку «Азов»  у телеграм-каналі 29 березня.

«Мене лякає думка, скільки жителів півмільйонного міста ще загине в цьому пеклі.

Мій двоюрідний брат залишився там назавжди. Смерть до нього прийшла біля хлібного кіоску. Він йшов по воду. Його маленький синок хотів пити і їсти. Почався обстріл, і знайомий мого брата закричав: «Падай». Вони упали в різні боки. Сторона Ромки виявилася нещасливою.  Туди  прилетів снаряд. Мого брата, а точніше те, що від нього залишилося, віднесли в гараж.

Його дружина з  маленьким сином в паніці виїхала з Маріуполя чужою машиною. Тепер Ромкін син пише батькові повідомлення. Ромкіна дружина не змогла сказати хлопчикові, що тата більше немає. Дитина -  його копія. Така ж спокійна, серйозна і надійна.

Батько Ромки дізнався про смерть сина нещодавно. Він прийшов у гараж і забрав  годинник. Я боюся навіть подумати, яким він побачив у тому чортовому гаражі свого сина.

Годинник обов’язково потрібно передати маленькому Саві. Думаю, дядя Вітя тепер  виживе. І вийде з Маріуполя. В іншому випадку, як він віддасть внуку єдину пам'ять про його батька?

                        Російські війська життя Маріуполя перетворили на пекло (Фото Євгена Малолєтки).

Моя двоюрідна сестра Любаша живе в Черьомушках. Її вулицю Лисенка жорстоко обстрілювали  і бомбили. Ми набирали її телефон у рідкісні хвилини можливого зв’язку, допоки були в Маріуполі,  телефонуємо їй тепер  із Чорноморська. Вона поза зоною досягнення. Нехай вона, її син, її чоловік, її сусіди і друзі виживуть.

Нехай виживуть всі, хто зараз продовжує чинити опір смерті в цьому пеклі. Кому здається,  що сил більше не залишилося, що боротися безглуздо і допомога йде  занадто довго.

Я знаю, я відчуваю як їм страшно, як безнадійно самотньо і темно в холодному підвалі. Як боляче б’ють у серце звуки обстрілів, як приречено вони рахують вибухи та очікують, що незабаром прилетить і до них.

Яскрава весна і каламутно-чорне від диму небо. Понівечені снарядами й обвуглені дерева, на яких не буде жодної бруньки. Дивна жінка на дитячому майданчику і звук порожньої гойдалки, яку вона рухала рукою.

Тремтячий хвіст мого собаки і його перелякані очі. Наші прогулянки з Енджі були дуже короткими. Менші двох хвилин. Він встигав зробити все швидко. Ми бігли у під’їзд  і  тремтіли. Я і мій собака.

Стріляли скрізь. А дивна жінка залишалася на дитячому майданчику. Вона продовжувала розгойдувати порожнє сидіння гойдалки.

Мама моєї  подруги - та, яка вивела із палаючого будинку мого собаку, побачила, що я пишу, і цікавилася «про що». Я відповіла, що про все, що відбувається нині. Вона попрохала: «А назви це -  втікачі із пекла». Я їй заперечила: «Ми ще не вийшли, тьотя Саша». Вона була впевнена, що вийдемо. Я - ні.

                                             Розбомблений російськими військами Маріуполь 28 березня.

15 березня – день народження мого сина. Мій передостанній день у пеклі.

Льоша, який блукав по місту і дізнавався новини, одного разу мені сказав, що в його мобільному  багато відео наших вулиць. «Там такі кадри. Дуже страшні». Я не хотіла дивитися, але попросила, щоби віддав їх мені, коли виберемося.  Ще пожартувала: «Тобі однак немає де працювати,  будеш журналістом». 

Льоша  працював на «Азовсталі», і коли ходив на Лівий (берег, мікрорайон Маріуполя – ред.)  до своїх дітей, то побачив, що будівлю, де знаходився його відділ, зруйнували  і розграбували.

«Про всяк випадок, код на моєму телефоні чотири вісімки».  Я ще подумала: «На який такий випадок?».

Дивне напівжиття  - напівсмерть і сьогодні без завтра. Завжди лише один день. Один день життя. Ніякого  майбутнього, ніяких грошей, ніяких надій. За всі 20 днів ми жодного разу не почувалися в безпеці. Жодної  хвилини. Ми були якісь неживі. Ми забороняли собі говорити слово «завтра». Не були впевнені, що воно настане.

Для життя нам потрібно було дуже мало. Головне – щоби не стріляли, не бомбили, була вода і можна було щось з'їсти. Не мало значення що саме.  Ми їли, щоб мати силу. Їжу економили.  Акуратно відкладали, зменшували порції, змішували велику кількість каші з мізерною кількістю консервів або тушонки. А потім прилетів  снаряд на дах будинку і всі наші припаси, вони були на другому поверсі, згоріли.

Але навіть це не змусило нас розплакатися. Ми заморозилися всередині.

Наші емоції  закидали бомбами. Наші душі - розстріляли ракетами. Ми не вірили в реальність. Нам здавалося, що все навколо не є реальним. Життя завмерло і кожен день був схожий на попередній. Тільки обстрілів стало більше, а зброя підступнішою».

Надія інакше, як геноцидом українського народу, звірства  росіян не називає. Їх цинізм по відношенню до цивільних забути неможливо. 

Згадує, коли виїжджали з Маріуполя, то на блок постах орки зупиняли автівки - без скла, пошкоджені снарядами і питали: «Вашим детям не холодно? Может быть закроете окошки, чтоб не простудить детей».

«Вони бомблять Маріуполь, тисячі дітей сидять у підвалах, вони голодні, їм страшно, деякі з них поранені, їм неможливо допомогти, а окупанти роблять вигляд, що піклуються про українських дітей. Це дуже жорстоко і цинічно», - каже Надія.

І продовжує кричати в своїх історіях - в Маріуполі все ще сотні тисяч людей, які чекають на порятунок!».

Переклад з російської мови  – Валентина ГРИГОРЕНКО.