Загиблі герої березня: обличчя та історії

14:01, 01.04.2020

У березні 2020 року загинуло за Україну 13 захисників: наймолодшому було 23 роки, найстаршому - 41.

Тринадцять чоловіків  - офіцери, сержанти, солдати – бойові втрати березня. Наймолодшому було 23 роки, найстаршому - 41.

 

Щонайменше четверо воїнів стали жертвами ворожих снайперів. Ще чотири – загинули від обстрілів із ПТРК. Двоє підірвалися на мінах і розтяжках, пише Новинарня.

 

Вісім бійців полягли на Донеччині, чотири – в Луганській області.

 

                                                       Сергій Руських

 

Сергій Руських народився 31 січня 1979 року в Маріуполі. Працював спершу на меткомбінаті “Азовсталь”, потім – у Маріупольському порту, механіком перевантажувальних машин (начальником зміни).

 

Сергій рвався на фронт одразу після початку російської агресії, проте завадили медики, які не давали “добро” через його проблеми зі здоров’ям. Та через кілька років чоловік таки “прорвався” у Збройні сили (як зазначають у бригаді, на контракті він служив з 2018-го).

 

Сержант, військовослужбовець 46-ї окремої десантно-штурмової бригади.

 

1 березня 2020 року в Станично-Луганському районі Луганської області під час підвезення продуктів на позиції українських захисників біля села Нижньотепле російські окупанти поцілили в автомобіль ЗСУ з ПТРК. Внаслідок влучання протитанкової керованої ракети в кабіну автомобіля Сергій Руських загинув, ще двоє бійців були поранені й двоє отримали бойове ураження.

 

Поховали Сергія на Алеї слави Старокримського кладовища в Маріуполі. Залишилися мати, дружина та маленька донька.

 

                                                    Ігор Гариляк

 

Ігор  Васильович Гавриляк народився 1 вересня 1986 року на Львівщині. Контракт із ЗСУ підписав у 2016-му. Служив у 1-му мехбатальйоні 72-ї ОМБр на посаді кулеметника.

 

Загинув 1 березня приблизно о 6:00 ранку на позиції поблизу села Катеринівка Попаснянського району Луганської області.

 

"Ігор служив у нас у 72-й окремій механізованій бригаді з 2016-го. Служив добре. Дуже шкода таку людину. Справді захисник України. Загинув на позиції, був на посту. Отримав кульове поранення у голову", – розповідав під час церемонії прощання журналістам один із побратимів Гавриляка.

 

У загиблого воїна залишилися батьки.

 

Йому було всього 33 роки.

                                   Володимир Черненко

 

Старшому сержанту Володимирові Черненку незадовго до загибелі виповнилося 25. Він народився 28 січня 1995 року в селі Мамекине Новгород-Сіверського району на Чернігівщині. Жили небагато: у багатодітній родині Черненків була аж шестеро дітей: троє хлопців і троє дівчат.

 

У травні 2015 року Володимир пішов на строкову службу. А 1 березня 2017-го – підписав контракт із ЗСУ на три роки. І коли цього року термін контракту вичерпався, старший сержант, головний сержант 1-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ім. гетьмана Івана Виговського Черненко його продовжив.

 

Володимир загинув 3 березня від кулі снайпера. Поховали Володю в рідному селі. Залишилися двоє братів і троє сестер.

 

                                                                            Дмитро Осичкін

 

5 березня поблизу селища Піски під Донецьком внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої близько 23:00 загинув старший солдат, військовослужбовець 34-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка Дмитро Осичкін.

 

У зведеннях штабу ОС та Міноборони ця втрата не була віднесена до бойових. Однак у 57-й бригаді відкинули версії самогубство і необережне поводження зі зброєю чи вибухівкою. 

 

“За результатами службового розслідування встановлено, що втрата бойова. Приїздили експерти, вибухотехніки. Дмитро зачепив невідомий вибуховий пристрій в закинутій будівлі поблизу блокпосту “Республіка”. Начебто РГДшка”, – розповів заступник командира 34 омпб з МПЗ майор Олег Горященко.

 

За його словами, була проведена перевірка, яка показала, що в ротах батальйону всі такі гранати на місці й опломбовані.

 

Дмитро Осичкін народився 20 квітня 1993 року в селі Новогригорівка, Генічеський район Херсонської області.

 

Поховали воїна в Новогригорівці. Залишилися батьки й сестра.

 

                                                                      
                                                                                    Дмитро Фірсов, “Фірс”

 

Про те, яким діяльним і в хорошому сенсі “шаленим” був Фірс, його побратими згадували багато. І сам на сам із “сепарським” кулеметником виходив, і під час боїв за Донецький аеропорт міг запросто піти у сповнену ворогами темряву, щоб дістати на злітній смузі “наш” безпілотник.

 

Після початку російської агресії він фактично одразу взяв до рук зброю й пішов обороняти рідну землю. Спочатку був добровольцем у батальйоні “Донбас”, допомагав евакуйовувати українських бійців з іловайського котла. А за кілька місяців перейшов у 93-тю бригаду, яка стала для нього рідним домом у прямому й переносному сенсі. Адже у графі “домашня адреса” він зазначав номер військової частини.

 

Дмитро Фірсов народився 5 січня 1980 року в Грузії, в родині військовослужбовців. Згодом сім’я переїхала в Донецьк.

 

Пішовши на фронт звичайним солдатом, Фірс дослужився до лейтенанта, був командиром взводу механізованого батальйону 93 омбр. Брав участь у міжнародних навчаннях ORBITAL і Combined Resolve, указом президента був нагороджений медаллю “Захиснику Вітчизни” (а 1 грудня 2015 року, тоді ще як молодший сержант).

 

Якщо сам Дмитро був збіса “безбашенним”, то його дружина Тамара – до речі, грузинка за національністю – вражала відданістю чоловікові. Принаймні побратими зізнаються, що в цьому сенсі Фірсу навіть трохи заздрили. Адже жінка із сином без вагань покидала щойно обжите наймане житло і переїздила за чоловіком, коли підрозділ змінював місце дислокації.

 

Зрештою, Дмитро попросив товаришів порадити йому, де отаборити сім’ю на постійній основі, щоб син міг нормально вчитися. Адже в деяких школах на лінії зіткнення, в які Георгій ходив раніше, навіть української мови фактично не вивчали. Побратими порадили Вінницю.

 

Дмитро Фірсов загинув 6 березні під Кримським на Луганщині – від мінно-вибухової травми, несумісної з життям. Він знову підірвався у БМП. На жаль, на цей раз звична “фартовість” Фірса не врятувала.

 

                                                               Євген Черних

 

Солдат Черних народився 9 січня 1991 року в селі Райське (Новокаховська ОТГ) Херсонської області.

 

На захист України Євген став серед перших – у 2014-му. Тоді служив у 28 омбр, воював за Мар’їнку.

 

8 березня російські окупанти обстріляли вантажівку Об’єднаних сил, яка рухалася до позицій українських військовослужбовців у районі селища Опитне (між Пісками та Авдіївкою, на захід від передмістя Донецька), з протитанкового ракетного комплексу. Євген Черних загинув на місці, ще двоє воїнів отримали досить тяжкі поранення та один – бойове ураження.

 

Поховали 29-річного воїна в рідному Райському. Залишилися батьки.

 

                                                                                               Богдан Петренко

 

23-річний військовослужбовець 72-ї механізованої бригади ЗСУ ім. Чорних запорожців, старший навідник гранатометного взводу Богдан Петренко боровся за життя шість днів.

 

4 березня під Оріховим на Луганщині він зазнав украй важких осколкових поранень у голову. 

 

Богдана доправили у Військово-медичний центр Харкова. Медики не давали йому фактично жодних шансів, проте до останнього намагалися витягнути хлопця з того світу. На жаль, 10 березня солдат Петренко помер, так і не прийшовши до тями.

 

Залишилися батьки, сестра і трирічний син.

 

                                                        Віктор Солтис “А-Ка”

 

10 березня близько 9:30 окупанти атакували позиції Об’єднаних сил на Донецькому напрямку, в районі селища Піски. Із протитанкового ракетного комплексу вони підбили вантажівку ГАЗ-66, у якій їхали військові 131-го окремого розвідувального батальйону ЗСУ.

 

Віктор Солтис загинув одразу, його побратим Андрій Ведешин помер від ран під час евакуації в медичному гелікоптері. Ще семеро бійців також були поранені й один отримав бойове травмування.

 

Віктор Солтис із позивним “АК” народився 2 жовтня 1986 року в селі Володимирівка Петрівського району Кіровоградської області. Після школи вступив у Жовтоводське профтехучилище, де отримав фах маляра-штукатура. У 2017 році підписав контракт із ЗСУ. Через рік, у липні 2018-го, продовжив контракт на ще один термін.

 

Молодший сержант, командир бойової машини – командир розвідувального відділення 131-го окремого розвідувального батальйону.

 

Поховали Віктора у Володимирівці. Залишилися мати, сестра, дружина та двоє дітей – 8 і 1 рік.

 

                                                                                   Андрій Ведешин “Бармен”

 

34-річний Андрій Ведешин також їхав у тій злощасній вантажівці 131 орб, в кабіну якої 10 березня влучила ракета з російського ПТРК. Його намагалися врятувати, проте поранення виявилося несумісним із життям.

 

Він народився 4 лютого 1986 року в селі Кинашів Тульчинського району на Вінниччині.

 

Поховали воїна у Кинашеві. Залишилися мати, старший брат, дружина і донька.

 

                                                                   Ілля Пережогін “Князь”

 

10 березня 2020 року у 131 орб назвали “чорним днем”: батальйон втратив одразу трьох бійців. Попри те, що батальйон виконував завдання у найгарячіших точках Донбасу, попередні його безповоротні втрати датувалися ще 2018 роком.

 

Вранці від обстрілу з ПТРК загинули Віктор Солтис та Андрій Ведешин, а ввечері куля ворожого снайпера обірвала життя 26-річного молодшого сержанта Іллі Пережогіна “Князя” – на іншому відрізку Донецького напрямку ОС.

 

Він народився 13 листопада 1993 року в Молдові. У дев’ятирічному віці переїхав у село Орлівка Ренійського району Одеської області, де жила його бабуся. Вона оформила опіку над Іллею та двома його сестричками.

 

Поховали Іллю в Орлівці. Залишилися бабуся і сестри.

 

                                                                 Олексій Золін

 

Олексій Сергійович Золін – житомирянин. Народився 11 липня 1984 року. Навчався у школі №7, у Технологічному коледжі.

 

Батько Олексія, Сергій Вікторович – військовий, підполковник запасу, учасник бойових дій, учасник АТО. І син пішов тією ж стежкою.

 

Загинув чоловік увечері 19 березня в районі Новоолександрівки Попаснянського району на Луганщині. Сержант Золін ніс бойове чергування на ВОПі, коли отримав поранення від снайперського пострілу в голову.

 

Лишилися батьки, трирічна донечка і сестра.

 

                                                                                             Сергій Мовчанюк

 

30 березня на позиції між селами Первомайське і Невельське, неподалік від західних околиць Донецька, загинув воїн 57-ї мотопіхотної бригади Володимир Мовчанюк. Фатальною для сержанта стала куля ворожого снайпера.

 

Володимирові Сергійовичу було 36. Він народився 11 вересня 1983 року, мешканець села Андрушівка Погребищенського району Вінницької області.

 

Служив за контрактом у ЗСУ з травня 2015 року. Неодружений.

 

                                                              Олександр Маланчук

 

31 березня в Донецькій області внаслідок бойових дій загинув 23-річний офіцер Олександр Маланчук – командир взводу 3-го взводу 1-ї гірсько-штурмової роти 8 огшб 10-ї гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

 

Як повідомили в Чернівецькому обласному військкоматі, Олександр Васильович служив із 18 липня 2019 року.