«Ніхто не має працювати з російськими митцями» - режисер Стас Жирков

Чи потрібне у повномасштабний період війни театральне мистецтво і яким воно має бути? Ці питання обговорювали у Києві митці у межах VI Міжнародного конгресу «Театр крокує Європою. Театр. Війна».  Офлайн-програма відбувалася в театрі «Золоті ворота» 19 та 20 вересня за співучасті (й онлайн) українських культурних інституцій, вільних митців та театральних менеджерів України та країн Європи.

Питання про те, для чого потрібен театр під час війни підняв під час дискусії керівник польского театру CHOREA Томаш Родович. За його словами, на ці роздуми його надихнув вислів театрознавиці Майї Гарбузюк (1965-2023) про те, що українська ідентичність побудована на ненависті: «ми розуміємо і знаємо, хто ми, якраз через ту ненависть, яку ми відчуваємо до росіян». 

«Ми не просто можемо, ми маємо робити театр під час війни. Це те, що може дати надію і дати сенс. Багато людей зараз втрачають сенс в своєму житті, втрачають сім’ї, втрачають своїх чоловіків, братів, але саме завдяки театру ми можемо сказати, що є надія. Надія бути креативними, продовжувати життя. Саме через театр ми можемо показати і сказати, що є сенс бути людиною, і показати, як це бути людиною», — підкреслив Томаш Родович.

За словами режисера Стаса Жиркова, зараз тема війни стала нарешті звучати в заголовках великих фестивалів та великих театрів, чого не відбувалось до повномасштабного вторгнення. Проте це піднімає питання, чи мають брати участь в цих фестивалях митці з росії і взагалі чи можлива з ними кооперація.

«Моя думка така — ніхто не має працювати з російськими митцями. Навіть коли ми говоримо з найліберальнішими російськими митцями, все одно у них прокидаються імперіалістичні настрої і висловлювання. Я не знаю звідки у них це. Можливо, з їхнього дитинства, можливо, так вони були вихованні. Не знаю і фактично не хочу з цим розбиратись. Я не знаю, як це бути росіянином, я маю свій шлях. Я знаю, як це бути українським євреєм — і це мій шлях», — каже Стас Жирков.

                                        Режисер Стас Жирков у київську дискусію включався онлайн.            

Його думку підтримав український драматург Павло Ар’є, наголосивши, що українськість — це не про етнос. Це про певний світогляд і бажання належати до певного світу.

«Виникає питання — що тоді є російськість? Що таке російська культура? Чому ми так наполягаємо на її відміні? Російськість — це також не про етнос. Це про культуру, історію, сутність, спосіб існування. Хіба є нацизмом ненавидіти неправду? Хіба є нацизмом ненавидіти вбивства? Хіба є нацизмом ненавидіти намагання проковтнути все, що є навколо тебе і помножити себе таким чином?

Ми ненавидимо не росіян. Ми ненавидимо ту матерію, яка, на жаль, поруч з нами зараз є. Від якої нам вдалось відірватися та спастися, хоча вона нас 360 років “переварювала”, перетворювала в себе. Зараз наше існування під великим питанням. Бо ця матерія зрозуміла, що якщо зараз вона нас не з’їсть, то і вона не виживе. Адже її спосіб існування — це захоплення і знищення.

Де ці народи Сибіру? Чи знають буряти свою рідну мову? Це страшна імперія, яка ніколи не отримала правдивої оцінки. Яка завжди тільки завойовувала та перебріхувала  історію. Ми ненавидимо не росіян, не росію. Ми ненавидимо цю огиду і гидоту, які є суцільним злом. Тому російська культура має бути відмінена, вона є джерелом цього зла. І Пушкін, Лєрмонтов — читаєте і розумієте, що воно звідти і бере цю енергію», — зауважив Павло Ар’є.

                                                                                        Драматург Павло Ар’є.

У рамках конгресу відбувся показ перформативного читання-рефлексії “Вісті з минулого” (News from the past). По суті, це був показ вистави про виставу.

Вистава з назвою “News from the past” спочатку була  створена Стасом Жирковим  разом з продюсером Мартіном Вальдесом-Штаубером у  Мюнхені (Німеччина), уже після початку повномасштабної російсько-української війни, за участі акторів «Золотих воріт» Дмитра Олійника та Віталіни Біблів.

За сюжетом, четверо акторів зустрічаються задля запису радіофільму. Двоє українських і двоє німецьких акторів зі сцени повертають глядачів у 1931-1941 роки і  рефлексують про  трагічні теми історії України та Німеччини: Голодомор, розстріляне відродження, окупацію, депортацію, Бабин Яр, шлях до влади Гітлера. Українсько-німецьку виставу неодноразово показували в театрі «Münchner Kammerspiele» у Німеччині.

              Учасники київського VI Міжнародного конгресу «Театр крокує Європою. Театр. Війна».

Актор Дмитро Олійник під час обговорення перформативного читання у Києві  розповів, що після показів в Мюнхені також проходили дискусії, на яких німецькі глядачі казали, що дізнались такі речі про власну історію, про які раніше не здогадувались.

«Також дуже часто звучали такі думки, що вони не знають про українську історію нічого. І це нас напевно не дивує, бо і ми, будучи всередині країни, не завжди знаємо всі факти про нашу історію або не завжди цікавимось цими фактами. Рано чи пізно, коли ми дізнаємось, ми розуміємо, що це мало великий вплив на нашу самоідентифікацію. І на те, чому ми зараз знаходимось в цій самій точці, в якій ми знаходимось», — підкреслив Дмитро Олійник. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Сучасні п’єси про війну. Драматурги працюють над створенням нових текстів