Любов та смерть у взаєминах шістдесятників Миколи Вінграновського та Світлани Йовенко

«Яка зоря поезії погасла! Який вогонь горіти перестав!» Таку печаль у кінці 2021 року активізувала трагічна причина: відлетіла за обрій одна з наймолодших поетес-шістдесятниць Світлана Йовенко. Відійшла вона в день народження Миколи Вінграновського (7 листопада), якого не стало ще сімнадцять років перед цим.

 

Зоря й вогонь. Два спалахи, що єдналися і в двох стихіях: в поезії і в любові.

 

Так починався цей текст  до повномасштабного воєнного вторгнення  Росії в  Україну 24 лютого. Друкуємо його без змін у День поезії. Бо життя продовжується, незважаючи на війну. Україна переможе! І всім  треба знати українську історію.  

 

 «Серце в серце влетіло»       

 

Антон Чехов, значна частина життя якого була пов’язана з Україною, якось зауважив: у «романних» фіналів досі пропонуються лише два фінали: закохані або сходяться, або розходяться. Хто винайде третій – заслуговує на пам’ятник за життя (довільне цитування). Не подумав Антон Павлович про те, що можливе продовження любові і в її вербальному варіанті.

 

У Світлани Йовенко й Миколи Вінграновського був, мабуть, саме такий. Обдарована поетеса й чарівна жінка, Світлана могла бути вреднокритичною (особливо щодо інших, крім поезії, мистецтв), але до всього іншого в ній билося тільки серце любові. Свою останню книжку вибраних творів вона так і назвала: «Любов і смерть».

 

Я її переконував, що цього слова («смерть») не треба торкатися. Але вона  була непохитною. Можливо, думала постійно про смерть саме Миколи Вінграновського.

Роз’єднати їх практично неможливо: наскільки вони злютовані і виростали одне з одного. Хоча були несхожими, як листки на дубах і тополях. Поезією обоє намагалися загасити любов, а любов’ю живили нові й нові поетичні спалахи. Усе, проте,  залишалося на вербальному рівні: тільки слова, тільки метафори, тільки художня енергія.

 

Одного разу, щоправда, все могло змінитися. Колись дуже «секретно»  розповіла мені, що він приходив до її мами і просив у неї «моєї руки». Мама вислухала його благання, посадила в тверде, ще батьківське, крісло і сказала: ти, Миколо Степановичу, одружений; Світлана Андріївна теж одружена.

 

Зруйновані ваші одруження породять тільки ще одну руїну. Ти, мабуть, трохи «під чаркою», іди додому, віддайся сну, а прокинешся завтра вранці і стеля чи небо самі тобі підкажуть: твій крок учора був не до кінця зваженим.

 

Так воно і сталося; зустрічалися вони на очах у людей і поза їхніми очима багато разів, багато про що переговорили, але свої почуття залишали тільки поезії. Вербальна любов розквітала в їхніх душах до останніх їхніх днів. «Серце в серце влетіло»  – це, мабуть, не тільки його слова.

 

Нас здружила студентська пора, студентська літературна студія. Щось, можливо,  було в тій «дружбі» й дуже особистого, але про це ми натякнемо одне одному значно пізніше, вже на схилі літ. А тоді воно виявлялося лише в обміні «секретами», якими серед звичайних людей, як правило, не діляться.

 

Одного разу під час засідання студії вона присіла  до мене близько-близько і прошептала: «Покажу тобі записку, яку щойно передав мені керівник нашої студії: «Що Ви собі дозволяєте? Кожного разу з’являєтеся на наші зібрання все кращою і кращою!».       

               

Я прочитав ту записку і сказав: «То дай йому належну відповідь». На що вона прошептала: «Крім тебе, я нікому відповідей не даю…». Що означали ці її слова, я не знаю до сьогодні. Подібне вона могла повторити багатьом нашим ровесникам, бо навколо неї вони юрмились, як цуцики в свою дозрілу пору.

 

Залишалася до «Орлюка» стриманою    

                 

Вона була дивовижно вродливою, природа стратила на неї найкращі запаси дівочої краси і хлоп’яча половина студентства (та й не тільки студентства) буквально шаленіла від самого лиш погляду на неї. А вона, бувало,  як зиркне, як поведе бровою, як ворухне поставою на повороті з третього на другий поверх гуманітарного корпусу університету… «хоч скачи у воду», як напише в ті роки Михайло Ткач у своїй «Марічці».

 

Хоча води поблизу не було, але… за якихось обставин «скакання в воду» напало і на поета- кіношника  Миколу Вінграновського. Траплялося йому безліч вродливиць – і під час навчання в Московському ВДІКу, і на знімальних майданчиках кіноіндустрії, і навіть у небесах, коли літав аерофлотом від Києва до Москви й навпаки. Але запала в душу Світлана.

 

Бо й сам був красень. На всю війну, на весь Берлін не було йому рівних у кінці 50-х – на початку 60-х років ХХ століття! Тоді вже знали його як виконавця ролі Івана Орлюка у фільмі Довженка-Солнцевої «Повість полум’яних літ» і за ним почала сохнути не одна сотня дівчат-красунь у всьому не потопляємому СССР.

 

Фільм показали ж не тільки на території «від молдованина до фіна», а й ширше – від Чопа до Сахаліна. Світлана, проте, залишалася до «Орлюка» стриманою і, як зізнавалася мені, крім його віршів, нічим у ньому не цікавилася. Хоча, мабуть, «серце в серце влетіло» – написав не тільки він.

 

А власні вірші почали «душити» її ще в середніх класах шкільної пори. Вживаю слово «душити» в тому значенні, про яке свого часу говорила відома малолітня поетеса Ніка Турбіна.

 

 Поетична дорога   

 

Світлану віршовані строфи «переслідували» дуже рано. Ще в початкових та середніх класах вона записувала їх у спеціально куплений зошит, однак дебютувала як поетеса тільки сімнадцятирічною в «Літературній Україні» у січні 1963 року.

 

«Літературна Україна» з дебютною публікацією Світлани Йовенко (січень, 1963)

Представив її читачеві знаний тоді й пізніше російськомовний поет Леонід Вишеславський. Перші свої спроби вона «майструвала» теж російською мовою.

 

Якогось там року принесла їх у редакцію газети «Советская Украина», де працював Леонід Вишеславський, але йому вони не приглянулись. Надто багато в них було школярського зеленцю і поет сказав «поетесі» про це відверто. Після того вона зреклася свого російськомовного «стихоплётства» і почала писати українською мовою.

 

Леонід Вишеславський акцентував, що поезія Світлани – є віддзеркаленням її залюбленості в життя і світ. «Та глибока ліричність і безпосередність, яка ледве-ледве пробивалася в рядках перших спроб Світлани, сьогодні звучить чітко  і виразно».  У 2010 році Світлана стане і лауреатом Літературної премії імені Леоніда Вишеславського «Планета поета».

 

Пригадую першу з’яву її в Київському університеті на зібранні Літературної студії імені Василя Чумака (вересень 1963 р.). Вона прочитала тоді вірш «Чотири страхи» і літстудійне товариство охопило щось на зразок заціпеніння. Від того тривожного світла, яке яскріло із щойно почутого поетичного слова.  Без палкої любові таке не напишеться.

 

Що ж то були за страхи, якими так переймалося молоде обдарування з першого курсу філологічного факультету університету? Насамперед – страх перед літературною класикою, зокрема – перед поезією поетес-жінок, яких вона дуже рано почала обожнювати і в ряд яких «не скромно» хотіла обов’язково стати.

 

Тому у її вірші «До Лесі Українки» з’являються рядки:

 

Тож, коли звично в анкетах пишу

Просте, як «дочка», ім’я «Українка»,

Парость вогню вироста в мені гінко –

Гідність народу в нім бережу.

 

На прагнення Світлани Йовенко продовжити естафету класичної «жіночої» поезії чи не першим звернув увагу діаспорний на той час літературний критик Юрій Лавріненко у студії «З поетичної весни на Радянській Україні 60-х років».

 

Вяких-небудь 16 років життя, писав він,  Світлана друкує вірш «Лесі  Українці»:

 

Памʼятаєш, Лесю, насвітанні

Ти сопілку віддала мені.

Віддала й нічого не сказала…

 

Інший «страх» ще школярки і студентки Світлани – не стратитись в любові. Двадцятилітньою вона пише вірш «У синьому небі, в сивому, остиглому небі» і дарує його Микола Вінграновському – добре відомому в той час і поетові, і кіномитцеві. У відповідь на той твір він написав свій:

 

У синьому небі я висіяв ліс.

У синьому небі любов моя люба…

 

З цим мотивом ліричний герой поета проживе все своє життя, аж до того часу, коли буде спиратися на костур, «виструганий» із дуба, що висіяний у синьому небі:

 

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла.

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе… дорога тверда.

 

Я вже не раз повторював слова відомого літератора, що скільки б ти не намагався «пояснити» художній смисл поетичного тексту, все одно скажеш дурницю. У цьому випадку «дурниця» полягала в тому, що Вінграновський ніби передбачив свою й ліричного героя майбутню дорогу: їм обом (і Світлані та її ліричній героїні) судилося в житті бути лише «біля мене», але ніколи «не в мені». Як скаже Світлана в одному з віршів, «Ну, от і все. Була любов – лишився вірш». Вірш, проте, не один, а безліч... 

                           

                                 

 Маршал поезії

 

Як тільки не величають видатних поетів!? «Кобзар-Каменяр» – можна й не згадувати: це вже класика нашої ментальності. А ближче до нас – «Князь поезії» (ранній Павло Тичина), «Солов’їний лірик» (Володимир Сосюра), «Поетична імператриця» (Анна Ахматова-Горенко), «Королева поезії» (Ліна Костенко)…

 

Миколу Вінграновського з чиєїсь легкої руки найменовано «Маршалом поезії». З такою назвою вийшла і книжка спогадів про поета («Маршал Вінграновський», 2011). В усіх цих випадках у поетів виявляли те, що називають іскрою геніальності. Тієї геніальності, що завжди вища за професійність, і те місце в людини, куди (за словами Євгена Маланюка) поцілував Бог.

 

Він (Бог) спочатку народив його на Миколаївщині. А щоб постав із нього поет-маршал, потрібне було  явище з ім’ям «шістдесятництво». Воно й народило Вінграновського разом із такими його побратимами, як Василь Симоненко, Іван Драч, Ліна Костенко, Дмитро Павличко…

 

А з-поміж молодших – Ірина Жиленко, Ганна Чубач, Людмила Скирда, Світлана Йовенко і… Всяк може цей перелік продовжити, позаяк поезія – поліфонічна і в ній кожен може зачепити лише йому звучну струну. «Поезіє, сонце моє оранжеве! / Щомиті якийсь хлопчисько / Відкриває тебе для себе, / Щоб стати навіки соняшником» (Іван Драч).

 

Після закінчення Другої світової війни зарубіжне шістдесятництво (позбувшись найбільш кривавих модерністів у політиці Гітлера й Сталіна)  тоді вже поставило на крило магічну латино-американську прозу, європейський неоміфологізм, строкатий структуралізм та інші постмодерні новації в художньому мисленні. В українській літературі додавалася ідеологічна розшнурованість, «химерна» образність та налагодження мостів єдності з розірваними національними традиціями.

 

«Україно, ти моя молитва…» (Василь Симоненко). «А ми. Хто ми? / Себе ми знаєм зроду… / Ми – пізні. Найпізніші. / Що наросли з худеньких матерів» (Микола Вінграновський). 

 

Нині йому було б вісімдесят п’ять. А злетів він у небеса, не доживши й до 70-ти.

 

Смерть – це ті ж самі каральні органи: першими відстрілює найталановитіших. Ніби зовсім недавно прихід у літературу шістдесятників навіяв Максимові Рильському роздум «Батьки і діти» (1962). А в ньому – міркування про те, що Микола Вінграновський серед дітей-шістдесятників «справжній талант», «учень Олександра Довженка» і «мабуть, найбільш національний».

 

Нині в літературі вже інші батьки й інші діти, але національний талант Вінграновського на потужності не втрачає.  Адже міг назавжди перевтілитися в Наливайка, сказати, що «живе назад», страждати від того, що вже «Дніпра нема – залишилась вода», а вночі хтось тихо (ніби лихо) до його Слова підійшов …

 

Вперше я почув про нього  як автора «Тополі» в 1961 р. Він уже не вперше, мабуть, читав її на літературній студії при видавництві «Молодь» (під незмінним керівництвом Дмитра Білоуса), але мені в ній чулося щось ніби первинне і воно запало в мою свідомість десь дуже глибоко.

 

«Тополя» присвячувалася Олександрові Довженку, який ще в середині 50-х років «виловив» майбутнього її автора в Київському театральному інституті імені Івана  Карпенка–Карого. Узяв у свій клас Московського ВДІКу і навіть поселив його в своїй московській квартирі, аби виплекати з нього майбутнього виконавця головної ролі Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ».

 

Пізніші мої слухання його виступів на київських сценах не скасовували піднесеного уявлення про нього як актора і поета. Він бо вів у незначному хорі шістдесятників суто свою мелодію, суто свої пахощі вишуканого поетичного слова. Вони вчувалися вже в кількох публікаціях, що з’являлися в періодиці кінця 50-х років (в журналах «Дніпро», «Жовтень», «Вітчизна») і були, по суті, відлунням головного мотиву «Тополі»: «І той любов’ю повниться до світу, // Хто рідну землю має під собою…».

 

Але значно потужніше їх стало чутно в добірці з одинадцяти віршів, які з’явилися в «Літературній газеті» у квітні 1961 року. В них, можливо, не було тієї рішучості, що через три місяці демонструвалася Іваном Драчем у поемі «Ніж у сонці», однак це був суто свій голос і суто своя кладка слів. У поета зазвучав драматизм часу, котрий найповніше виявиться в його першій поетичній збірці «Атомні прелюди» (1962).

 

 

 «…Що б я не писав, я перевіряю на Довженкові»

 

Так скаже Вінграновський-публіцист у 2006 році, а в 1962-му він демонстрував це своїми поетичними візіями. Ліричний герой його у захваті від того, що «Київ на Богдановім коні // Пливе навстріч дніпровою водою» («Український прелюд»), він стривожений тим, що йому «привиділось затемнення Землі» («Проклятий прелюд»), і тим, що з сучасною людиною він зустрівся не в кам’яній, «а в атомній добі» («Вогненна людина»).

 

Тут, по суті, сконцентровано Довженкову занепокоєність винятковим драматизмом, у якій двоногий звір постане раптом на краю землі з затиснутою в руці атомною бомбою. Такими тривогами сповнена була по суті вся література рубежу 50-60-х років, підігріта, зокрема, відомою «карибською кризою», хоча не менше тривог викликали і внутрішні напруги тодішнього СРСР.

 

У ньому було багато розмов про народ та рух його до нафантазованого комунізму, а за тими розмовами приховувалося формальне ставлення до злиденності, в якій той народ усе ще продовжував не жити, а животіти.

 

Ідеологічна машина держави намагалася відвернути літературу й мистецтво від цих проблем, звинувачувати письменників у захопленні формалістичними трюками в творчості і навіть найбільш активних викликати «на килим» для виховання й перевиховання. Покликаним був і Микола Вінграновський, зокрема, на найвищу компартійну трибуну. І він прочитав з неї слова про формалізм, що стали крилатими:

 

Я — формаліст? Я наплював на зміст?

 

Відповідаю вам не фігурально:

 

— Якщо народ мій числиться формально,

Тоді я справді справжній формаліст!

 

Через кілька літ до цього додасться «Остання сповідь Северина Наливайка» з не менш тривожною певністю:

 

В суцільних ворогах пройшли роки-рої,

Руїна захлинається руїною,

Ми на Вкраїні хворі Україною,

На Україні в пошуках її...

 

Слова ці відбивали реальність, яка, проте, в суто поетичній формі набувала вищого, ірреального змісту. Як і в поезії суто інтимній:

 

Не те я думав... Ось вже стільки літ

За мною тінь твоя марою ходить

І золоті слова любові дорогої

Мені звучать на спечених вустах («Уже тоді...», 1965).

 

Хто тут «я», хто тут «ти» з «любов’ю дорогою» – здогадуватись не треба; це поетична ірреальність, за якою була й конкретика: Світлана.

 

Я дві пори в тобі люблю.

Одну, коли сама не знаєш.

Чого ти ждеш, чого жадаєш –

Уваги? Ревнощів? Жалю?..

Ти вся – із щастя! І з тобою

Ще не вітається печаль

Та біль з розлукою німою

І нелюбові чорна даль…

 

Цей вірш Вінграновського написано  на -енному році їхнього знайомства, в 1969 році. Світлана встигла вже одержати університетський диплом про вищу освіту, вступити й завершити навчання в аспірантурі, а в неї зважився закохатися її науковий керівник Віктор Коптілов. Він присвятив їй кілька віршів. 

 

«На людях» його знали звичайним науковцем-педагогом, а у  віршах, їй присвячених, було  повно зізнань про «дівча, що не чека мене, проте кохання так жадає», про «наш роман – мов повість фантастичну», про  «ніжну пружність вій і… любий погляд твій» і навіть про… ревнощі її до «кіношного барда», тобто – Вінграновського («При золотому сяйві бань / Втішаєшся з кіношним бардом»).

 

Коли Віктору Вікторовичу сповнилося сімдесят (у 2000-му), ювілейний вечір для нього організував Музей літератури; не дуже людно було на тому вечорі, але мудро й затишно. Запросив він і мене: поговорили потім про справи факультетські, університетські і навіть згадали Світлану. Він тільки зітхнув тяжко і ніяк не прокоментував її ім’я.

 

Вона, тим часом, розповідала мені про нього з сумом та печаллю. Особливо – в його останні дні. Сім’я його залишилася за кордоном, а він умирав самотньо в чотирьох київських стінах. Світлана таємно «доповідала» мені, як доглядала його, вмираючого в тих стінах у мініатюрній квартирі. Бо вважала це своєю повинністю: він же керівник моєї аспірантури і закоханий до безтями.

 

Зав’язалася майже заочна дружба із  Богданом Горинем

 

До згаданого вище вірша Вінграновського («Я дві пори в тобі люблю…», 1969 р.) вона додала у книжці «Любов і смерть» такий «коментар ліричної героїні»:

 

«Майже мовчазна прогулянка вдвох по Володимирській гірці. Я півроку, як вийшла заміж… У «Дніпрі» мене призначено редактором вибраних поезій Вінграновського. До книжки — безліч ідеологічних зауважень заступниці головного редактора М. (Мирослави) Лещенко, але Микола наївно щасливий. Він не уяв¬ляє, що чекає на верстку, на мене, на нас із ним. Не знає й того, що я при надії. Тільки зачудований незрозумілими змінами з дівчинкою, що стала «на літо старшою», таємничо-мовчазною, що почала малювати тонкі сині стрілки на повіках («Не маж синім над очима!» — вдавано). Але я стою на своєму в блакитному «блакитна, як роса», і це йому подобається…

 

Сама ж  Світлана видає першу збірку віршів «Голубе полум’я» того ж 1969-го року. У ній з’являється мотив «пошуку власного дому»,  який вона пропонує не ототожнювати з мотивом «сирітства». Розвивається також мотив любові як концепції. Нею тоді рясніла вся шістдесятницька поезія, «відігнана» фактично від ідеологічних тем і «настрахана» першими арештами в 1965 р.

 

У Світлани несподівано зав’язалася майже заочна дружба із львівським «психологічним» критиком Богданом Горинем, який був одним із перших арештованих у 1966 році і з яким у Світлани зав’язалося згодом «табірне листування».

 

Проте на першому плані – Вінграновський. У рік виходу її першої збірки віршів він присвячує їй вірш «Ходить ніч твоя, ходить ніч моя…». Він сповнений загадковості «золотої ночі», в якій не розпізнаєш – «де рука твоя, де рука моя». Любовний мотив, відтак, набуває в поета стабільності, хоча поруч із ним – багатогранність інших мотивів. Вони обступили поета зусібіч, а в душі його дедалі відчутнішою ставала… порожнеча.

              

 

 Ув’язнена мова

 

Збірки віршів Миколи Вінграновського різних роківВінграновський видав більше десятка збірок поезій.Кожна наступна – посилення драматизму в авторському світобаченні; це відбивалося або в назвах творів (“Чорна райдуга”, 1960), або у відчутті особистої вини (поета чи героя?) за щось незроблене, недонесене світові. «...Якось так стає, / Неначе я у чомусь завинився / Перед своїм народом немаленьким», – читаємо у вірші «Не маю зла до жодного народу...» (1965).

        

З’являється і згадувана медитація про найбільший біль кожного великого митця – про ув’язнену його мову («Вночі, середночі...») та розгорнутий роздум про історичну закоріненість неправди, з якою Батьківщині доводиться миритись протягом багатьох століть (роман «Северин Наливайко», 1992). Ув’язнена мова (переконаний поет чи його ліричний герой) може (за певних умов) усе-таки звільнитися від пут («Це слово... / Пробилось, вижило, зоріє, / Горить у мене на устах!..»).

 

Творчо-життєва реальність поета залишалася на посиленні любові, яка зупинялася на тому ж об’єкті, що й раніше: на Світлані. У 1974-1976-му роках він присвячує їй ціле гроно віршів,  у яких ліричний герой ніяк не може розібратися: «Чи то було, чи снилося мені?».

 

До цього вірша Світлана опублікувала такий коментар:

 

«М. В. гостював у родині мого дядька Бондаренка Івана Григоровича, де я відпочивала з мамою, чотирирічною донькою Янусею та запрошеною мною з Межиріча поетесою Світланою Жолоб. Хата дядька у леваді – «ніч була ліворуч», бо попід лугом до самої Десни темною стіною тягся ліс. Білий кінь дядьків мав повну свободу – вовків у лісі не було.

 

Тоді ж, удосвіта, М. В. «вИходив» у лузі вірш «Встав я – ранній птах», де  той самий Орлик-кінь (для Орлюка Довженкового й наш Орлик саме свій, більш, ніж Куріпочка, бо обоє ще були молоді). А «ходило біле холодило» – це досвітній туман  у лузі під лісом. Живий, ворушкий , пливучий, як «Сталкері» Тарковського».

 

Упоетичному мисленні булаурбаністкою

 

Сімейне життя її складалося важкувато. Непросто було виходити заміж (адже скільки довкруж залицяльників!), але поезія вимагала свого.

 

Я вище  говорив, що в «чотирьох страхах», які вона читала під час першої з’яви на зібранні літературної студії в Київському університеті, вона «боялася» не схибити в поетичній традиції класиків, серед яких особливо виділяла Лесю Українку. Ще один її «страх» – не бути схожою на інших своїх ровесниць у літературі. Ніде правди діти, більшість із них походила з селянського кореня і це  певною мірою визначало стилістику їхнього поетичного думання: пов’язаність із народно-пісенною творчістю, настороженість щодо міського укладу життя, ліризація сільських пейзажів і т. ін.

 

Світлана материнським корінням теж сягала сільської аури, але в поетичному мисленні виявилась урбаністкою і цим не була схожа ні на кого зі своїх ровесниць. Як і способом викладу медитацій. Незалежно від того, про що їй писалось: про давній чи сучасний Київ, про кримське море чи історичні кольори Самарканда…

 

Києву, в якому зростала, вона присвятила цілий цикл, а внутрішньо той Київ наявний по суті в будь-яких інших її віршах. Бо «Я виросла в княжому Києві… Ростили при оці дзвіниці для світу мене… Я виросла в княжому граді поміж дітвори….» і т. д, – читаємо, наприклад, у її першому вірші з циклу «Вікна у Київ». 

 

Коли ж заходила мова про органічні в неї любов і закоханість, то акцентувався в неї теж суто «міський» погляд на них. Що  видно, зокрема, в кожному вірші цієї теми, об’єднаних у циклі «Цілую в серці Вашім – сніг…».

 

Це помітили і Леонід Вишеславський, що благословляв її в літературну путь, і Микола Бажан, якого збірку віршів довелося готувати до друку саме їй – Світлані. Обидва у присвячених їй віршах писали про те ж саме: про слово і про художній вимисел. У Бажана слово підтримує людей в путі, а в Вишеславського без вимислу тьм’яніє будь-яке диво життя. І «відбувається» це за вікном суто міського пейзажу: у Бажана – вибоїни (крізь радість і біду) на міських тротуарах, а в Вишеславського – осінній дощ січе на вулиці ряди каштанів. Ясно ж, що київських.  

 

 «Дорогій моїй завжди назавжди»

 

Микола Вінрановський тим часом сповнює свої для Світлани присвяти універсалізмом почуттів (не можу знайти іншого слова). Це ніби про нього написав був молодий Павло Тичина:

 

З кохання плакав я, ридав.

(Над бором хмари муром!)

Той плач між нею, мною став –

Мармуровим муром…

 

У 1969-1975 роках він присвячує їй ціле гроно поезій. Одну з них довелося чути з його уст: «Відпахла липа білим цвітом злита…». Як він її читав! Мурашки по спині лазили роями. Особливо, коли вимовляв: «І сушить голову за цвітом своїм мак».

Не казав він тоді лиш того, що в друк цей твір піде з присвятою: «Дорогій моїй завжди назавжди».

 

Чи відповідала Світлана на присвячені їй вірші – слідів не багато. Один, наприклад, зовсім «безіменний», але ясно, що адресований комусь конкретно:

 

Тебе любити – душу загублю.

Так любить розпач глибину безодні.

Так любить «вчора» цілувать «сьогодні» –

отак, прощаючись, тебе люблю…

 

В іншому випадку поетична думка трохи ясніша, але й узагальнена. Щоправда,   якогось там дня чи року, прочитавши вірш «Страх болю»,  вона мені сказала: «Це – про тебе». Можливо, тут є щось родинно-біографічне, а мені вона сказала лиш тому,  аби трохи відволіктись від настирної любові (взаємо-?) Вінграновського.

 

Один із його віршів 1975 року «натякав» на можливе похолодання в почуттях («Моя осінь»). Проте з відходом літа й настанням осені «вона» все одно не зникала; відтак, про «неї» і дощ шептав щось у траві, і подовшали тривоги та листи – «Лиш ти одна мені, мені одна лиш ти / Мій палиш сон і душу мою палиш». З’являються того ж 1975 року і несподівано пестливі образи, які надають його присвятам особливої теплоти і туги:

 

Коло тебенько я – дивсь!!

Ходять хмари нехмарним небом,

По воді сон зорі повивсь

Біля тебенько, коло тебе…

 

Світлана залишала цей вірш без коментарів, а до на них зважилась. Один із них пролив світло на згадану на початку відмову матері Світлани у їхньому можливому одруженні («Мені приснилося, що вже тебе нема…»).

 

Дуже прозорим (з уточненням) був  коментар до його вірша «Новорічна колискова»: «У російському виданні збірки лірики «Козерог» у перекладі Льва Смирнова вірш названо «Колыбельная для Светланы». М. В. розповідав, що читав мого вірша «Тебе любити – душу загублю» просто під крилом літака Леву, який знав мене (Світлану, тобто. – М. Н.) по московському семінару 1963 р. школяркою».

 

«По телефону-йди, лягай не тільки скраєчку»

 

Одного разу якогось там дня вона зателефонувала пізнього вечора і спитала: «Ти ще працюєш? За столом?.. Нема мені кому розказати про свій біль». «А ти ще за столом?». «Та ні, закушкалась у ліжку й ніяк не можу зігрітись». «То посунься, я теж приляжу, хоч  скраєчку, і, може, зігрію».

 

«Боюся ревнощів твоєї Першої леді, але по телефону йди, лягай не тільки скраєчку». Отак жартома ми «пробазікали» потім з годину, бо їй хотілося розповісти про те, як виникало «остаточне рішення» в їхніх з Вінграновським вербальних стосунках. 

 

Ще в 1974 році він прислав їй вірш з неприхованою присвятою: «Свєтоньці – моїй – маківці». Світлана цей вірш прокоментувала так: «…Надіслано з Ленінграда у посилці з апельсинами й вимогою «раз і назавжди» «щось» вирішувати. Свідки – Юрій Сердюк та Микола Стеблина».

 

Свідки то названі, але ніхто (крім неї самої) не міг засвідчити, що то був початок кінця. Перед тим ще був вірш «Я скучив по тобі…», який вона прокоментувала так:

 

«Вірш починався рядком “Зимовий сад під вороном білів…” За вікном помешкання моїх університетських друзів перекладача Анатолія Чердаклі та Валентини Тарковської – яблуні в снігу.  Сад належав Украсадінституту. Писав на коробці від цукерок зі снігурами й калиною, яку ми ж таки й принесли господарям.  Велика частина листів і посвят Вінграновського десятки літ зберігалися в бібліотеці родини Чердаклі. Читав «Первінку» – Валя рюмсала. Я плакала перед тим, але то були останні сльози мого відчаю, мого “ні” й прощання».

 

З «останніми сльозами» вона, мабуть, помилялася. Вони до неї наверталися ще не раз і не два; їх видно-чутно було, зокрема, й під час оцього нашого «базікання», коли я «лежав по телефону» біля неї «скраєчку». А бриніли вони і в самого Вінграновського; через рік, у 1976 році, коли він читав їй два вірші, їй присвячених. Один із них чи не фінальний:

 

Я тебе обнімав, говорив, цілував,

Цілував, говорив, обнімав – обнімаю,

Говорю і цілую – сльозою вже став

З того боку снігів, – цього боку немає.

 

Не минайся мені. Я вже прошу судьбу.

Я вже прошу судьбу – могікан з могіканів –

Я вже човен в снігах. Я в сніги вже гребу.

Лиш Десна молода… молодесенький Канів.

 

Енергія почуттів тут сягала по вінця. В них вплелися і Довженкова Десна, і Шевченків Канів, і сам ліричний герой, що став уже сльозою. А Світлана додала до цього лиш лаконічне й остаточне прощання:

«Після недвозначної розмови за лаштунками палацу «Україна» М. В. читав два вірші, присвячені мені, ледь не ридма. Я читала вже іншому». Хто був цей «інший», про що вони говорили за отими лаштунками палацу «Україна», значення не має. Важливо, що Вінграновського вона вже остаточно вирішила викреслити зі свого вербального роману. Вирішила, але слова не дотримувала. Тому й телефонувала мені оце, щоб ще раз «побазікати» про нього.

                           

Поема про Наливайка, яку 26  років не друкували

 

Творчий діапазон Миколи Вінграновського на рубежі 1970-1980-х років несподівано розширився в бік дитячої тематики. Він видає одна за одною кілька «дитячих» книжечок, за чотири з яких йому присуджується Шевченківська премія: «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» (1984).

 

Для тодішнього Комітету з Шевченківських премій це було щось одчіпне. Цим присудженням він думав, що  «принизить» поета; мовляв, громадянська й інтимна лірика для нього – не головне. От, мовляв, дитяча – гідна такого високого пошанування.

 

Микола Вінграновський «проковтнув» цю пілюлю мовчки. А громадськість знала, що він, насамперед, «дорослий» поет-шістдесятник.

 

Ще в 1967 році він написав згадуваний вірш-поему «Остання сповідь Северина Наливайка», яка двадцять шість років не могла надрукуватись і ходила в списках по руках. Бо в ній  були «найстрашніші» для совкової влади слова про те, що  «Ми на Вкраїні хворі Україною, / На Україні в пошуках її...».

 

«Дитяча тема» несподівано стала проявлятися і в прозі та кінорежисурі Миколи Вінграновського. Світлана (див. вище) вже згадувала, як Валентина Тарковська «рюмсала», слухаючи в авторському читанні повість «Первінка» (1971).

 

Вінграновський написав її ніби про себе малого, хлопчика ще шкільного віку Миколку, який у голодні й холодні роки війни з фашизмом купив на базарі корівку з іменем «Первінка», аби дома було своє молочко.

 

Ця корівка не тільки давала діткам по три стакани молока   щодня, а й боронувала щойно зоране поле. Але зоране як? Поетична фантазія Вінграновського тут виявилася дуже винахідливою:

 

«Сім плугів, запряжених в... Петрів літак, стояли на давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їх були в торбинках з зерном. Петро завів літак.

Його колеса пішли по землі, а за ним і плуги. За плугами йшли старі чоловіки. їх руки були на чепігах. За ними засівали землю жінки. Легко і радісно. Навіть удови. А позад усіх брів Миколка з Первінкою: запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі... і ріжки в неї були віночком».

 

Втім, це була не фантазія, а поетична реальність. У Довженкових документальних фільмах про війну орали землю коровами, до яких у ярма підпрягалися жінки, в «Живій воді» Юрія Яновського оброблялася земля танкетками, а в Вінграновського цю місію доручено літаку і Миколчиній корівці з іменем Первінка.

 

Як напише в одному з романів Олесь Гончар, «життя в мистецтво перейшло, а мистецтво знову проростає в життя».

                

Фільм про Хортицю і Сагайдачного з голосом Вінграновського

 

 Ми з Вінграновським ніби не були дуже близько знайомими. Зналися, віталися, як з багатьма іншими письменниками. Але при якійсь нагоді він раптом зателефонував і запросив мене на склянку чаю (Олександра Іванівна, мабуть, краще запам’ятала, коли це було). Чай справді «відбувся»; і було й до чаю; потім читалися поезії і переглянуто було один із документальних фільмів про чотирнадцять українських столиць.

Зоровий ряд, дикторський текст і щемливе виконання цього тексту – Миколи Вінграновського.Телекасету з фільмом про Хортицю і Сагайдачного він подарував мені з дарчим словом, і я періодично з хвилюванням переглядаю той фільм як одну з цінних реліквій нашої культури.

 

Хвилює мене й його напис на титульній сторінці роману «Северин Наливайко»: «Дарую Вам свою нову роботу і зостаюся до Вас з незмінною повагою. Микола Вінграновський. Київ – літо – 2000 рік».

    

Потім ми зрідка «зоставалися» в дуже довгих розмовах по телефону про різні літературні та «кіношні» новини. Найбільше його непокоїв низький рівень кінофільмів історичної проблематики.

 

Чомусь усе йде на спад, говорив він: і акторська гра, й режисер¬ська робота... Про один із новіших «історичних» фільмів («Чорну раду») він висловився так: прикро визнавати, що полегшена «Роксолана» порівняно з тим новим фільмом – шедевр (ішлося не про турецький, а український серіал «Роксолана» режисера Бориса Нібеєрідзе).

 

Автору передмови до «Северина Наливайка»&l