«Кінець гри» Роберта Стуруа: смерть не здолає надії

11:05, 02.12.2021

Роберт Стуруа (у центрі) після показу вистави «Кінець гри» у Києві. (Фото Дмитра ФЕДОРЕНКА)

На сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка у Києві у межах  І Міжнародного фестивалю імені Богдана Ступки грузинський режисер Роберт Стуруа представив виставу «Кінець гри» Семюела Беккета (у письменника п’єса має назву «Ендшпіль»). 

 

Спектакль присвячено пам’яті композитора Гії Канчелі, багаторічного співавтора та друга Роберта Стуруа. Іншим великим другом грузинського режисера був Богдан Ступка. Тож природно, що перший мистецький фестиваль «Код Ступки» пам’яті українського Актора(організатори - Благодійний фонд Богдана Ступки, Міністерство культури та інформаційної політики України) гостею обрав Грузію.

 

Режисуру Роберта Стуруа відтворюють на сцені  актори грузинського Національного театру імені  Шота Руставелі: Давид Уплісашвілі, Гога Барбакадзе, Леван Берікашвілі, Нана Пачуашвілі.

 

У світі розіграної дійсності ніколи не буде порядку, бо такий світ створений людьми, він для людей і водночас супроти людей. Персонажі вистави «Кінець гри» відчувають невидиму залежність одне від одного, і знищити цю патологічно-хворобливу залежність може тільки фізична смерть. Зрештою, персонажі вже частково померли: від першої мізансцени на сцені щось смердить, наче стара хустка сина увібрала в себе запах гнилого старечого тіла.

 

Персонажі живуть у льохах, які нагадують урни для праху, на сцені вбачається образ крематорію, до якого потраплять усі, хто зараз іще бореться за життя, відчуваючи потребу в Іншому й водночас ненависть до нього.

 

На сцені, яка пропонує глядачам поглянути на життя однієї родини напередодні планетарного апокаліпсису, відчутна патологія стосунків. Це не лише соціальна чи родинна патологія в стосунках між чоловіком і дружиною, батьками й сином, а симфонія патологічної людини.

 

 

Афектації людського єства Роберт  Стуруа показав як єдино можливу справжність, що вирізняє людину, скажімо, з-поміж інших живих об’єктів. Людина постійно не знає, чого хоче, робить те, що наче забезпечує мінімальні потреби в життєдіяльності, людина готова на все, щоб заради цього страждати й мучитися.

 

Людина – це раб не лише Іншого, а й власного хворобливого єства, через яке (не) бачить світу. Сліпота — ще один ключовий мотив, який втілює Роберт Стуруа. Син не бачить світла, його очі білі, й водночас саме можливість бачити сонце забезпечує сталість світу; лад, який дає надію. Лише блазень- помічник здатний бачити сонце. Він ненавидить свого «пана», але готовий йому коритися за кусень черствого хліба.

 

Персонажі вистави прагнуть «їжі», тобто енергії для життєдіяльності, але вони не можуть цього отримати через обмеження тіла. Перед глядачем патологічний світ напередодні кінця, тобто смерті.

 

Й водночас Роберт Стуруа створює фінал, у якому є надія. Нізвідки, як це часто трапляється в сумбурному світі. Надія з’являється просто зі світла й відгороджує себе від того, що мусить померти, бо є гнилим і патологічним. Тільки от чи новий етап не завершиться так само? Над цим запитанням міркуватимуть глядачі, які протягом майже двох годин переживали театр афектованого людського абсурду.

 

Персонажі вистави ладні налаштовувати зброю одне на одного, що показано в одній із останніх мізансцен. Людина – вільна. А свобода й порядок — речі несумісні. Звідси й абсурд, який художньо представляє Беккет, а заразом і Стуруа. Його світ — це постійні емоційні гойдалки, перепади, афективні стани божевілля, бо свобода — це не-порядок, себто абсурд.

 

Якщо екзистенціаліст Альберт Камю вважав, що лише розум може допомогти розкласти абсурд на цеглинки й упорядкувати дійсність, то Роберт  Стуруа виводить на сцену людину такою, як вона є: слабкою, з потребою покладатися на когось (спершу ми шукаємо когось із «сильних» у дворі, потім покладаємося на батька, а далі шукаємо Бога, бо ж розум весь час визначає причиново-наслідкові зв’язки в дійсності).

 

І от коли наслідки занадто великі – створення Всесвіту чи навіть планети, мешканців якої показує Роберт Стуруа, тоді й причина — Бог.

 

Бог у виставі є – як візаві, з яким змагається персонаж, позаяк це Бог хоче знищити людину й провести еволюцію (революцію?)) клопів.

 

Сатирично, іронічно, жорстоко, абсурдно — такими є модуси сприйняття Всесвіту у виставі Роберта Стуруа «Кінець гри». Там є і зоряне небо над головою, за І. Кантом, є телефон, який спускається з «Небесної канцелярії», а є постійні афекти, які зіштовхують людей, подібно до творів В. Шекспіра, улюбленого автора Стуруа. І персонажі цього життєсвіту в «Кінці гри» — слабкі й божевільні, абсурдні й трагікомічні, вони шукають сенсу й розуміють, що сенсу немає.

 

Головне: бачити перед собою те, що дає відчуття реальності, як море чи сонце.

 

А що робити тоді, коли сонце гасне?

 

Нічого не робити. Людина така, яка є: акцентована особистість, за Карлом Леонгардом. Людина – це початок, який одразу ж віщує кінець, бо смерть починається від народження.

 

Роберт Стуруа через світло, інші сценічні рішення майстерно точно передав трагікомічний життєтекст вистави С. Беккета, повернувши глядачів до розуміння того, що ідеального порядку в світі не може бути апріорі. Принаймні за тієї цивілізації, яка є зараз, за тих людей, які є зараз: слабкі й афектовані…

 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ