Валентина Давиденко: «Зустріч з художником Миколою Стороженком вважаю знаковою»

Валентина Давиденко –  поетеса, перекладачка, журналістка, членкиня Національних спілок письменників та журналістів, заслужений журналіст України; лавреатка літературних премій імені Бориса Нечерди, Володимира Свідзинського, Дмитра Нитченка.

Валентина є авторкою поетичних книг, численних телевізійних фільмів про художників. А ще вона – самобутня художниця. Нещодавно у Національному музеї літератури відкрили її персональну виставку «Амфори піднімати, пірця там золотить…».

Саме про художню музу наша розмова.

Розкажіть будь-ласка про Вашу нову виставку, пані Валентино.

— Ця експозиція склалася завдяки ініціативі музею, зокрема,  заступника директора Раїсі Сенніковій.  У картині «Лаванда» втілила свої спогади і асоціації пов’язані зі Середземномор’ям. У роботі «Патріа» я хотіла не просто намалювати бузок, а показати свою малу батьківщину, мою Patria з цим бузком і хатиною. Картина «Ангел Данте» (2016), створена під впливом моєї роботи над «Антологією італійської поезії», коли я перекладала сонети Данте.

У циклі, який складається з картин «Трави» і «Води» прагнула показати шовкові трави на великих просторах та небо і захід сонця з водою. Наступна картина  диптиху  «Етруські фортеці», від моїх вражень відвідини етруських місць в Італії. Картину «Весна 2014 року» починала писати у 2014 році, а завершила у 2015-му. Тут сітка захищає квітку, а насправді ми тоді плели сітки для наших захисників. У «Зимовому пейзажі» через зимове сонце, гілочку, сніг, намагалася передати атмосферу зими. Образ «Бабки озерної» прийшов просто з природи. А на картину «Ранкові вітрила» надихнула написана перед цим поезія. Коли писала «Прання тонких тканин», то теж вирішила, що її потрібно повторити у вірші.

Історія картини «Лютневі фіалки» особлива. Мені довелося писати наукову роботу про лютневу фіалку у творчості Ади Негрі. Переклад її твору зробила Леся Українка. Врешті вийшов романс на музику Миколи Лисенка «Смутної провесни». Після того, як опублікувала цю роботу, то вирішила, що треба писати фіалку в такому образі, де вона пробивається зі снігів.

А картина «Листопад» – це ностальгія за моєю малою батьківщиною.

У бібліотеці Національного музею літератури України Вам вручали  премію імені Володимира Свідзінського. Тепер -  персональна виставка. Чому саме у цих стінах? 

— З музеєм дружу дуже давно як журналістка. Всі музейні проєкти висвітлювала у своїх радіопрограмах, прямих ефірах. Тут відбувалися мої поетичні імпрези та поетичні вечори. У  2012-му у двох залах на другому поверсі представляли мої графіку і живопис. Тоді ж, до речі, вийшла моя книга «Білу лампу несу тобі в ніч».

Ще рік тому мені запропонували читати в музеї твори зі своєї «Антології італійської поезії». І ось нинішнього літа я зважилася на цей відеозапис, вирішили, що це будуть дві суботи поспіль. Пані Раїса Сеннікова запропонувала мені зробити і виставку.

Напевно, вперше захопилися малюванням ще в дитинстві?

— Це було навіть не захоплення, а одне з моїх природних занять. Чудова малював мій батько. Він був вчителем математики, викладав креслення, писав картини, графіку. Малював мої портрети, я страшенно знічувалася від такої уваги.

Коли пішла в перший клас, батько показав  мені техніку акварелі. Уже потім, через роки, коли почала займатися цим серйозно, то писала темперою. Згодом художник Микола Кутняхов сказав, що мені треба переходити на полотна, великі площини. Якось до мене в редакцію завітала відомий графік Ірина Балюра, яка зараз живе у Німеччині. Вона запропонували мені знов займатися аквареллю, тут же провела майстер-клас. І я зрозуміла, яке щастя оця акварель. Останнім часом перейшла на графіку олівцем. Зараз планую ще одну виставку. Думаю, що покажу на ній свої нові графічні роботи.

Почала писати картини приблизно 17 років тому. Це сталося на художньому пленері за кордоном, на який я поїхала як журналістка. Я купила фарби і пензлі. Коли взяла пензлі до рук, то відчула справжній спалах щастя. У такому щасті повернулася до свого номера. Наступного дня не вийшла до сніданку, писала темперою. Це мене захопило - і вже під кінець пленеру показала невелику виставку своїх робіт. Коли повернулася до Києва, то продовжила писати.

Чи маєте професійну освіту як художниця?

-  Ні, я журналістка, письменниця. Звісно, дуже дослухаюся до зауважень моїх друзів-художників. Дуже допоміг відомий художник Микола Кутняков. Як я вже згадувала, спрямував мене на великі полотна. А ще Цезарій Ганушкевич, Феодосій Гуменюк і, звісно, Микола Стороженко.

Зустріч з цим митцем вважаю знаковою у своєму житті. Спершу познайомилася з ним як журналістка, запросила на інтерв’ю. Врешті наважилася запросити його і на одну зі своїх персональних виставок, що відбувалася в галереї «Лавра». Він десь дві години ходив по цій виставці, сказав мені багато  теплих слів. Потім попросила його написати післямову до моєї книжки «Білу лампу несу тобі в ніч», яку вирішила ілюструвати власними творами. Він написав про мене як про художницю.

За рік чи два до смерті Микола Стороженко видав свою грандіозну працю – роздуми про Шевченка із власними ілюстраціями його віршів. Він завітав до нас у редакцію і подарував мені цю велику книгу (один з перших примірників, які йому дали як автору).

Коли відбулася Ваша перша персональна виставка?

— Це був 2008 рік. Зробити таку виставку запропонував Борис Олійник в Українському фонді культури, за що йому надзвичайно вдячна. Представила свій живопис і графіку. На відкритті було багато видатних письменників, близьких мені людей: Борис Олійник, Іван Драч, Віктор Баранов, Михайло Слабошпицький. На жаль, усіх їх уже немає з нами.

Всього ж було 20 персональних виставок, нинішня двадцять перша. Також брала участь у колективних виставках, мої роботи експонувалися за кордоном. Кожна виставка для художника – величезна подія, навіть потрясіння. Ти сам для себе розкриваєшся у цих роботах. Буває, що інколи засмучуєшся, якщо бачиш, що щось зробила не так як хотіла. А інколи виставка приносить якийсь незвичайний сюрприз, якусь неочікувану зустріч, несподіване відкриття.

Дуже пам’ятні всі виставки, які відбулися у виставкових залах музеїв. На ювілейну виставку, що відбулася у Національному музеї українського декоративного мистецтва завітало багато не тільки українських, але й зарубіжних гостей. Досить тривалий час експонувалася одна з виставок в і Національному музеї літератури України.

Чи любите  пленери?

— Художники люблять пленери, це спілкування з природою. Але в мене з цим все не так просто, бо пишу акрилом. А ним не дуже попишеш на відкритому повітрі, бо швидко висихає. Потрібно писати в приміщенні. На всіх пленерах, де я була, ми обирали якусь локацію. «Нормальні» художники з олією ставали і писали, а я не все це дивилася і гуляла між ними.

Потім всі поверталися і відпочивали, я ж починала працювати в приміщенні. Так, зокрема, було на міжнародному пленері на Закарпатті. Всі дивувалися, де я ввечері зникала, а насправді працювала. Для колег-художників стало сюрпризом, коли я показала свої роботи на спільній виставці.

На пленерах для мене головне, що я наснажена. І це не поетичне перебільшення. Природа тебе наснажує, вона зцілює. Вона ніби готує до творчості і надихає на цю творчість. Цього відчуття не пережити навіть у стінах найкращої майстерні. Коли їду на відпочинок, то завжди беру з собою хоча б акварельний папір, аби робити там якісь ескізи.

Маєте досвід оформлення книг?

— Поки що оформила лише одну свою книгу «Білу лампу несу тобі в ніч»..

Збірку «Нічна вежа» оформлювала світлиною, зробленою з  малесенької мініатюри, яку створив надзвичайно оригінальний і унікальний київський художник Михайло Федоров. На стільки мені відомо, лише він в Україні займався акварельними мініатюрами, на слоновій кістці однією щетинкою пензлика малював портрет. І саме цей мій портрет ми розмістили на обкладинку «Нічної вежі». А в середині цієї книжки графіка відомого нашого художника Генадія Польового.

У книжки «Флейта Евтерпи» – розкішне оформлення, це емалі відомих художників Тетяни та Сергія Колечків. Вони створюють справжні шедеври і в великих формах. Такого не побачиш за кордоном. Щаслива, що тоді вони дали мені світлини цих емалей.

Нещодавно вперше оформила графікою книжку одного прозаїка, яка зараз готується до друку. Зізнаюся, що це було досить складно у часі, бо надали дуже короткий термін для роботи. З одного боку це надзвичайно цікаво, а з іншого – дуже непросто. Для такої роботи потрібно багато часу. Не знаю чи ще колись зважуся на такий експеримент.

Ви і художниця, і поетеса. Як уживаються дві музи, чи не заважають одна одній?

— Сьогодні ця дилема вже не стоїть. А колись вона існувала, коли зрозуміла, що частину свого часу відаю живопису. «А раптом перестану писати вірші?» – подумала я. Мала певний острах, поки не зрозуміла, що в мене переплітаються образи: написала акварель «Рятівниця вітрильників», а потім написала вірш.

Кожна муза виконує своє призначення. У найскладніші моменти життя я знаю, що коли візьму пензлі,  цей час перебуватиму в іншому світі, існуватиму в якійсь своїй нірвані.

А вірші навпаки приходять в якісь відповідальні моменти, коли потрібно висловитися, коли треба зробити осмислення в собі, а потім передати його людям.

Які надалі творчі плани?

— Ніколи їх не мала. Не планувала наперед ні книжок, ні виставок. Єдиний творчий план «Антологія італійської поезії», над якою я працюю вже два з половиною року і хочу її довести до друку, оприлюднення. Добре, що завдяки Національному музею літератури України я змогла начитати третину з творів, які будуть вміщені в цій антології.

Також маю корпус нових власних віршів. Буду рада, якщо пощастить видати їх окремою книжкою.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                    Едуард ОВЧАРЕНКО