Коріння тут і там: Німеччина очима письменниці Тетяни Мельник

Нам усім добре знайомий з дитинства фразеологізм «Почуватися, як вдома». Але який розвиток має цей фразеологізм за сучасних умов? Тобто за умов глобалізації, коли кордони вже не є перепоною між різними країнами, а інформаційна павутина інтернету спрощує комунікацію та надає нових можливостей.

Багато років тому, щойно закінчивши університети, нам з чоловіком випала нагода поїхати працювати до Німеччини. Чоловік підписав контракт з однією з фірм, що розташовувалася у Кельні. Нам довелося залишити свій дім та будувати у переносному та прямому сенсах свій інший дім у тоді ще чужій для нас країні.

Три есеї, з якими познайомиться читач, дозволить побачити життя по той бік кордону. Власне, чи багато чого нас усіх так вирізняє? Проблеми та досвіди, з якими доводиться комунікувати щодня, вибудовують певні загальнолюдські паралелі. Життя поза Батьківщиною на початках є іншим, а потім зводиться до універсальних чинників, які й визначають наш дім у глобальному сенсі.

Свої та їхні стіни

Життя в іншій країні неможливо вивчити за кілька місяців чи навіть років — хіба що якийсь лаконічний феномен. З великою обережністю ставлюся до різних «мандрівних» щоденників і нотаток «на полях», де часто інформація про ту чи іншу країну та її мешканців подається дуже суб'єктивно (не беру до уваги туристичних мандрівок).

Не можу сказати, що мене це дратує, але, коли читаю такі собі карикатури про тутешніх мешканців, відчуваю несмак. І, може, тому що вже так довго живу тут, на берегах Рейну, навчилася цю землю розуміти як свою: все добре й зле має у моїй свідомості логічні пояснення. Але що тепер означає «своя» для мене? Своя земля там, де моє коріння. А моє коріння тепер і «тут», і «там».

Під час навчання у коледжі в Німеччині, готуючись до пари з релігії, довелося прочитати статтю релігійно-екзистенційного змісту Вольфганга Фіткау «Туга за Батьківщиною». На прикладі поезії сучасних німецьких авторів й текстів Старого та Нового заповітів, автор застосовує різнобічний смисловий інструментарій, щоб визначити всі можливі значення самого поняття «батьківщина» (або «дім»).

Старозавітна цитата про пошук майбутнього свого місця-міста, як ігнорація теперішнього «дому»-константи, відсилає нас не лише до метафізичного дому, до якого ми всі з кожним днем наближаємося, а й до тіє сучасної глобалізації, у якій всі опинилися. Глобалізація означає уміти розширити свої кордони. Якщо вже так буквально сказати, покинути один дім, щоб, тим самим, свій власний дім створити. Отже, твій дім там, де ти є. У людини може бути кілька її домівок: одна та, що пов'язана з дитинством і дорослішанням, інша — яку ти створив і обрав (!) собі сам.

Цікаво, що в німецькій мові є навіть два різні дієслова «жити»: «leben» і «wohnen». «Лебен» — це жити глобально, тобто я живу взагалі, а на питання «де саме ти живеш тут-і-тепер» відповідає дієслово «вонен». Про цю різницю дієслів дізнається досить швидко будь-який учень, що тільки-но розпочинає вивчати німецьку, але в реальності усвідомлення цих значень не приходить ось так відразу.

Навіть те саме «вонен» (тобто жити тут-і-тепер) має свою стадію, яка має завершитися «ankommen» (приходом, прибуттям). Це приблизно так, як ми іноді кажемо зранку: встав, але це ще не означає, що прокинувся. От і зі словом «вонен»: тут живеш, але це ще не означає, що ти насправді вже «тут».

Навіть пишучи документацію на дітей, у мене є спреціальна графа у розділі соціальних компетенцій із запитанням «Ist das Kind gut angekommen?» (дитина прибула — почувається вона добре у цій групі?), на яку я як педагог у дошкільному сімейному центрі міста Бонн маю дати відповідь.

                                                   Боннський ринок у центрі міста на карантині.   

Вольфганг Фіткау, подаючи різні значення та підтексти дому малої-великої (Б) батьківщин, допоміг мені порузумітися з собою. Насамперед тим, що митці, які жили ще до мене і які живуть нині, які за тих чи інших причин емігрували, кожен по-своєму намагаються визначити поняття дому. І як би не відрізнялися наші думки та пошуки, спільним залишається одне — жити і «почуватися вдома» — це невід'ємні складові нашої екзистенції. Просто ті, хто емігрували і залишали домівки, мусили ті чи інші стадії життя проходити більш болючішим (свідомішим?) шляхом. Або, як сказав Герберт Грьонемаєр, «батьківщина — це не місце, це — відчуття».

Місце, де людина народилася, і місце, де вона почувається «вдома», не завжди є тотожними. Або, скажімо, є люди, які почуваються «вдома» лише коли в дорозі. У цьому випадку Фіткау цілком дотепно ставить приклад життя Ісуса Христа, адже кому, як не йому, довелося мандрувати і, по суті, не мати власного дому.

До речі, моє ставлення до Господа також змінилося з переїздом до Німеччини. Або не так: інша країна змінила нас із ним. Перший рік життя в іншій країні взагалі не розуміла, як маю тепер з ним говорити, коли ані своєї церкви, ані мови в тій же церкві, не могла ані знайти, ані дібрати.

Приказка, коли людина несе з собою свою церкву у возику, у моєму випадку не спрацьовувала. Але... Колись моя покійна бабця Параска навчила, що не обов'язково звертатися до Господа зі своїми проблемами, завжди можна звернутися до Марії. Особисто мені Марія завжди подобалася. Особливо на тій картині, де вона розплутувала вузли у хаті моєї бабці.

Розумієте, ця Марія завжди була «сама собі на умі». У ті варварські часи жінка не могла стати пророком, а так у неї могли бути всі шанси... Моя віра у Господа набула якихось апокрифічних нюансів, коли вся канонічна церква раптом зменшилася до невеличкої ікони Богоматері з немовлям на моєму столі, де я готувалася до кандидатських іспитів та вчила ще тоді таку чужу німецьку мову з її таким багатозначним дієсловом «жити».

Життя за кулісами, або Ковідні хроніки

«Ходи сюди, Таню! Де ти? Ми всі зібралися у «Червоній» групі та чекаємо на тебе!» Німецькою це: «Ah komm, Tanya... Wo bist du? Wir sind alle in der roten Gruppe und warten auf dich!»

Це Мерве намагається мене виманити з моєї творчої лабораторії, що зветься «Ательє». Я чула легку піднесену метушню на нашій загальній кухні: набундючене бурчання кавової машини, дзенькіт ложечок об порцеляну, піднесене кипіння чайника, шарудіння фольги (Тіна принесла сьогодні прощальні тістечка). Середа — третій день без дітей, третій день карантину...

Уявіть будову, куди щоденно приходить близько сотні дітей і зо два десятки педагогів, де щоденне життя схоже на багатоквартирний вулик. Яка там кавова машина чи кипіння чайника! Ти сам іноді закипаєш до 100-градусної температури, щоб утримати всіх твоїх мурашок у жменці і завоювати то їхню увагу, то їхню довіру, а то просто елементарно не дозволити особливо талановитим вітрогонам розбити носа. А скільки дорослих доводилося втішати і заспокоювати за ці останні кілька років...

Тому ця порцелянова тиша, приглушений стукіт підборів коридором діяли на мене, ніби гіпноз. Ми всі знали на початку весни 2020-го, що буде карантин. Услід за Баварією кожна земля ухвалювала рішення самостійно. Наша земля, NRW, одна з найгустонаселеніших, схвалила своє рішення у п'ятницю, тринадцятого березня. Увечері по радіо я вже слухала звернення до громадян Арміна Лашета, міністр-президента землі Північний Рейн-Вестфалія із заявою про критичний стан у зв'язку з COVID-19.

* * *

Але одна справа — знати про карантин, а інша — почати в ньому жити. Приблизно так, як тоді у Києві 1986 року, коли вибухнула Чорнобильська АЕС. У нас також був карантин: раніше відпускали з уроків, мама не випускала нас із братом на вулицю (та навіть на балкон!) і постійно мила, невпинно мила наше взуття та піддлогу.

Тато працював на підприємстві «Київ-Прилад», що розробляло пристрої для космічної сфери. Усе, що відбувалося там, було під грифом найвищої секретності, але дозиметри на цьому підприємстві були, звісно, не для вільного користування. Майже до початку 2000-х, завдяки тій відповідальній службі на космічний простір у нього в особистій справі стояло «невиїзний».

Отже, я пам'ятаю, як тато приніс пристрій пізно ввечері додому і той пронизливо пищав у коридорі, на балконі та ще десь у квартирі... Потім була нарада з мамою на кухні і все, що я з тієї розмови пам'ятаю, це були його тривожні репліки: «Наталко, але дітей треба вивезти... Уяви, що там, на вулиці... Та яке там перше травня! Наталко, дітей треба вивозити...»

Наскільки батькам непросто давалися всі ті рішення, тоді ми з братом не усвідомлювали. Тато ризикував не те що посадою, головою, коли одного вечора трохи раніше прибігши з роботи, закинув мене й брата у наш помаранчевий новенький «москвич», по дорозі прихопивши мого дядька з синами і дружиною й отак, усією бандою, поїхали на Миколаївщину.

У місто Миколаїв в'їхали вже вночі. До нашого населеного пункту мали ще їхати польовими дорогами. Летіли на якійсь неймовірній швидкості, вижимали з москвичика всі його соки, а його, бідолагу, підкидало на засохлих баюрах так, що я із моїм двоюрідним братом аж головами торкалися стелі.

Очевидно, це виглядало приблизно так, як знаменита сцена із другої частиги «Гаррі Поттера»: Рон і Гаррі беруть батьківського «фордика» і на всіх парах зачарованою автівкою летять у Хогвартс. І той бідний «форд» зазнавав найкарколомніших перепитій!

Але нашому «москвичеві» все ж пощастило на тому етапові значно більше. Ми просто досить довго блудили чужими селами, стукали у сонні вікна, чим до смерті лякали мирних селян. Хтось навіть виходив із хати в навпомацки кудись, у темінь, нам вказував шлях... Господи, і ми, ніби чумаки, вже ладні були орієнтуватися по зорях!

Тоді вкотре і вкотре зупинялися у полях, тато під світлом ліхтарика намагався читати «Атлас доріг УРСР». Та біда була в тому, що в новенькому глянцевому атласі доріг не були прописані польові баюри... Уявіть щастя київських паломників-утікачів, коли, врешті-решт, глупої ночі раптом розгледіли на узбіччі автобусну зупинку з назвою «Малинівка». Ми її знайшли!

Перше, що зафіксувала дитяча пам'ять, коли ввійшли до хати, — це велетенські, неймовірної красивезни, прикрашені різнокольоровими смаколиками великодні паски! Таке бачила вперше, навіть попри те, що моя бабця Параска була неабиякою майстринею випічки і до всілякої їстівної диковини була привчена ледь не з пелюшок.

Ми приїхали до баби Ліди та прабаби Ганни. Та хата була наповнена зовсім іншими запахами, атрибутами і побутовими деталями. Це не було сходже на Черкащину і не було схоже на Вінниччину. Тоді, в моєму малому віці, я відкрила для себе Миколаївщину. Але не можу сказати, що добре пам'ятаю все моє двотижневе перебування там. Малинівка не стала для мене близькою, хоч приймали нас там із братом дуже сердечно.

Там відчула іншу Україну: почула інший діалект (приправлений молдавською говіркою), спробувала вперше на смак бринзу і раптом почала ліпити з глини пташок. А ще дізналася від моєї тітки Марини, що в цьому селі жила й ходила разом із нею до школи її подруга Люба, з якою вони товаришують уже багато-багато років...

Гадаєте, що діва-Марія розплутує вузли просто так? Тоді, ще так міцно зав'язані вузли, ніби пуп'янки, що навіть не збиралися розпускатися, провалювалися у мою душу в очікуванні, що ці вузли колись буде розплутано, а пуп'янки розпустяться. Де була її Люба? Ви майже нічого не відшукаєте про цю жінку в мережі. Бо ви не знаєте, в чиїй тіні шукати її.

 «Книги будують мости». Тетяна Мельник на книжковій виставці в місті Саарбрюкен.      

Зустрівшись із Танею Стус на Франкфуртському книжковому форумі — 2019 і заховавшись від світу за турецькитм стендом, ми говорили.

Так, мені бракує тут розмов, хоч за день у своєму центрі я наговорююсь так, що ввечері вже не подужаю вдома щось сказати. Такий от оксюморон. Таня раптом сказала про Тінь. А я в цьому феномені живу так давно, що більше його не помічаю...

Сфотографувавшись на тлі «Наших інших», пішли кожен по своє. Тінь, у якій ми живемо, дозволяє не вигоріти, а іноді — має підживлювати тих, хто мусить вистояти на сонці, отримати свою наджиттєву дозу опромінення різними, майже як тими невидимим променямим, від яких рятували батьки 1986 року.

До речі, мама з нами тоді на Миколаївщину не поїхала. Вона не могла залишити дітей у школі, адже в неї, як завжди, були випускні класи. А ще страшокласники мали виступати на параді на першотравневому Хрещатику. І вже потім вона розказувала, як діти непритомніли там, на граніті, під радіактивним сонцем. Як рятували їх учительки... Та й тато з дядьком, після наших нічних пригод, наступного ранку, похапцем з нами попрощавшись, подалися до Києва.

* * *

Нам досить швидко вдалося сформувати «чергову групу», з тією дрібкою дітей, чиї батьки мають життєвонеобхідні професії. Ми всі — проінструктовані й нас, з усього персоналу, залишилося не так багато...

Як сказала Ангела Меркель у своїй промові до громадян, — солідарність, ось що має стати наскрізною червоною ниткою наших стосунків. Колеги, що опинилися в зоні ризику, залишаться на 5 тижнів удома. Ми прощалися з ними на відстані «витягнутої руки». Може, це й менше, ніж відстань 1,5 метра, але це значно більше від того, до чого ми звикли. Їм, навіть удома, прописаний той самий інструктаж із власними дітьми...

Цей тиждень я вдома. А наступного — на мене чекає мій сімейний центр і дрібка дітей. Тиша, що панує там, — ось що мене лякає. Відстань, до якої ми вже встигли привчити дітей, вони навіть у нас пчихають і кашляють за інструкцією (точнісінько так, як на картинці, у лікоть), нагадує моє дитинство.

                            Німеччина у час пандемії: «Тут обов'язково вдягати маски».   

Кажуть, що світ після вірусу зміниться. Не впевнена. Просто ми всі хтось уперше, а хтось, як я, поновить так зване «щеплення» карантину. А нам воно потрібне, бо хтозна, що нас ще чекає там, попереду. Це не лише питання ізоляції кількох тижнів, а й питання повернення. Усі повернутися не зможуть, як би ми не уникали цієї теми. Адже справа не лише у тому, хто перший після карантину вскочить до крамниці розкуповувати новеньку колекцію Sommer.

Після Франкфуртського форуму до мене написала пані Люба і подякувала... Адже там відбулася та єдина зустріч. Невидимі ниточки, які пов'язують людей, переплітають дороги, вплітають нас у долі інших, не дають тим самим втратити внутрішніх орієнтирів. Стають своєрідними приладами нічного бачення у тих критичних ситуаціях, коли фізичне тіло вже не в змозі розібрати дороги.

Ефір

Світ загалом — це велика ілюзія. І все залежить лише від того, під яким кутом на цю ілюзію подивитися: як на чиюсь збочену фантазію чи як на цілком креативне і придатне середовище для життя. Отже, залежить від обставин.

І так склалося, що мої сосбисті обставини примусили лягти під хірургічний скальпель саме під час ковіду, коли, здавалося, всі медичні заклади перебували на карантині і добросовісно віддавали порожні ліжка до реанімацій для інфікованих. Ось тут ми можна було ввімкнути камеру, робити live-репортажі, та хоча б екскурсію зробити напівпорожнього госпіталю Святої Марії...

Розіграти б якусь жахливу сценку в лікарняному приміщенні, особливо там, на нижньому поверсі, де в коридорі триває ремонт і стіни завішані грубим поліетеленом. Але це була дорога до операційних, а мені туди геть не хотілося знову спускатися. Можна було б зробити екскурсію поверхом новонароджених, де все ніби іграшкове, навіть самі немовлятка у дерев'яних рустикальних ліжечках. Я би обов'язково зупинила свою камеру на статуетках Марії, яких було так багато саме там, у немовлячому відділку: вони, ніби вартові попід стінами, охороняли спокій та сон малюків.

Я, ніби та риба в акваріумі, мовчки сиділа у своїй лікарняній ізоляції. Це був такий специфічний стан, коли в голові жодної думки, а перед очима — капличка святої Марії та розкішний велетенський каштан із повно розквітлими рожевими свічками. Як тільки мені дозволили вже залишати кімнату, шкандибала сходинками на дах другого поверху, на велетенську, зовсім нещодавно побудовану терасу. Тоді опинялася з ним віч-на-віч і усміхалася. Це був мій маленький Київ, до якого цього року так і не долетіла, зате залетіла на лікарняну терасу Бонна.

А загалом усміхатися так багато в лікарні не можна. Навіть якщо ви вийшли сухим із води і вдячні всьому світові. За вашу радість світ готовий буде поставити вас до стінки й вистрелити у скроню. Тож послухайте мене, знайдіть у клініці каштан і тихо висповідайте йому свою радість.

* * *

Той, хто не в тренді, скоро вимре, як мамонти. Я це пишу з нотками самоіронії, оскільки відеоканал має набагато більше переглядів, аніж будь-яке письмо. Знаєте, часу в клініці у мене було чимало, аби побродити віртуальними нетрями. І ось яке відео мене не те що здивувало, а навіть зворушило.

Уявіть: малесенька дерев'яна хатинка в горах десь на півдні Туреччини. Подвір'я майже не видно, а його як такого, здається, й немає. Молода русява слов'яночка тримає в руках засушену шкірку ядовитої кобри гюрзи, що залишила свою вдяганку поруч із будинком.

Жінка розповідає на камеру свого андроїда, що нарешті вони приїхали з родиною відпочити сюди на кілька тижнів. Запрошуючи своїх глядачів до будинку, вона пояснює, що ввесь перший поверх будівлі раніше був зовсім не пристосований до життя і що всі товклися на другому поверсі, на терасі. Аж потім вона уточнює, що будинок дістався у спадок її чоловікові від бабусі, яка там проживала постійно, а тепер молода родина використовує свій спадок як дачний будиночок.

Перше, що мені спало на думку: «Я б так не змогла!» Але в наступному кадрі вона вже показувала грубо збитий дерев'яний стіл, що змайстрував її східний принц своїми руками, і ніжно покривала той стіл клейончатою скатертиною, кілька разів примовляючи, як цей візерунок із фруктами вибирав її чоловік...

Останній кадр відео: вона сидить у темряві біля свого будиночка за тим чудо-столом із скатеркою з дивовижними фруктами і чекає свого чоловіка, що має повернутися от-от... І це не важливо, що десь там поруч із нею провзає гюрза і тарантули скачуть по деревах розміром із зайця, вона чекає на нього в темряві, аж поки батарейка її смартфона не сяде і відео саме собою не закінчиться. Слухайте, я додивилася відео до кінця, ну не могла ж її там покинути тет-а-тет із гюрзою.

* * *

Але тут зроблю паузу, бо мою сусідку по кімнаті забрали на операцію ще дві години тому. Наступною мала бути я. Подивилася на свій годинник: 14:10. Йду до медсестер, запитую. Вони безпомічно розводять руками, а потім одна з них додає, що трапився якийсь нещасний випадок, тому мене будуть оперувати вже ввечері. «О, Боги, — думаю я, — мені заборонили їсти ще від учора, а пити не можна з 7-ї години ранку...» Добре, повертаюся до кімнати. Моя пуста батарейка на смартфоні вже блимає.

Знаходжу розетку, вмикаю пристрій, цікавість просто не дає спокою: чи ж є продовження про історію з хатинкою! На моє превелике здивування ця русява «дівчина» має свій канал, сила-силенна історій про побут, звичайнісіньке повсякдення у її невеличкому курортному містечку. Я від душі посміялася, як родичі чоловіка сприймали її за майже революціонерку, що відмовлялася просто так сидіти в хаті, яка закомандувала пере- та до-будувати оту всю їхню дачу: як вона носила каміння, мела вулицю, облаштовувала садок, перемальовувала стіни, ламала стереотипи і зводила свої кордони.

«Ну просто тобі сучасна Роксолана», — думала я. Звісно, не все вона могла «виносити з хати» в кадр, а я ж і не всі відео встигла передивитися. Але останнє, що мені сподобалося, це те, як вона побігла на балком знімати дощ. Вода лилася напівпрозорою стіною. Її двійко донечок стрибали босоніж на балконі в калюжах, за кілька хвилин вона сама стояла вже у воді і показувала в той бік, де мало бути море.

Тіє миті так захотілося дощу... Такого справжнього, літнього, що після спекотного дня. Саме такого, який колись застав у Києві на Політехнічній і за кілька хвилин намочив мене до нитки. Тоді я брела калюжами додому, тримаючи босоніжки в руці. І це був саме той дощ, того останнього мого літа в Києві, перед моїм перельотом до Німеччини.

Такого дощу в моєму житті більше не було. Але я пам'ятаю оте незбагненне відчуття щастя, несамовите блаженство, коли патьоки заліплюють очі, а тобі від того хочеться верещати від радості.

* * *

І тут все скінчилось! Медсестри з'явилися просто як ті два чортики з пошарпаної скриньки й скомандували негайно вбиратися в операційне. «А пігулка?» — скривилася я. Вони вже на льоту пояснили, що вже пізно пити заспокійливе, бо сьогодні повне божевілля (хто не знає, у Німеччині перед операцією пацієнту дають заспокійливе, щоб без душевних надривів).

Коли ми влетіли в передопераційний відділок, тут же на нас замахала операційна сестра, що рано. А мої сестри сказали, що я і так з самого ранку чекаю та ще й без заспокійливого. Ну, це стало козирною картою. Анестезист подивився на мою доволі спокійну пичку й скомандував залишити. У протилежному боці кімнати побачила Катаріну, свою сусідку, вже прооперовану.

Спочатку вона спокійно лежала, а потім завовтузилась і сіла. Сестра незадоволено на неї нашикала, а потім силоміць поклала назад. Катаріна лише встигла висловити на мою адресу співчуття, що я й досі маю чекати. Лише усміхнулася у відповідь, що все «ок»!

А мене забрали так раптово, що я не встигла зв'язати коси. За період карантину вони відросли так, що можна було плести косу і мені було трохи не по собі, що тут мають оперувати, а моє волосся не зібране так, ніби на вечірку прийшла...

Анестезист каже, що все, ми їдемо. Ось і моя моя операційна сестричка, в руках тримає спеціальну шапочку. Вона з такою обережністю одягає її на мене. А потім прибирає під неї коси й усміхається. Каже — рідкість такі довгі коси. Я червонію. Мене вже переклали, а от — ефірна маска. Анестезист просить махнути рукою, коли почуватимусь дивно.

Маска, навіть не впритул до обличчя, ефір. Дощ. Я ледь піднімаю руку і відчуваю, що вона падає. І чи не вперше мені стає страшно. Хтось тримає мою долоню. Ефір. Дощ.

P.S. Життя продовжується. Весна  2021-го року —  карантинні обмеження діють.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                   Тетяна Мельник