Як МОН сприяє, щоб нечитання «знесло Україну зі світу»

Пригадую: коли вінегрет в есесері готували на якийсь хабалик (масове свято), то не в горщиках чи мисках, а в центнерних ночвах. Пару таких посудин цього харчу напартачили –  і пів весілля, а чи й усі хрестини-іменини нагодовані. І дешево, як кажуть, і сердито. Адже буряк, морквина, цибулина й інші інгредієнти для тих ночов – зі свого городу.

І ось МОНівці (ті, що у Міністерстві освіти і науки) запримітили на своєму освітньому городі аж два інгредієнти – національну й зарубіжну літератури. Запримітили  і кинулись до ночов! Зсипали разом і сподівалися, що «получився» непоганий навчальний предмет.  А про те, що не всі ж коти – сірі, що це абсолютно різні літератури, у МОНівську голову навіть не війнуло.

Українська література протягом століть (за колоніальних умов животіння) була не просто естетикою, а й трибуною правди та боротьби за людську свободу. Західні (та й східні) літератури вирішували  тоді зовсім інші проблеми: вони кохалися в квітах природи, у боротьбі за престоли всіляких річардів та генріхів чи й у любовних пристрастях численних принців та джульєтт.  А сучасному школярикові хочуть зсипати все це в одні ночви і поставити їх  перед ним, як перед гільйотиною.

«Бідний малий Мирон!» – вигукнув би Іван Якович та й  пішов би у ближчу кав’ярню переглянути найсвіжіші газети. Був би він живим, то зайшов би, напевне, не в кав’ярню, а до МОНу, щоб слідом за Тарасом Григоровичем приглянутися: що у тому раї виробляють «пани лукаві».

Нещодавно зібралися вони неабияким гуртом, аби ще раз подискутувати щодо сплесканого ними ж проєкту Типової освітньої програми для 5-9 класів загальної середньої освіти. Думаєте (між іншим), що там був міністр? Ні.

А страшні, як знаємо, не так пани, як підпанки. Зібралися переважно ті, хто очолює  відомства типу  «бумагу принёс – бумагу унёс». Як у достославні совкові часи перед їх загибеллю, коли кермо головного генсека Брежнєва раптом потрапило до рук бумагоносіїв від КДБ Андропова, а потім і до рук чистого канцеляриста Черненка. (Усіх їх, як відомо, по черзі потім потруїли).

Відтоді, як згаданий проект уперше був опублікований на сайті Міністерства освіти і науки України (13 січня 2021 р.), минув місяць.

За цей час у пресі з’явилися тривожні протести відомих науковців, численні педагоги направили до МОНу сотні листів та обґрунтованих пропозицій. Було навіть відеозвернення вчительки-методистки Марини Вітко до міністра освіти і науки з проханням усе-таки розібратися в ситуації серйозніше, ніж роблять це міністерські підпанки.

МОН на це не відреагувало ніяк. Учителів до міністра не запросили. Звіту за результатами громадського обговорення на сайті МОНу немає. Педагоги лише з різних кулуарних джерел черпають суперечливу інформацію про долю того нещасного проєкту Типової освітньої програми. Їм, тим часом, на своєму сайті показують старі й нові кольоровенькі й веселенькі таблички…

А питання, по суті, залишається зачиненим за сімома замками в департаментах і директоратах МОНу. Не допускають до обговорення цього питання ані вчителів-словесників, ані методистів, ані науковців-філологів, ані психологів та логіків.

На цю годину з кулуарних балачок  відомо лиш таке. По-перше: МОН планує скоротити кількість часу на обидві літератури до 3,5 годин (проти наявних нині 4-х – по дві на українську і  зарубіжну). По-друге,  приготовано для української та зарубіжної спільну клітинку з цими 3,5 годинами, щоб потрібну кількість годин кожен заклад освіти обирав сам.

Пропонується, нібито ж демократія, але насправді це призведе до розбалансування викладання курсів, до нестабільності в педколективах, не кажучи вже про те, що написати якісні програми й підручники, коли немає певних годин, будь-яким авторам неможливо в принципі. Уявіть собі картину:  кожна з понад 15 000 шкіл в Україні почне ділити між учителями ті години та хвилини! Чи то не абсурд? І що характерно: це чомусь зроблено тільки стосовно шкільних курсів літератур!

Нарешті – найголовніше: пропонується зробити з обох літератур згаданий  «вінегрет», який названо «по-науковому»    інтегрованими курсами.  Їх, пропонують аж три: «Українська мова і література», «Українська література і зарубіжна література», «Українська мова, українська література, зарубіжна література». Пропонується нібито ще й четвертий: «Мистецтво і література». Питається в задачі: то яких місткістю і скільки ночов для таких вінегретів треба буде закупляти?

Усі нормальні люди розуміють, що махінація, наприклад, з українською та зарубіжною літературами призведе до розчинення цих інгредієнтів, а потім і до зникнення їх як основних предметів світоглядного й морального чинників освіти. Адже діти (під виглядом нібито їх розвантаження) стануть менше читати художньої літератури і менше замислюватися над сутнісними питаннями буття. Відтак в освіті стане  щонайменше того національно-духовного простору, який завжди вирізняв саме українську (століттями колоніальну!) освіту. Здрібніють Шевченко й  Франко,  Леся Українка й Гоголь, Гейне й Бальзак, Хемінгуей і Орвелл… 

Викладачі середньої (та й вищої) школи усе-таки не втрачають надії: переможе (дай, Боже!) здоровий глузд. Всі коти у сіре все ж не перефарбуються. Однак нині залишається відкритим питання про те, чи залишиться по 2 години на кожну з літератур і чи буде утверджена справді демократична можливість обирати викладання або  окремих літературних  предметів, або (за бажанням) «вінегретів», тобто інтегрованих курсів. Адже педагоги  таку обіцянку від МОНу в червні 2020 року (на етапі обговорення Державного стандарту) чули нібито своїми вухами.

Утім  тепер парадокс ситуації полягає в тому, що МОНівці… передумали і нізащо  не хочуть повернути в школу  і обіцяні рядки, і обіцяні години (точніше – 22,5 хвилини!!!), і право вибору  на викладання окремими курсами національної та зарубіжної літератур.

Результат цього рівняння відомий: діти будуть читати менше і гірше. А нечитання, як попереджував Євген Маланюк,  «знесе Україну зі світу». Чи пам’ятають МОНівці, хто такий  Маланюк, а заодно й Шевченко та Франко, Шекспір та Довженко?

Шекспір же попереджав, що аморальність, зрощена без мистецтва,  веде  до втрати зв’язку часів, а Довженка найбільше турбувало повсюдне невігластво, розгороджені  в людей  двори і будівництво комунізму «під шнур». Спроба зсипати в одні ночви всі літератури – це і є той самий «шнур». Якщо МОНівці цього не розуміють, то мимоволі доводиться по-козацьки скликнути: «Гей, хто в лузі?».

                                                                                                                                                                                                                                             Михайло  НАЄНКО,

                                                                                                                                                                                                                                             доктор філологічних наук,

                                                                                                                                                                                                                                             професор

Читайте також іншу статтю автора: МОН робить шмон у художній літературі та в душах учителів і учнів.