Сергiй Радченко з Хорстом Фашером.
На запитання, що примушує витрачати час і чималі гроші на недешеві поїздки до Ліверпуля та Гамбурга, президент черкаського «Бітлз–клубу» Сергій Радченко відповів дуже просто: «Для мене це романтичний дух юності, яка була насичена піснями «бітлів». У травні минулого року «Бітлз–клуб–Черкаси» був єдиною з пострадянського простору організацією, яка отримала офіційне запрошення до Гамбурга на відкриття музею «Бітломанія». А недавно черкаський клуб отримав пропозицію від гамбурзького музею підготувати і провести у них виставку «Beatles у СРСР». Про приємні для кожного «бітлофіла» події і емоції ми поговорили з Сергієм Радченком.
— Сергію, чим для вас є «Бітлз»?
— Одразу зазначу, що я не належу до кола затятих колекціонерів–бітломанів. Мені ближче визначення «бітлофіл». Англійську мову ще у школі я вивчав за піснями «Бітлз» і вони серед представників музичного океану 60—70–х залишаються актуальними до сьогодні і найбільшим соціокультурним феноменом XX століття. Колись для мене вони були істотами з іншої галактики: ми отримували сигнали звідти, але розуміли, що туди ніколи не потрапимо. До того ж існували «залізна завіса» та інформаційний вакуум. У Гамбурзі, де й почалася блискуча історія ліверпульців, нині є площа імені «Бітлз». Там я знайшов перелік засновників–спонсорів, які свого часу були причетні до життя групи того періоду. До речі, зафіксовано, що назва групи вперше пролунала 17 серпня 1960 року саме там — у Гамбурзі. Я зустрічався з тими, хто безпосередньо були причетні до становлення групи. На відкритті музею «Бітломанія» найцікавішими серед гостей були Хорст Фашер — легендарний менеджер «Стар–клубу», де грали ліверпульці на початку 60–х та фотограф Астрід Кірхнер, яка стала близькою подругою «бітлів». Очевидно немає жодної книги про «Бітлз» без її фотографій. Цінність зустрічей iз такими людьми полягає у тому, що ти отримуєш інформацію з перших рук, яка, між іншим, не завжди збігається з тим, що писали про них у різних виданнях...
— Чим особливим цей музей відрізняється від інших бітлівських меморіалів світу?
— Серед експонатів там багато автентичних документів, листів і артефактів. Творці музею прагнули створити свого роду «Бітлівський космос». Тут зроблено окремі експозиції для найвідоміших альбомів групи. Ви можете постояти на «капітанському містку» жовтої субмарини, сфотографуватися на тлі персонажів обкладинки «Сержанта Пеппера» та побувати на знімальному майданчику відеокліпу «Суничні поляни». У музеї створена дивовижна атмосфера подорожі в машині часу.
— Заснування у Черкасах «Бітлз–клубу» було продовженням ваших поїздок місцями слави «бітлів»?
— Черкаська делегація також була запрошена в ексклюзивний «Бітлз–тур», який провів для нас Петер Петцольд, їхній давній симпатик, що мешкав неподалік «Стар–клубу». Коли я розповідав людям, які товаришували і співпрацювали з «бітлами», що ми у Радянському Союзі тоді були позбавлені будь–якої інформації з–за «залізної завіси», вони сприймали мене як людину з іншої галактики і погоджувалися з тим, що наша любов до музики ліверпульців є цінною і щирою. Отже, метою створеного нами в Черкасах «Бітлз–клубу» була передусім пропаганда їхньої музики серед молоді. На сцену першого фестивалю «Черкаси грають Beatles» вийшли джазовий квінтет, малий симфонічний оркестр, жіночий хор, рок–команди і соло–виконавці. Цей концерт можна послухати на нашому сайті beatles.cherkasy.net. Зверніть увагу на виступ тріо «Либідь», яке виконало пісню Let it be і викликало справжній фурор. Завдяки інтернету той концерт переглянули в багатьох країнах і ми з’ясували, що концерти подібного формату відбуваються тільки в Ліверпулі під час щорічних «Днів «Бітлз». Власне, рейтинг нашого Клубу у світі значно виріс. У 2009–му група «Черкаси–джаз–квінтет» видала альбом «Згадуючи «Бітлз», здійснила всеукраїнський концертний тур і отримала серйозну розкрутку завдяки цьому диску. Нині готуємо великий концерт, який відбудеться на початку жовтня і буде присвячено 70–літтю з дня народження Джона Леннона.
— Розкажи докладніше про незвичайну виставку Beatles in the USSR...
— Мені приємно повідомити, що ми отримали пропозицію від гамбурзького музею «Бітломанія» підготувати і провести в них виставку «Бітлз» у СРСР». Минулого року у Великій Британії вийшов документальний фільм «Як «Бітлз» штурмували Кремль», який відтворює суспільну атмосферу навколо «бітлів» у Радянському Союзі. Там йдеться про бітлівський самвидав 60—70–х років, про музику, записану на рентгенівських знімках, про мистецькі артефакти тодішнього молодіжного андеграунду. Кілька оригінальних примірників «музики на кістках» ми повеземо до Гамбурга. Західну публіку, до речі, вразила тодішня радянська преса, наприклад журнал «Україна» за 1964 рік. Ось такого про «Бітлз» там точно не читали. Організатори хочуть, аби європейська публіка відчула феномен «залізної завіси» крізь призму «Бітлз».
— Як сучасні люди реагують на все те, що стосується «бітлів»?
— Я увесь час спостерігаю, що галактика «Бітлз» у світі розширюється, зростає, а інформаційних приводів згадування ліверпульців у світовій пресі стає дедалі більше. Я це називаю «Бітлз–процесом». Наше завдання — стати достойною частиною цього світового процесу.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
