Майдан спiває «Ще не вмерла...». (Рейтер.)
Якщо поглянути на державні гімни європейських країн, можна помітити у них деякі загальні тенденції. Велика частина текстів є зверненням до Бога, проханням благословити націю чи її головного представника (короля). Такими є, зокрема, гімни Великобританії, Латвії, Нідерландів, Сербії, Угорщини, Швейцарії. Часто в словах звучать заклики до боротьби — як в італійському, французькому, португальському, польському, румунському гімнах. У державних музичних символах Австрії, Болгарії, Норвегії та Чехії оспівується краса рідної природи. Самі себе прославляють Іспанія, Росія та Білорусь, натомість у німецькому та бельгійському гімнах йдеться про закон та порядок. Унікальним прикладом возвеличення рідної мови є гімн Молдови.
Щодо музичних особливостей європейських гімнів, зокрема їх жанрових вирішень, то тут варіантів ще менше: або урочистий хорал, або помпезний марш — в залежності від тексту. Додатковими ознаками наділені лише обрані представники: польська Jeszcze Polska nie zginela має відчутний вплив мазурочних ритмів, а мелодії чеського та словацького творів пронизують слов’янські пісенні інтонації.
Здавалося б, у такий європейський контекст Гімн України не вписується: важко визначити, до якої групи його зарахувати. Але спробуємо розібратися. Про що йдеться у тексті нашого гімну? Він — пророцтво про щасливу долю, яку колись неодмінно матиме Україна. Коли вороги самоліквідуються, український народ реалізує свою найбільшу мрію і буде сам господарювати на своїй землі. Але за свободу, головну цінність нації, люди віддадуть усе, що мають.
Тотальна спрямованість цього романтичного вірша в майбутнє пояснюється надскладними історичними умовами, за яких він був написаний. Розділена між двома імперіями, Україна у другій половині ХІХ століття потерпала від цинічних нападів на власну мову й культуру. Масштаби національного, політичного та духовного гноблення все більше розросталися, тому реальна ситуація не давала підстав говорити про щасливу Батьківщину в теперішньому часі. Вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» став одним із тих оазисів незламного духу, які постійно виникали в українській культурі в найтемніші години її історії, підтримуючи та надихаючи українців на подальшу боротьбу за самоідентичність.
З музичної точки зору український Гімн поєднує в собі ознаки маршового ритму та м’які пісенні розспіви, що суттєво його збагачує. Типовою для українського мелосу є постійна ладова перемінність твору, коли мелодія балансує між світлом і тінню, отримуючи то мажорне, то мінорне забарвлення. Тому інколи утворюються химерні поєднання оптимістичного за змістом рядка та його мінорного звучання, як, наприклад, «ще нам, браття українці, усміхнеться доля». Ця риса також притаманна українським пісням, згадаймо хоча б відому пісню січових стрільців про червону калину — приспів «а ми нашу славну Україну гей–гей розвеселимо» звучить в мінорі. Крім цього, видатний український композитор Валентин Сильвестров вбачає в українському Гімні музичний слід літургії (а саме церковні твори переважали в доробку автора музики Михайла Вербицького).
Отже, маємо наступне. Нестримне прагнення до свободи та власної гідності. Більш ніж толерантне ставлення до ворогів, особливо у порівнянні з вишуканим французьким гаслом «щоб нечиста кров напоїла наші поля». Помножимо це на урочистість, ліричну пісенність, опору на національні та духовні джерела. Отримуємо твір, що є одночасно молитвою та патріотичним закликом, задушевною піснею та урочистим маршем, концентратом національної ідеї та згустком європейських цінностей. Тому український Гімн завжди доречний: як на футбольному полі, бо має надзвичайну здатність об’єднувати, так і на полі бою за свободу, бо, крім того, може надихати і захищати. А ще дивовижним чином український текст «Ще не вмерла» ідеально лягає на мелодію гімну Європи, всесвітньо відому «Оду радості» Бетховена. І це не випадково.
Гімн написали люди, які мешкали в різних імперіях
Автори Гімну України Павло Чубинський та Михайло Вербицький ніколи не зустрічалися, проживаючи в одній країні, проте в різних імперіях — Російській та Австро–Угорській. Їх віртуальна зустріч сталася завдяки львівському журналу «Мета», який у 1863 році опублікував серед творів Шевченка вже тоді популярний на Наддніпрящині вірш «Ще не вмерла Україна». Лише згодом з’ясувалося, що його автором був не Шевченко, а 23–рiчний кандидат правознавства, журналіст та громадський діяч Павло Чубинський, якому судилося стати визначним українським етнографом і фольклористом. Патріотичний дух поетичного тексту надихнув галицького композитора та священика Михайла Вербицького на створення тексту музичного, причому у двох варіантах: як солоспіву в супроводі гітари та як хору.
Одним із перших привселюдних виконань хорового твору був вечір пам’яті Кобзаря у духовній семінарії Перемишля, влаштований 10 березня 1865 року. На програмці концерту, що збереглася донині, «Ще не вмерла Україна» Вербицького зазначалася останнім номером.
Відтоді й почалося довге життя української патріотичної пісні, яка, поступово розповсюджуючись, витісняла своїх менш яскравих конкурентів і ставала все більш популярною. За часів Української Народної Республіки «Ще не вмерла Україна» вже сприймалась як державний гімн, хоча і не була офіційно затверджена. Офіційного статусу пісня набула в незалежній Україні: спочатку схвалили музичну редакцію, а через десятиліття дійшли згоди щодо тексту.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
24—26 листопада на батьківщині поета Богдана–Ігоря Антонича, у лемківському селі Новиця, що розташоване у Малопольському воєводстві Польщі, стартує тринадцятий українсько–польський джазовий фестиваль Jazz Bez. У сільському Будинку культури Новиці в оточенні митців, журналістів та селян виступить японська формація JIKU55 і відомий польський проект GRAAL, який змішуватиме джаз із балканськими ритмами. >>
