«Коли мечами злоба небо крає І крушить твою вроду вікову, Я тоді з твоїм ім’ям вмираю І в твоєму імені живу!» — такі рядки у 1962 р. присвятив Україні геніальний Василь Симоненко.
Її ім’я стоголосо оспіване в літературі, знайоме і рідне нам з дитинства, впізнаване в світі. Але чи пізнане?
Чи багато ми знаємо про назву власної держави, її вік і витоки, історичне значення у протидії імперським пропагандистським міфам?
Чи усвідомлюємо, що, здавалося б, природжене право називатися Україною, українцями — теж довелося виборювати, як і саму державність?
Сила імені
Таємниці імен — це безкінечний захопливий світ слів та смислів. Розгадати їх споконвіку намагаються езотерики і філософи, а лінгвісти, психологи, ба навіть соціологи і психіатри присвячують цій проблематиці глибокі наукові дослідження.
З-поміж численних психологічних підходів домінує розуміння імені як важливого компонента самосвідомості особистості, її ідентичності, з яким пов’язане сприйняття і пізнання власного «Я».
Ставлення до свого імені, вважають науковці, впливає на самооцінку людини, формує її впевненість/невпевненість у собі, а відтак визначає поведінку в соціумі і почасти — вибір життєвих стратегій.
Дослідження на межі вікової психології і психіатрії доводять, що діти, яким батьки обирають чудернацькі і жартівливі імена, наражаючи тим самим на насмішки і цькування однолітків, у дорослому віці вчетверо частіше, ніж носії звичайних імен, страждають на різноманітні психологічні комплекси.
Особистість, ім’я якої знецінюється, — стає об’єктом глузування або замінюється образливим прізвиськом, — схильна до втрати впевненості в собі і заниженої самооцінки, що негативно впливає на вибір поведінкових стратегій, можливості подальшого становлення і самореалізації.
Ризикнемо припустити, що до певної міри висновки загальної психології справедливі і для психології соціальної, що для народу його ім’я (етнонім), як і ймення (топонім) його країни, є не менш значущим, ніж особисте ім’я для людини, стаючи складовою національної самосвідомості, ідентичності, впливаючи на соціальні установки й моделі історичного розвитку.
Тоді стає зрозумілим, чому загарбники, які прагнуть привласнити чужу етнічну територію і підкорити той чи інший народ, так широко застосовують практики знецінення його правічних етноніма і топоніма — фальсифікують теорії їх походження (етимологію) з метою формування комплексу меншовартості в жаданої жертви або взагалі замінюють історичне ім’я останньої принизливими назвиськами.
Для ворога-імперця це невід’ємна складова державної пропаганди й ідеологічної війни.
А що ж нація, яка виборює свободу і боронить рідну землю від ворожого вторгнення?
Чи не є очевидним, що правдиве пізнання і незамулене розуміння імені власної країни, розвінчання облудних ворожих міфів на цю тему теж є складовою визвольної боротьби, яка відбувається не лише на полі бою, а й на соціокультурному фронті?
«Русь» та «Україна» — синоніми?
Аналіз будь-якої географічної назви, і «Україна» не виняток, має історичний і лінгвістичний аспекти. Почнемо з історії. Вперше в писемному документі топонім «Україна» засвідчено майже 840 років тому — в Київському літописі (за Іпатіївським списком) у контексті опису подїй, які відбувалися у 1187 р. у Переяславському князівстві.
Припускаємо, що та писемна згадка не була епізодичним вживанням невідомого слова і в усному мовленні воно утвердилося набагато раніше, ставши звичним і зрозумілим для місцевого освіченого населення XI—XII століть, адже літописець не уточнює і не пояснює значення цього географічного терміна, вочевидь добре відомого читачам.
Так само без додаткових уточнень і тлумачень зустрічаємо наш топонім в інших руських писемних пам’ятках XII—XIII ст.ст., зокрема в оповідях про події 1189-го, 1213-го, 1280-го і 1282 рр., де географічно «Україною» позначалися землі Переяславщини, Київщини, Чернігівщини (в тодішніх історичних межах відповідних князівств), а також Галичини, Волині, Холмщини і Підляшшя.
Прикметно, що після занепаду Київської Русі подібне територіальне наповнення терміна знаходимо і в писемних джерелах найближчих сусідів — у литовських та польських хроніках, а також їхніх державних документах XIV—XVII століть, де під Україною розуміються Київські землі, Подніпров’я, Поділля, Галичина, Волинь і Брацлавщина.
Зазначимо, що до середини XVII ст. вживання назви «Україна» стосувалося винятково етнічного ареалу, певного географічного простору, але не державного утворення.
Політико-державницьке наповнення топоніма утверджується лише в 1640—1660-х рр., коли після створення Козацької держави в універсалах Богдана Хмельницького та інших документах гетьманської канцелярії, дипломатичній кореспонденції він постає на позначення країни, держави, політичного організму — синонімічно до «Війська Запорозького».
Усталюються словосполучення «земля України», «народ України» тощо. У текстах київських православних проповідників 1670—1680-х рр., аналогічно датованих стародруках Києво-Печерської лаври зустрічаємо фрази «країна Україна», «наша Україна», «нарід український» і подібні, тобто даний топонім набуває цілком звичного нам сучасного звучання.
У середині XVII — на початку XVIII ст. «Україна» як географічний термін (звісно, транслітерований латиницею) утверджується в європейській картографії. Цьому особливо сприяли праці Гійома де Боплана (у 1639—1660 рр. присвятив Україні 23 картографічні твори, вважається творцем першої карти України) і Йоганна-Баптиста Гоманна (роботи 1700—1720 рр.).
Для прикладу згадаємо одну з найвідоміших мап останнього — «Vkrania que et terra Cosaccorvm cum vicinis...» («Україна — держава козаків із сусідами...»), вперше опубліковану у 1712 р.
На мапі в широтному напрямі через усю територію країни зазначено двома смугами по центру: Russia Rubra, себто «Русь Червона» (верхня смуга), і Ukraina (нижня смуга).
Так, у картуші (описі карти) і на самій карті транслітерація відрізняється: Vkrania/Ukraina. В численних латиномовних картографів того часу знаходимо також варіанти написання Ukrania, Ucrania, Ucraina.
Повертаючись до праці Й.Б. Гоманна, принциповим є інше: обидва соборні топоніми — «Русь» та «Україна» — подані ним як синонімічні, рівноцінні і позначають всю етнічну територію українців. Отже, європейські дослідники межі XVII—XVIII ст.ст. чудово розуміли історичний спадковий зв’язок колись могутньої Київської держави IX—XIII ст.ст. з новою Україною як державою козацькою.
До самих українців таке розуміння сповна повернулося лише в епоху реінкарнації нації, знайшовши відбиток у вітчизняній художній літературі й історіографії середини XIX — початку XX ст., зокрема в знаковій 10-томній монографії Михайла Грушевського «Історія України-Руси» (1895—1933 рр.).
Однак, що важливо для подальшого розгляду, до часу облишмо державницько-політичну складову і повернімося до суто географічної конотації назви «Україна» в далекі літописні віки. Чи можемо ми вважати, що у просторовому розумінні цей топонім був тотожним тодішній соборній назві української прадержави «Русь», або ж «Київська Русь», і позначав ті самі етнічні території? І так, і ні.
У вузькому розумінні «Руссю» справді соборно називали землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств, — тут ми бачимо тотожність двох термінів.
Однак у широкому трактуванні «Русь» поставала як імення великої середньовічної держави включно з підпорядкованими їй васальними землями, що в часи найбільшого розквіту займала обшир від Балтійського до Чорного морів, від Вісли до Волги.
У цьому, другому, випадку очевидно, що про тотожність не йдеться — «Україною» позначалися лише землі, що лежали в державотворчому центрі Київської Русі, її західній і південно-західній частинах, тобто землі, які можна, без перебільшення, вважати колискою нашої цивілізації.
Так, ще у «Повісті временних літ» (XII ст.) Київ недвозначно проголошувався «матір’ю городам руським», а Придніпров’я й інші «українські» території Руси, як свідчать літописні джерела, за рівнем і напрямком культурного, економічного і соціального розвитку помітно відрізнялися від її далеких васальних володінь.
Імперія лісів і боліт
З-поміж останніх, з точки зору історії і нашого аналізу, особливо цікаве т. зв. Залісся — край за важкопрохідними Дебрянськими (Брянськими) лісами, що лежав на північний схід від центральних для Руси Київського і Чернігівського князівств.
Ці величезні лісові обшири на сході Європи аж до Уральських гір переважно заселяли автохтонні племена угро-фінської мовної сім’ї, зокрема меря, мещера, мурома, перм’яки, мокша, ерзя.
Вони добували хутра, мед, віск, шкіри та інші дари природи, а дари цивілізації отримували з південного заходу, від Русі — метали, мінерали, тканий одяг і, головне, зерно.
З часів переможних походів київського князя Святослава Ігоровича Залісся поступово стало васалом і данником Київської держави, водночас під впливом метрополії отримало поштовх до подальшого розвитку.
Як відомо зі збережених писемних пам’яток, цивілізаційній політиці в тих краях особливо сприяли Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах. В XI—XII ст.ст. на Заліссі з’являються перші міста: Рязань, Переславль-Залєський, Твер, а також названі іменами наших князів Володимир-на-Клязьмі і Ярославль (на Волзі).
У другій половині XIII ст. на просторах Залісся зародилася і Московія: спершу поміж болотами річки Москви виникло село Кучино, яке після нашестя орди Батия зі Сходу стало посадом, а згодом відділилося від Володимирського князівства в окремий улус.
Лестощами і підкупами завоювавши довір’я Золотої Орди, Московія поступово почала відігравати головну роль на теренах Суздальського Залісся і навіть суперничати з впливовими Тверським та Рязанським князівствами.
У 1277 р. 16-річний московський князь Данило Олександрович отримує від великого хана Золотої Орди Менгу Тимура ярлик (дозвіл) на владу. Москва поступово стає основним збирачем данини для хана з усіх північно-західних ординських володінь.
«Йоганн-Баптист Гоманн (1664—1724)».
Окрім протекторату ханства, джерелом зростання нового князівства від початків стали криваві загарбницькі війни проти сусідів, що супроводжувались спаленням непокірних міст і сіл та жорстокими геноцидними практиками щодо їх населення.
Нещадно експлуатуючи останнє, обростаючи новими завоюваннями, Московія міцніла, однак упродовж перших трьох століть свого існування, будуючи власну історію, не претендувала на чужу. Ситуація змінилася у 1547 р., коли московський володар Іван IV почав величати себе «царь и вєлікій князь всєа Русіі».
У 1721 р. Петро І, взявши під контроль Київ і лівобережну Гетьманщину, перейменовує Московське царство на Російську імперію, а привласнення історичного і державницького спадку Київської Русі стає невід’ємною частиною московської ідеології і пропаганди.
Відтоді московити починають не просто відмежовуватися від ординського минулого, а й позиціонувати себе мало не проводом світового православ’я з претензією чи то на «третій Рим», а чи на новий Константинополь.
При цьому відбувається переписування і пересмикування історичних джерел з метою показати цивілізаційним центром руських земель Москву, а київські землі представити як відсталу периферію.
З’являються облудні псевдонаукові теорії, яскравим зразком яких є погодінська концепція «о трієдіном русском народє», що складається «вєлікороссов, бєлароссов і малороссов».
«Вєлікімі», звісно, московити проголошували себе, а нас, українців, офіційно в Російській імперії було наказано числити тільки малоросами й ідеологічно представляти як більш відсталий, зіпсований варіант «вєлікіх», що не може жити і розвиватися без протекторату і нагайки останніх.
Нашому народу відмовляють у праві на ідентичність, українську мову перехрещують у «малороссійскоє нарєчіє» і забороняють численними царськими указами і циркулярами.
Наші правічні етнонім і топонім — «українці» та «Україна» — також потрапляють під заборону використання в будь-яких офіційних документах Російської імперії і всіляко витісняються з публічного вжитку. Причина — їх надто промовистий зв’язок з вільною державою Війська Запорозького, як у національній свідомості, так і в європейській традиції.
Втім знищити слова на папері значно легше, ніж стерти їх із колективної пам’яті народу. Відродження українського національно-визвольного руху в середині 19 ст. змусило імперців шукати додаткові шляхи культивування ідеї малоросійства, які працювали б там, де не справлялася пряма цензура.
До таких належала і спроба доповнити (а згодом і замінити) заборону нашого топоніма фальшивою інтерпретацією його змісту й етимології, пов’язавши слово «Україна» з сенсово чужим їй поняттям малорозвиненої окраїни.
Аргументація велась на двох рівнях. Перший — мовляв, українські губернії, якщо дивитися з Москви, лежать на південно-західних околицях імперії, тому й сама Україна є не чим іншим, як окраїнною землею, — був надто примітивним і не витримував жодної історичної критики (пам’ятаємо про літописні часи Київської Руси і Залісся).
Другий був більш продуманим і передбачав маніпулювання лінгвістикою.
Дивіться в корінь
Щоб зрозуміти фальшиву, облудну природу окраїнних інтерпретацій, а також докопатися до справжньої семантики і походження топоніма «Україна», звернімося до теорії мовознавства.
Пригадаємо зі шкільних уроків, що будову слова можна представити як комбінацію певних структурних складників — морфем. Їх перелік відомий: корінь, префікс і суфікс, а також закінчення (флексія).
Оскільки основне смислове навантаження несе саме коренева морфема, деякі іменники можуть складатися винятково з неї (однак і вони набувають певної флексії при відмінюванні): лід, хор, сад, сон тощо.
Тут можна згадати і прадавні українські імена та прізвища: Ант, Бож, Виг, Дір, Жур, Зуй, Кос, Кудь, Куц, Лель, Мав, Ор, Сак, Скіл, Тур, Шур... Так само і географічні назви, як-от Русь, Буг чи Рось. Однак це, радше, виняток, ніж правило.
Більшість слів, і «Україна» з-поміж них, структурно не обмежуються коренем, включаючи в свою будову інші морфологічні складові. Але й тут саме корінь є ключем до семантики і етимології, себто змісту і походження того чи іншого терміну. Ключем, який ще потрібно підібрати.
Спробуємо показати на деяких зразках, як то непросто — добратися до витоків. Скажімо, звична нам назва нашої головної річки — Дніпро — бере свій початок іще з доісторичних часів, з дописемної епохи, і лише дивом збережені усні джерела уможливлюють порівняльний етимологічний аналіз.
Він показує, що іменник чоловічого роду «Дніпро» утворився від двох жіночих імен — богині водної стихії Дани та річкової русалки-німфи Непри. Відбулося поступове злиття двох імен в одне: Дана + Непра = Дананепра = Д.н[е–і]пр[а–о].
Нове слово «Дніпро» стало іменником чоловічого роду, як і паралельні імена цієї річки — Славута і Славутич. Подібно до наведеного прикладу назви ще двох великих річок — Дунай і Дністер — є іменниками чоловічого роду, хоча також походять від імені богині Дани.
А що ж з назвою Україна? Як не парадоксально, вихідна точка морфологічного аналізу нашої назви об’єднує багатьох вітчизняних авторів з адептами москвоцентризму: і ті, й інші вбачають коренем-ключем до розуміння цього слова морфему «край», щоправда, концентруються на принципово різних аспектах самостійного лексичного значення останньої.
Українські дослідники акцентують на понятті краю як синонімічного до терміну «країна» (сюди ж семантично належать «рідний край», «чужі краї», «краєзнавство»), при цьому виокремлюють початкову «у» як словотворчий префікс, що породив новий, власне топонімічний зміст, перетворивши загальну назву на власну: край — країна — Україна.
Промосковські, натомість, беруть для своїх псевдотлумачень більш вигідний їм омонім — край як межу (предмета, території, процесу тощо), висмикують з переліку похідних (вкрай, скраю, окраєць та ін.) бажану їм «окраїну» і намагаються довести, що саме вона, змінивши першу голосну, стала ім’ям нашої батьківщини: край — окраїна — Україна.
Питання, яким чином, на підставі яких фонетичних закономірностей початковий звук [о] перетворився на звук [у], творців окраїнних теорій не обходить.
Справді, в українській мові префікси «о-» та «у-» є продуктивними словотворчими та формотворчими морфемами. Але вони ніколи не бувають взаємозамінними, оскільки надають різні смислові відтінки основному слову. Проілюструємо.
З дієслова «писати», додаючи наші префікси, отримуємо два похідні: «описати» (подати опис) і «уписати» (внести запис кудись). Дієслово «брати» народжує «обрати» (зробити вибір) і «убрати» (прикрасити, оздобити).
Семантика (значення) префіксальних похідних дієслова «красти» теж помітно відрізняється: «украдений» — злочинно привласнений предмет, річ, об’єкт, що до моменту крадіжки по праву належали комусь іншому (суб’єкту); «окрадений» — характеристика цього попереднього власника (суб’єкта — особи, спільноти чи навіть країни), що втратив належне йому внаслідок крадіжки.
Порівняймо: «Украдене щастя» (І. Франко); «Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять лукаві і в огні Її, окраденую, збудять...» (Т. Шевченко).
Звернення до писемності часів Київської Русі теж не посилює доказовості окраїнної концепції. Так, в руських літописах XII—XVIII ст.ст. слово «Україна» було графічно представлене як «Оукраина».
Сполучення літер «оу» дійсно було типовим для староруської мови, але воно завжди (!) передавало на письмі звук [у], ніколи не вживаючись як графічне позначення звуку [о].
Всі давньоруські слова з «оу» згодом трансформувалися в сучасні українські з літерою «у» (іноді «в»): оучити — учити, вчити; оужити — ужити, вжити; оударъ — удар; оузелъ — вузол; оубогъ — убогий, вбогий.
Так само сталося і з нашим топонімом. Форма «Украина» (без початкового «о») вперше зустрічається в литовсько-руських грамотах та інших писемних джерелах у XIV—XV ст.ст., а до XVI ст. повністю витісняє з ужитку давньоруську форму «Оукраина».
Сучасний варіант написання «Україна» (через літеру «ї») поступово утверджується з другої половини XVII століття, вперше з’являючись у стародруках Києво-Могилянської академії і документах козацької канцелярії Гетьманщини.
На продовження нашої розвідки варто зазначити, що викриття усієї недолугості і бездоказовості окраїнного пояснення топоніма «Україна» не додає саме по собі аргументів на підтримку тих вітчизняних авторів, які представляють етимологію даного топоніма за наведеною вище схемою: край — країна — Україна. А що, як визначення кореневої морфеми помилкове і ключ до таємниці імені підібрано неправильно?
Повернемося до праць європейських картографів XVII—XVIII ст.ст., зокрема до картуша Й.-Б. Гоманна, та придивимося уважніше до написання терміна «Україна» в латинській транскрипції: «Ukrania».
Тогочасні географи та топографи вживали подібні латинські терміни і щодо інших країн: Britannia, Estonia, Polonia, Saxonia, Slovenia. Lituania, Romania тощо. Всі ці назви мають аналогічний морфемний склад: коренева морфема від імені місцевого народу чи племені (брити, ести, поляки, сакси, ромеї, словенці...), після кореня суфікс (он-, -ан-, -ен-) і однакові флексії (іа). За цією моделлю латиномовний термін «Ukrania» логічно поділити на такі морфеми: корінь «ukr» плюс суфікс «аn» плюс закінчення «ia» — Ukr-an-ia.
Іноді назви країн і держав Європи, а також їх етнічно окреслених частин утворювалися без допомоги суфіксів, але й у такому випадку їх корінь проростав з відповідного етноніму: белги — Бельгія, франки — Франція, серби — Сербія.
Так само локальний етнос лінгвістично присутній у двокореневих топонімах, як-от Шотландія, Фінляндія, Ірландія тощо — другою смисловою частиною подібних слів завжди є «ланд»/«ленд», себто земля, країна.
Отже, підсумуємо: хоч яким би з трьох способів формувалися назви країн Європи (суфіксальним, безсуфіксальним, складеним), — топонім поставав з етноніму, а не навпаки. Лексема «країна» зустрічається в низці назв, але лише як друга — допоміжна — складова.
Спроба розглянути назву нашої держави у контексті латиномовної європейської традиції ставить чимало запитань, відповідь на які потребує додаткових досліджень. Однак очевидно, що обидві наші історичні самоназви — «Русь» і «Україна» — здавна знані у світі, є рівноцінними, соборними і сакральними.
Недолугі потуги московитів приміряти на себе та присвоїти першу («Русь»), так само абсурдні, як фальшиві тлумачення походження та змісту другої («Україна»), приречені на поразку і справедливе забуття.
А нам пізнавати своє, позбуватися мулу чужинських маніпуляцій, будувати справді вільну Українську державу. І хай благословить нас на це Господь — просимо-молимось словами духовного гімну О. Кониського у його першопочатковому авторському написанні: «Боже великий, єдиний, Русь-Україну храни!».
Слава Україні! Героям Слава!
