«Наш хліб з’їли... ховрашки»

«Мама ввечері народила дівчинку, а вранці управитель вигнав її на тік»

— Вже шістнадцять років, як помер мiй чоловік. Нема ні кумів, ні сватів, ні братів. Так що мені й тепер нелегко, — із сумом промовляє жінка й ураз спохвачується. — Але я оптиміст і весь час надіюся на краще. Не можна не надіятися.

Після того, що випало на долю цієї жінки, впадати нині у відчай просто неприпустимо. Восьмирічною дівчинкою Катя Панченко пережила страхіття Голодомору. І сьогодні, коли вона розповідає дітям і дорослим про пережите, вони плачуть разом із нею. Бо те, що чують iз вуст Катерини Онисимівни, не написано в жодній книзі про великий голод. Ту страшну правду вона намагалася й намагається донести до дітей, онуків, правнуків. Щоб знали і пам’ятали...

— Я народилася в селі Дубовичі Кролевецького району. Мій тато Онисим Гнатович і мама Олена Іванівна Панченки землі й хати не мали, отож жили в бездітного дідуся. Коли почалася колективізація, діда того розкуркулили. Потім він помер вiд голоду... Моя мама перед смертю у 1999 році розповіла мені, як її вигнали на тік молотити коноплі. Вона була вагітна третьою нашою сестричкою. Все, що виросло в полі, треба було відвезти на тік, самому переробити і здати державі, щоб залишити селян голодними. Мама сама перевезла коноплі, а ввечері народила дівчинку. Вранці прийшов управитель і вигнав її на тік. Цілий день породілля молотила, а ввечері її непритомну привезли додому. Вдома в лахмітті пищало дитя, а старий дідусь–нянька не знав, що з ним робити. Тато спочатку написав заяву до колгоспу, а дід не захотів. Що нас могло чекати, батько, мабуть, здогадувався. Тому втік на Донбас. Через рік він викрав нас серед ночі, й ми теж поїхали на Донбас, рятуючись від Сибіру. Опинилися в Єнакієвому. Там нас і застав голод. Житла свого не мали, жили в якихось «трущобах». Ще й зараз пам’ятаю смак тих трав, якими набивали ми cвої голодні шлунки. Яке то щастя було, коли виростала кропива і з неї можна було щось заколотити! Тато працював якийсь час на шахті й там із мертвих коней можна було брати кістки. Він приносив їх додому, з них варили вариво, яке смерділо так, що в хаті неможливо було втриматися. І досі відчуваю той противний запах.

«А чого ту тьотю закопали, вона ж іще жива була?»

Ми, дітлахи, поодинці не ходили, тільки гурбами. Щоб не пропасти. Інколи бачили, як вантажили разом iз мертвими ще живих людей. Питаємо тата: «А чого ту тьотю закопали, вона ж іще жива була?» Тато пояснює: «Ти ще маленька. А вона все одно помре. І другий раз по неї вже не приїдуть». Мама працювала на цегельні, тато перейшов працювати на металургійний комбінат. Там на кожного члена сім’ї видавали по 200—300 грамів зеленого хліба, а дітям діставалося по 200. Найменшеньку сестричку, яку народила, молотячи коноплі на «червоному» току, мама годувала грудьми, щоб урятувати від голоду. Ми колихали її в люльці, поки мама була на роботі, а вона, бiдна, кричала, хотіла їсти. Ми розгойдаємо ту люльку, а самі на вулицю гайда, щоб не чути її крику. Попід тинами шукаємо щось їстiвне. Та й забудемо про те дитя до самого вечора. Якось прибігли, а воно геть холодне. Мама тоді якраз у лікарні з тифом лежала. Тато прийшов з роботи, взяв сестричку і поніс на руках до лікарні. Вона там ще два дні пожила й померла. Тато збив ящичок, поклав Вірочку туди, забив цвяхами, і ми пішли в лікарню до мами, щоб вона попрощалася з донькою. Вона тільки через вікно подивилася на той ящичок i заплакала. Потім, коли одужала, ходили на кладовище, щоб знайти могилку Вірочки, але так і не знайшла. Скільки там було тих могил... У мене була ще одна сестричка — Паша, на три роки молодша за мене. Якось вона потрапила в ту халабуду, в яку збирали по місту безпритульних. Мама місяць її шукала, бідна. І таки знайшла в якомусь дитбудинку.

Так ми мучилися до 1933–го. Тоді я пішла в перший клас. У школі нам варили баланду, а ми за це з відрами ходили по полю й збирали ховрашків. Виявляється, це вони винні у тому, що в нас голод. Це вони з’їли наш хліб. Нас примушували ще й пісню співати про Постишева. Ми його так любили! Він був на портретах у вишиваній сорочці — справжній батько. Сталіна любили і Леніна. Не вони були винні, що ми не мали що їсти, а ховрашки й куркулі. Так нас учили, й ми в те вірили...

Тато знову пішов на шахту працювати. Нам дали двокімнатну квартиру на дві сім’ї. Спали всі покотом, слухали радіо і дякували партії за щасливе дитинство.

«Борошно у хазяйки крала для своїх односельчанок»

Коли розпочалася війна, Каті було вже п’ятнадцять і вона закінчила восьмирічку. У лютому 1942 року родина Панченків вирішила повернутися на рідну Сумщину, у село Дубовичі. Із трьо­ма дітьми (найменшенькій Людочці було лише два роки) у тридцятиградусний мороз сім’я вирушила в дорогу. Коли Катерина Онисимівна розповідає про той перехід — по шкірі мурашки пробігають:

—Тисячу кілометрів по окупованій території ми пройшли пішки за 35 днів. Ночували в покинутих нетоплених хатах. Маленьку сестричку мама годувала сухою кукурудзою. Розімне її пальцями й запхне до рота. Везли Людочку на санчатах. Мама витягне її на морозі з того мокрого кубельця, як пташенятко, щоб перемотати й кинути щось у дзьо­бик — і далі їдемо. Я не можу більше йти, і мене теж везуть на санях. Потім я захворіла на тиф. У маренні лежу в якійсь хатині, чоловіки незнайомі снують туди–сюди. Приходить німець, подивився на мене й каже: «Капут!» Батьки голосять... Але йшлося на життя. Я одужала, і 5 березня ми дійшли до Конотопа, а звідти вже й додому недалечко.

Скільки в нас було вошей! Обличчя у мене не було — обморозилося геть. Там дізналися, що наше село спалили німці. Як потім виявилося, не все село, а одну вулицю. Бо Ковпак із Руднєвим 23 лютого 1942 року провів у нашому селі парад партизанських військ. Німці за це вибили всіх чоловіків і хлопців на тій вулиці й спалили будинки. Наша вулиця не постраждала. Повернулися в село, де нас прихистила бабуся. У бабиній хаті разом жило 11 осіб.

Улітку 1943–го німці набирали останню партію остарбайтерів. Виловлювали молодих хлопців і дівчат, навіть 15–річних загрібали. Не уникла цього й 18–річна Катя. І хоч була можливість утекти, дівчина не зробила цього. Вона запитала в тата: «Що робити?» А що могли відповісти батьки? Вона й сама знала, що коли втече, то може вся сім’я постраждати. Тому змирилася. Така вже її доля. Як не ховалася, все одно потрапила в німецьку неволю. У Німеччині працювала в господаря, але голодною ніколи не була.

— Свиням картоплю варю, облуплю кілька картоплин, до рота вкину — і вже не голодую. Молоко здаю, оглянуся, чи ніхто не дивиться — з бака зачерпну кварту. Та й хазяїн давав суп і хліб. Хлібця шматочків назбираю, сховаю. Борошно у хазяйки крала. Бо в неділю прийдуть мої односельчани, які на заводах працювали, й їм трохи харчів дам. Ті нещаснi дівчатка баланду з борошна заколотять і мене добрим словом згадають. Так і виживали. А скільки ще потім довелося настраждатися... Після закінчення війни мене ще в армію забрали. Німеччина, Польща, Австрія. Вручну демонтували заводи Крупа й відправляли в СРСР. Часу на демонтаж відводили мало, бо поспішали. Техніки не було, все руками. У Польщі, пам’ятаю, розбирали цукровий завод і відправляли в Сибір, у місто Юзга. Скільки там нас стало каліками! А скільки ми вивезли військових нiмецьких складів. Вони по лісах були заховані, років по 30–50 стояли. Німці добре готувалися до війни. Додому я повернулася аж у листопаді 1945–го.

Тато Катерини Онисимівни в литих шахтарських калошах пройшов солдатом від Донбасу до Пінська, потім був Далекий Схід, Мурманськ. Додому повернувся, як каже жінка, «майже без ноги». Мусив іти працювати в колгосп, де заробляв по 200 грамів вівса або iнколи ячменю. Про пшеницю навіть не йшлося. На роботу ішов на двох ногах, додому повертався на чотирьох, бо іти вже не міг.

— Але Бог вділив йому віку — 88 років прожив мій дорогий татусь. Мама теж промучилася на цьому світі 94 роки. А хіба тільки вона? Нещодавно я їздила у своє рідне село, де ще живуть мої сестри. Відвідала й те місце, де моя мама після пологів молотила колгоспні коноплі, обливаючись кров’ю. Зараз на тому місці стоїть бар, у якому гуляє молодь. Я розповіла молодi про події, які відбувалися на цьому місці 85 років тому. Звернулася, щоб вони ніколи й ніде не бачили того, що бачила я. Плачучи залишала те місце, де страждала моя бідна матуся, — каже Катерина Онисимівна. — Я помираю від зла, коли говорять, що Голодомору не було. Особливо ті, хто був багатий, а зараз іще багатшим став, вліз у правлячі партії. Я б могла навести тисячі прикладів, які знаю, пам’ятаю, ніби це було вчора. Хоч уже минуло від тих страшних днів 80 років. Закрию очі й бачу себе і сестричок голих і босих, а головне — голодних–преголодних, виснажену маму й опухлого тата, який уже не міг рухатися після з’їденого чавунця борщу з кропиви...