Олександр Ксенофонтов: Для мене сцена — здача крові

У жіночих розмовах часто можна почути скарги, що сильній жінці нереально знайти чоловіка. «Хоч би раз я побачила ситуацію, коли відомій жінці вручають нагороду, після чого журналісти підходять не до неї, а до її чоловіка, чоловіка відомої жінки», — мріяла недавно Оксана Забужко. Саме така ситуація склалася у тандемі Руслана Лижичко — Олександр Ксенофонтов. 15 років він ховався у тіні дружини, ніколи не бив себе в груди, заявляючи, що це він пише Руслані всі пісні та що це він зробив з неї переможницю «Євробачення». У 90–х роках у Львові про Руслану ніхто не знав, тоді як Олександра та його гурт «Клуб шанувальників чаю» слухали масово. Тепер Ксенофонтов вирішив реанімувати свою групу і днями презентував у столиці відновлений проект.

«Я входжу в топ 10 кращих лінивців України»

— На презентації Руслана сказала, що 15 років виганяла вас на сцену...

— Зараз мене силою виштовхала на сцену, так як і 20 років тому, коли в 1989 році у Львівському університеті виник філософський арт–роковий гурт «Клуб шанувальників чаю». Тоді вокаліста з мене зробили хлопці: Людвіг Конопка, Олег Розумовський, Олег «Джон» Сук, Володимир Дебрянський, Павло Грабовський, Андрій П’ятаков. Ми шукали визнання на фестивалях «Інтершанс» та «Червона рута–91», записали один альбом, але 1993 року припинили свою діяльність. Не тому, що наші світогляди розійшлися і ми не мали що сказати, разом ми пережили дуже багато. На жаль, троє музикантів із «Клубу шанувальників чаю» зловживали наркотиками, і сьогодні хлопців немає серед живих. Через це ми сповідуємо здоровий спосіб життя і виступаємо проти наркотиків і алкоголю.

— Що стало поштовхом до того, що через стільки років ви знову на сцені?

— На початку 90–х грали хард–рок, але протягом останніх 20 років ця школа була втрачена, і зараз ми спостерігаємо повну відсутність такої музики та естетики. А в цьому гурті зібралися вихідці з тієї старої школи. Відновити «Клуб» ще в 1993 році мене спонукав Володя з Джоном Суком. Та я дуже інертний. Вдома ми не раз грали разом, але щоб виносити свої пісні на публіку — мене й мітлою не виженеш. Тоді ми заклалися: якщо запишемо пісню, бажано англомовну, віддамо її на радіо, але щоб ніхто не знав, хто входить у гурт, і якщо композицію візьмуть у ротацію, тоді «Клуб шанувальників чаю» розпочне свою діяльність. Мені не хотілося, щоб проект відразу асоціювали з Ксенофонтовим, бо тоді, не послухавши пісні, відразу давали б характеристику: погана чи хороша. І ось у березні у трьох різних містах — Володя в Лос–Анджелесі, Джон Сук у Львові, я в Києві, — зв’язуючись по інтернету, ми записали першу пісню Give Me a Scream (українська версія «Дай мені крик»). На диво, її місяць крутили на різних радіостанціях і представляли нас новим американсько–українським проектом TFC (Tea Fan Club).

— Напевне, уявляєте, яким мав би бути TFC в ідеалі. На презентації проекту відчували прогалини?

— У Tea Fan Club, або простіше у «Клубі шанувальників чаю», зібралася дуже сильна команда. За версією американських музичних журналів, Володя Дебрянський входить у сотню кращих гітаристів світу. У Лос–Анджелесі він має власну студію звукозапису — в Америці його знають під іменем Vlad. Там він видав два альбоми блюзу, а в Україні його музика нікому не відома, її можуть крутити хіба що на радіо «Ренесанс». Джон Сук грає в гуртах «Горгішелі» і «Мертвий півень», очолює топ 10 кращих музикантів України. Він — андеграунд, не такий як усі, тому зі своєю геніальністю знаходиться під водою. Я ж входжу в топ 10 кращих лінивців країни. Готовий робити щось для інших, але не для себе. Те, що відбувалося на презентації, імпровізація чистої води. Моментами здавалося, що ми наробимо помилок і «провалимо» пісню. Але, як я вже казав, у команді всі професіонали, вони й без особливих репетицій, з триденною підготовкою покажуть вищий клас. На мій подив, усе вийшло прекрасно. А Тарас Чубай, як 20 років тому у Театрі Заньковецької, перший із залу кричав «Браво!»

— У вас чудовий голос. До створення гурту займалися вокалом?

— Я три роки співав у високих партіях у хорі Оперного театру. Це було не покликання, а можливість заробити гроші. Тоді я був студентом Львівського університету фізичного факультету, і стипендії, звичайно, не вистачало на життя.

— Особливістю презентації став кліп на пісню «Дай мені крик». Ви його пропонуватимете музичним каналам?

— За ротацію кліпу платити не збираємося. Якщо візьмуть — нехай крутять. Кліп вийшов дуже цікавий — це перше в СНД фрізлайтове відео. Світлом ми намалювали головного героя Фрізу: такого собі сонячного зайчика, який бешкетує у супермаркеті. Для створення анімаційного персонажа запросили майстрів фрізлайту з Москви. Фрізлайт перекладається як «заморожене світло», і в фотомистецтві означає технологію зйомки на довгій витримці.

— Чи вважаєте ви свій проект комерційно успішним?

— Він буде успішним тоді, коли принесе гроші. Ви бачите, що цей проект може принести гроші? Я — ні. Щоб проект став комерційно вигідним, треба їздити у турне, давати концерти. А у мене — інший план. Якщо музика з моєю допомогою проб’є собі дорогу, її крутитимуть на радіо, альбоми продаватимуть, тоді я вважатиму, що проект успішний.

— Руслана тепер ваш продюсер?

— Швидше, адміністративний менеджер. На репетиціях вона робить свої зауваження, до яких ми прислухаємося. Так, у першій пісні є такий протяжний звук, який здавався дуже вульгарним, а вона порадила нам виконати його у своїй версії. Тепер він викликає сердечний щем. Джон Сук дуже хоче, щоб Руслана співала з нами і грала на барабанах — у неї добре виходить основна лінія. Але я не хочу розказувати наперед, що от ми запишемо спільний альбом, будемо виступати разом. Поки що про це не думали. Сцена — це не моє, для мене це здача крові.

«Альошу не варто порівнювати з її попередниками»

— Відомо, що ви займаєтеся підготовкою до «Євробачення» азербайджанської учасниці. Добре платять?

— Не можу казати, що не платять узагалі. Учасниками з Азербайджану моя компанія займається третій рік поспіль: їм виходить дешевше готуватися в Україні, ніж у себе вдома.

— За вашими прогнозами, цьогорічна фаворитка «Євробачення» Сафура з Азербайджану ввійде в десятку?

— Думаю, добре сприйматимуть німкеню Лену: у неї є образ, є великі шанси на перемогу, але дівчина взагалі не вміє співати, боюся, в жодну ноту не попаде. Адже гарний голос ще не означає, що співак гарний. Так само як відсутність голосу не означає, що співак поганий. А в Сафури є все, щоб отримати перемогу: сильний голос, гарна зовнішність і харизма. До неї може підтягтися Альоша, мені подобається її відчуття смаку, голос, стиль. Та щоб себе проявити, Альоші не вистачає кількох місяців на підготовку. Реальним конкурентом Сафурі точно буде Єва Рівас із Вірменії, Христина Шані з Данії та Арель Скаат з Ізраїлю.

— Можна передбачити смаки аудиторії, яка голосуватиме за учасників пісенного конкурсу?

— Усе залежить, наскільки сильна особистість. Чим сильніша людина, тим більше людей навколо себе збирає. Не треба думати, що за переможця голосують одні й ті самі телеглядачі. Ті, хто голосував за Вєрку Сердючку, не голосували за Ані Лорак, і навпаки. Альошу не варто порівнювати з її попередниками. Хочу нагадати, що у 2004 році Руслана змінила формат конкурсу: із європопу на драйв. Так само Альоша може змінити формат. Якщо б вибір НТКУ був поганий, я б сказав про це Бенкендорфу та Арфушу. Це люди, з якими я спілкуюся і їм довіряю.

«Мені подобаються природні жінки, такі як Руслана»

— Незважаючи на роботу в «Клубі шанувальників чаю», на підготовку до «Євробачення» Сафури, ви не перестаєте продюсувати Руслану. Що від вас очікувати найближчим часом?

— Першу половину травня ми проведемо в Лос–Анджелесі, записуватимемо новий альбом Руслани. Вона дуже емоційна співачка, їй потрібен драйв, енергетичний розряд. Але в такому режимі довго не попрацюєш. Це починає нагадувати дуже довгий затяжний секс, коли вже нічого не відчуваєш. Тому новий альбом буде насичений морем позитиву, радості, тепла. Там набагато менше агресії.

— Ваша дружина дуже відкрито вдягається. Її поведінка розкута і відверта. Ревнуєте до шанувальників?

— Колись дуже ревнував. Ми вже 15 років разом, притерлися. Вже ні до кого не ревную. У нашій сім’ї не обходиться без скандалів, але ми домовилися, що не виноситимемо брудної білизни і не завойовуватимемо увагу скандалами.

На публіку Руслана вдягає маску: наносить багато макіяжу, роздягається. Це потрібно сцені. А вдома вона абсолютна протилежність: не фарбується і поводиться, як дитина. Багато хто з жінок думає, що чоловікам подобаються великі груди, губи. Вони накачують частини тіла силіконом, хочуть бути сексапільними. Підійдеш до такої жінки ближче, а там ніякої сексуальності. Мені подобаються природні жінки, такі як Руслана.

— Під час виступу танцівники Руслани і сама співачка настільки енергійні, що дехто підозрює їх у вживанні наркотиків. У вашому житті траплялося, що музиканти виходили на сцену у стані сп’яніння чи під кайфом?

— Щоб бути розкутим, артисти часто зловживають спиртним чи наркотиками. Я бачив, як музиканти не тільки в Європі та Америці, а й в Україні виходили на сцену, ледве на ногах тримаючись, і рвали всю аудиторію. Вони створюють неймовірний драйв, але скоро згоряють. З наркотиками довго не проживеш. У Руслани своя сила. Її ейфорія та епатаж несуть естетику, її поведінка не штучна. Руслана сама як наркотик, тільки нікому не шкодить.