Доки пам’ять жива. На Житомирщині громада ініціює дискусію про місця пам’яті героїв російсько-української війни

Війна змінює не лише нас, а й ландшафти наших населених пунктів.

На кладовищах усе більшають ділянки, які одразу привертають до себе увагу трепетом прапорів біля могил — там поховані герої, загиблі в ході російсько-української війни.

На фасадах шкіл усе більшає меморіальних дощок на пам’ять про загиблих випускників. Біля пам’ятника жертвам Другої світової з’являються Алеї cлави новітніх героїв.

Нині Український інститут національної пам’яті готує пропозиції щодо уніфікації таких комеморативних практик, облаштувань місць поховання з урахуванням світового досвіду та меморіальних місць. А поки робота над цими рекомендаціями триває, активісти на місцях пропонують свої варіанти вирішення проблеми.

«На деяких школах —
 по 10 меморіальних дошок»

Днями в центрі села Покалів Овруцької громади на Житомирщині було гамірно. Тут урочисто відкрили виставку «Герої не вмирають, доки пам’ять про них жива», присвячену пам’яті п’ятьох уродженців старостинського округу, які захищали суверенітет України й загинули в ході російсько-української війни: Анатолія Грищука, Олександра Березовського, Михайла Казімірчука, Анатолія Корсуна та Миколи Дивака.

Цю виставку було створено в рамках адвокаційного проєкту «Не забудемо і не пробачимо», що реалізується місцевим кіноклубом документального кіно завдяки підтримці Мережі DOCU/CLUB.

Але загалом ініціативна громада села порушила набагато глибшу проблему: де і як облаштовувати місця пам’яті, як гармонійно вписати це в ландшафт населених пунктів і як зробити так, щоб це справді були місця пам’яті?

«Ще з початку війни склалася традиція, коли меморіальні дошки загиблим землякам встановлювали на стінах шкіл, які вони закінчували. На тоді це було символічно і мало свою виховну мету. Але війна триває вже майже десять років, і в деяких навчальних закладах, на жаль, є по 10-14 загиблих випускників. А ще є зниклі безвісти. І перетворювати школи на суцільні меморіали — не найкраща ідея. Тим більше що в школах часто навчаються діти загиблих, і щоденне нагадування їм про втрату — теж болючий момент. Про це ніхто не говорить, люди бояться порушувати цю тему. Але про це треба говорити. В інших селах пам’ятні дошки встановлюють на фасадах селищних рад, ФАПів, але це теж не місця пам’яті. Це проблема, яка потребує переосмислення і зміни підходів», — говорить учителька Покалівського ліцею, керівник кіноклубу Docudays UA Тетяна Гошовець.

Зараз активісти ініціюють створення у селі Алеї пам’яті, де усі пам’ятні знаки будуть зібрані в одному місці. Виставка — перший крок до реалізації цієї ідеї.А загалом вони пропонують розпочати широкий суспільний діалог щодо того, як найкраще вшановувати пам’ять сучасних героїв, загиблих у війні з рашизмом.

А все почалося з кіноклубу

Ініціативна громада села Покалів згуртувалася навколо кіноклубу документального кіно Docudays UA, який у січні запрацював на базі Покалівського ліцею.

«Ми тоді взяли участь у конкурсі від Мережі DOCU/CLUB — і виграли. Чесно кажучи, коли ми робили оголошення про перший кінопоказ, навіть не сподівалися, що прийде стільки дітей. Тому що це була необов’язкова програма, без примусу. Тому що тоді ми навчалися дистанційно через загрозу постійних обстрілів. Але, мабуть, саме цей карантин і вплинув, бо школярі скучили за спілкуванням. Діти прийшли, і потім почали приходити регулярно. Хтось відсіювався, хтось після перегляду приходив з друзями. Але на кожен сеанс ми маємо від 10 до 15 глядачів», — пояснює Тетяна Гошовець.

Найбільший резонанс викликали фільми «Зламані гілки» та «Безголосся» — про історію Голокосту. Після сеансів зазвичай відбувається обговорення фільму, дискусії з різних тем, сеанси арттерапії. Нині в селі з’явився свій хаб, і на його базі теж організовуються кіносеанси.

«Цей кіноклуб відкрив перед нами нові перспективи, до нас потяглися люди. Це і школярі, і місцеві мешканці, волонтери. Нас почали запрошувати в Овруч та інші міста. У нас буває по шість засідань кіноклубу на місяць», — підключається до розмови ще одна активістка DOCU/CLUB, місцева депутатка Юлія Давидюк.

Кіноклуб допоміг вирішити і ще одну проблему, над якою місцеві активісти билися не один рік, — демонтаж пам’ятника «першим більшовикам», відкритого ще в 1981 році в центрі села. Пам’ятник зображав кремезного чоловіка в кожусі, папасі й з величезним прапором у руках.

«Цей пам’ятник був присвячений односельцям, які входили до більшовицького комітету, після жовтневих подій у Петро-граді організували збройний загін та встановлювали радянську владу в 1917 році на Овруччині. У 2016 році активісти проводили декомунізацію на території міста Овруч відповідно до Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Але були величезний спротив місцевої влади і загальна інертність місцевого суспільства. Ми намагалися добитися знесення цього пам’ятника, але влада тоді тільки табличку зняла. Після того настало затишшя аж до вторгнення. Зараз влада вже менше опирається декомунізації та дерусифікації. І все більше людей допомагають вичищати московське сміття з нашого спільного двору», — розповідає пані Юлія.

Пані Юля та інші учасники адвокаційного проєкту тричі подавали звернення на виконком та сесію Овруцької міської ради, доки нарешті не добилися позитивного рішення. 29 травня в присутності жителів села до пам’ятника під’їхав екскаватор і скинув фігуру комуніста з п’єдесталу.

Поряд — пам’ятники жертвам
і їхнім катам

Узагалі, з пам’ятниками в Покалеві склалася цікава історія. За кілька метрів від монумента першим більшовикам 2017 року було відкрито пам’ятник односельцям — жертвам сталінських репресій, початок яким поклали ці самі більшовики. А їх у 1937—38 роках у семи селах, які входили до Покалівської сільради, загинуло більше, ніж на фронтах Другої світової, — 112 селян. Найбільше в селах Дівошин — 30, Гаєвичі — 27, Покалів — 20.

До появи обох пам’ятників був причетний сільський активіст і краєзнавець Костянтин Бондарчук. Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х він очолював Покалівську сільську раду, і саме за його головування постав перший пам’ятник.

«У нас тоді була ідея поставити пам’ятник односельцям, які загинули в роки Другої світової війни. Плити з викарбуваними іменами в нас були, а потрібен був пам’ятник. А тоді ж усе затверджувалося в облвиконкомі. Ми подали проєкт, і заодно з цим подали й ідею пам’ятника покалівцям, які утверджували радянську владу. В результаті перший пам’ятник «заморозили», а на другий дали добро. Приїжджає людина з Житомира з паперами і каже: «Треба вибрати тему». Так цей пам’ятник і з’явився», — розповідає Костянтин Артемович.

Такий вигляд мав центр села зовсім недавно: зовсім поряд —
пам’ятники катам та їхнім жертвам.

Ідея другого пам’ятника виникла на початку 1990-х, коли почали відкрито говорити про репресії й відкрили архіви. Костянтин Артемович тоді почав дописувати про це в місцеву газету, а тоді добився створення ініціативної групи, до якої увійшли люди з кожного села громади, які почали збирати матеріали за архівними даними, розповідями свідків. Ця робота зайняла близько десяти років.

Для Костянтина Артемовича це було особисте питання — його батька, Артема Бондарчука, записали в куркулі й узимку 1931 року з дружиною і двома малими дітьми вигнали з хати (тоді від застуди померло п’ятимісячне немовля, а згодом — і п’ятирічний син). Але й цього виявилося мало — в 1937-му його заарештували і розстріляли в Житомирі.

«Я змалку знав, що батька репресували, мама казала. Коли почав самостійне життя, пробував дізнатися правду, писав у міністерство юстиції СРСР. Мені прийшла відповідь, що він помер від гіпертонії. Але це була брехня. А потім я в обласному архіві знайшов справу батька і дізнався, що його звинуватили у тому, що мав найманих працівників і що був релігійний, і у зв’язках із поляками. Донос підписали троє «освєдомітєлєй», а де він похований — досі невідомо», — згадує Бондарчук.

На деяких школах уже відкрито по 8-10 меморіальних дощок загиблим
випускникам.

Спорудження пам’ятника жертвам репресій затяглося через бюрократію і питання фінансування. Зрештою за справу взявся син Костянтина Артемовича Анатолій, який за власні кошти спорудив пам’ятник. Місце обрали те саме — у центрі села.

Але вийшло так, що поряд опинилися пам’ятні знаки жертвам і їхнім катам. Тепер історичну справедливість відновлено: замість пам’ятника окупантам і колаборантам стоїть виставка на честь нащадків, які продовжили боротьбу за свободу України і віддали за неї життя.

До речі, на Житомирщині ще достатньо місць, які асоціюються з радянськими наративами, тож активісти з Покалева не збираються зупинятися. Зокрема, в Овручі досі стоїть пам’ятник словаку Яну Налєпці (Рєпкіну), Герою Радянського Союзу, який у складі словацької армії брав участь в окупації Польщі 1939 року, а потім співпрацював з НКВС і воював у партизанському загоні Сабурова.

Також ініціативна група вимагає вилучення з Реєстру об’єктів культурної спадщини Кургану Дружби України та білорусі (за іронією долі він зараз розташований на території білорусі) та Алеї дружби 1918-1919 років, а також могили ще одного більшовицького діяча, організатора Овруцького збройного повстання 1918 року Силантія Корсуна. Головне, що однодумців у них у цьому питанні за останній час побільшало. Шкода, що для цього знадобилася повномасштабна війна.