Повелитель голосів

15.04.2010
Повелитель голосів

Віталій Газінський та артисти хору на аудієнції Папи Івана Павла II. (Фото з архіву Віталія Газінського.)

Коли заходить мова про муніципальний хор «Вінниця», вінничани зазвичай не згадують ні слова «академічний», ні слова «камерний», присутні в офіційній назві. Його називають коротко: «хор Газінського», бо саме з іменем організатора і незмінного керівника пов’язують і блискуче виконання колективом найскладніших творів світової музичної класики, і незаперечне міжнародне визнання.

Проте шлях Віталія Івановича до сьогоднішнього успіху був по–справжньому тернистим. Мимоволі згадується роман Павла Загребельного «Розгін» — надто багато спільного проступало в життєвих шляхах головного героя твору (нині напівзабутого) і мого співрозмовника. І навіть більше: надто багато типового для представників покоління, чиє дитинство обпалила війна і які з труднощами пробивались нагору із самого низу — із загнаного в злидні подільського села.

 

«За гармошкою мене не було видно»

Він був одним із наймолодших серед восьми дітей у звичайній сім’ї в селі Остропіль Старокостянтинівського району на Хмельниччині. Батько — вчитель історії із зарплатнею 60 карбованців, мати — колгоспниця, яка працювала на полі за символічні трудодні. Наскрізним спогадом від того часу у Газінського залишилось постійне відчуття голоду, яке, здається, не проходило ніколи. Віталій Іванович розповідає, що вперше досита наївся хліба аж тоді, коли вступив до музичного училища.

Але мав хлопець і велику радість: вдома була гармошка. На ній грали батько і старші брати, які навчили й Віталія. Абсолютний слух і чіпка пам’ять дозволили йому швидко опанувати інструмент, і вже чотирирічним він почав власний виконавський стаж. На всеньке велике село був лише один музикант — учитель музики з власним баяном, і його запрошували навперебій. Коли довідалися, що добре грає малий Газінський, на дні народження та весілля стали кликати і його. «За гармошкою мене не бачили — тільки голова виглядала», — усміхається Віталій Іванович.

Коли на якомусь святкуванні заздрісний зловмисник порізав міхи, у сім’ї було справжнє горе. Інструмент власноруч полагодили, і відтоді хлопець його з рук ніде не випускав.

А по–справжньому щасливим відчув себе тоді, коли переміг на районному конкурсі шкільної самодіяльності (щоправда, як співак), і завідувач райвно особисто вручив йому нагороду — неповний баян. Відтоді «працював» уже на власному інструменті з більшими можливостями, тому влітку міг заробляти якісь гроші як музикант, насамперед у піонерських таборах. Грати доводилося стільки, що натер мозоль на грудях...

Після закінчення школи впоперек шляху стала звична для хрущовських часів практика. Учням не видали атестатів і сказали усьому класу «добровільно» написати заяви в колгосп: усім хлопцям — механізаторами в тракторну бригаду, всім дівчатам — доярками на ферму. Їхнє бажання вчитися сільських керівників не хвилювало. Однак Газінський вирішив наполягти на своєму. Поїхав до Хмельницького з єдиним документом, що був удома, — свідоцтвом про народження. У музичному училищі його прослухали і прийняли на перший курс, але навіть після того в селі відмовлялися видати паспорт, тому цей важливий документ отримав уже в обласному центрі.

А на канікулах — звичайно ж, у селі. Працював у тракторній бригаді, щоб заробити на новий одяг. І ще літні вечори просиджував над підручниками, щоб подолати премудрості теорії музики, бо спочатку сольфеджіо здавалося китайською грамотою.

До консерваторії — зайцем!

Диплом за музичне училище Газінський отримав із відзнакою. І тут знов на перешкоді подальшому навчанню стали нестатки. Вирішив спробувати: зібрав останні гроші на квиток і поїхав до Львова, де зіткнувся з першими паростками тих негараздів, які буйним цвітом розквітли в системі освіти нині. Його прослухали в консерваторії і сказали: даємо місце, але за вступ треба... заплатити. Ні про яку плату абітурієнт і мріяти не міг, бо не мав за що добратися додому. Назад їхав у загальному вагоні зайцем, на третій полиці, що призначалась для багажу.

І все–таки Газінський не відступався. Грошей більше не було, і він — знову без квитка! — подався до Києва, і знов безуспішно. Третя спроба — на «заячому» місці до Одеси. І ось тут нарешті фортуна усміхнулася: його прослухав «сам» Дмитро Загрецький — один із найавторитетніших професорів не лише в консерваторії, а й загалом музичному світі. Він і взяв нового студента у свій клас хорового диригування.

Перед тим його слухав інший викладач, котрий заявив: у вас немає голосу. Коли ж через якийсь час він попросив Газінського підспівати в одному з колективів, яким керував, той відповів як відрізав: «У мене для вас немає голосу».

Тодішні взаємини у консерваторії між викладачами і студентами разюче відрізнялись від тих, що склались у вишах в останні десятиліття. Навіть якби хтось просто купив квіти і приніс викладачеві, йому за це добряче влетіло б. Натомість поважний професор міг іноді дістати десять карбованців і сказати: купи горілки, докторської ковбаси і ще там щось, повечеряємо. І додати: поклич Альошу — він теж голодний. Як на сьогоднішні звичаї — картина неймовірна...

Місяців три «стажувався» в церкві, незважаючи на те, що напередодні його обрали комсоргом. Якось до церкви завітала завідувачка кафедри, і хоч співака на хорах не було видно, голос упізнала безпомилково. На другий день викликала його «на розмову», бо за таке в ту пору можна було вилетіти з консерваторії. «Стажування» довелось покинути.

Але всі сили забирали напружені заняття. Віталій Газінський спершу навчався на двох відділеннях — вокальному і диригентському, довго не міг визначитись остаточно. Врешті за наполяганням Загрецького, який відразу побачив різнобічність його обдарування, обрав друге, хоч і далі співав.

Щойно одержавши диплом, Віталій Газінський мав уже роботу, про яку інші могли тільки мріяти: став другим хормейстером Одеського оперного театру. Першим хормейстером був Дмитро Загрецький, який і взяв улюбленого учня до себе.

Гран–прі як норма

Однак, попри успішний старт, Газінський працював в Одесі недовго. 1971 року його запросили до Вінниці, яка на той час вважалася музичною провінцією, хоч і мала потужні традиції хорового співу (досить згадати імена Миколи Леонтовича та Кирила Стеценка). Хотілось бути самостійним і мати свій хор, та й до рідного дому ближче, і він погодився.

Наступні роки пішли на реалізацію власних творчих замислів, здобуття досвіду та утвердження у професійному середовищі України. Хор музичного училища під його орудою упродовж десяти років посідав перші місця серед хорів музучилищ. Водночас Газінський керував народною хоровою капелою пед­інституту, а згодом обійняв посаду художнього керівника ансамблю пісні і танцю «Поділля», який при ньому здійснив потужний творчий ривок.

Та найвищого злету Віталій Газінський досягнув із четвертим проектом — з міським камерним хором, який сам же й організував у 1984 році. До початку дев’яностих колектив напрацьовував майстерність і репертуар, а коли Україна здобула незалежність, вийшов на міжнародний рівень.

Перший же виїзд за кордон приніс відразу кілька лаврових вінків. 1994 року в Білорусі на конкурсі «Могутны Божа» хор не тільки взяв гран–прі, а й завоював три спеціальні призи. Зокрема Віталія Газінського визнали кращим диригентом. Наступного року колектив їде у Варну (Болгарія) на один із найпрестижніших європейських конкурсів — і знову гран–прі та чотири спеціальні призи. Віталій Газінський і тут отримує нагороду як кращий диригент.

То був тільки початок низки міжнародних перемог, перераховувати які немає сенсу. Варто зупинитись лише на кількох принципово важливих, де мистецтво переважило над політичною доцільністю. Дуже серйозним випробуванням став конкурс «Поющая Россия» (Москва, 1996), де виступали сорок колективів, але першість посіли вінничани. У серпні 2007–го — Гран–прі Міжнародного конкурсу хорового мистецтва «Поющий мир» у Санкт–Петербурзі. Бельгійцям настільки сподобався спів артистів з України, що вони їздили за нашим хором по місту на Неві, щоб не пропустити жодного концерту...

А в серпні 1997–го на конкурсі в місті Ареццо (Італія) хор із Вінниці визнали кращим виконавцем духовної музики. Хористів запросили на особисту аудієнцію до Папи Івана Павла II, а потім вони виконали велику програму перед собором Святого Петра, де на величезній площі зібралося до ста тисяч слухачів. Наступного року вінничан знову запросили до Ватикану, але довелося перепрошувати: бракувало коштів на поїздку.

Хор «Вінниця» відважився і на кілька грандіозних мистецьких проектів. Наприклад, на виконання опери Миколи Леонтовича «На русалчин Великдень» — вдруге в її історії (вперше твір поставили в Національному оперному театрі). Іншим великим музичним полотнищем стала кантата Карла Орфа «Карміна Бурана», яку виконували під відкритим небом за участі багатьох запрошених музикантів. А під кінець 2009–го хор відзначив своє 25–річчя «Реквіємом» Брамса, на який теж приїжджали виконавці з кількох міст.

Газінський лише розводить руками: є в тому гірка несправедливість, що гігантська праця йде на підготовку твору, який виконують лише один–два рази. А зробити якісний студійний чи концертний запис — немає можливості...

Віталій Іванович по–юному жвавий, енергійний, кожне слово ловить на льоту і так само на льоту відповідає — яскраво, образно. Не віриться, що за кілька днів йому виповниться шістдесят п’ять.

Сім’я Газінських особливих статків не має. Звичайна квартира радянських стандартів, старенький «жигуль», якому двадцять шість років, та ще успадкована «шевченківська» хатина в селі під дачу — ото й усі набутки артиста, яким би пишалась будь–яка національна культура. Віталія Івановича запрошували на викладацьку роботу до Польщі, до Англії, але він відмовився: «Та куди я поїду? Забрати у мене хор — все одно що голову відтяти... У нас є музика — і це наше щастя».

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>