Співоча родина Карпенків. (автора.)
Доля звела їх на будівництві. Вони обоє змалечку були привчені до важкої роботи. І ніколи не шукали легких шляхів для заробітків. Тож Ніна, як і багато її ровесниць у ті роки, вибрала професію маляра, а Володимир став муляром. На будівельному майданчику й познайомилися.
«Моя майбутня дружина була гарна!» — розповідає «УМ» 78-річний Володимир Михайлович. Він по життю — людина весела, жартівлива, тож тут же уточнює, щасливо посміхаючись: «Моя княгиня і зараз нівроку!». Такі чоловікові слова викликають щиру посмішку і у 73-річної Ніни Петрівни. «Володимир Михайлович узяв мене з дитям. Ірочці було п’ять років, коли помер мій перший чоловік, її батько», — додає пані Ніна.
Вона пригадує, як важко пережила смерть чоловіка. Каже, доньці лише рік тоді виповнився. Треба було самій заробляти на шматок хліба, тож залишила малу дитину батькам у селі, а сама знайшла роботу в Черкасах.
Чотири роки після смерті чоловіка вона була самотня. Особисте життя не облаштовувала, бо душа була у сльозах від втрати коханого. І тільки згодом, коли зустріла Володимира Михайловича, зрозуміла, що з цим чоловіком будуватиме свою подальшу долю.
Ніна Петрівна згадує: весілля справляли у вареничній. Були щасливі по-справжньому: вона, що знайшовся чоловік, з яким їй легко та надійно; він, що поруч така красива і мудра жінка. Заради коханої він забув за свою шкідливу звичку палити і зовсім відмовився від спиртного (дотримується цього вже 40 років).
Незабаром після весілля Карпенки справили ще й новосілля. На першому поверсі черкаської багатоповерхівки Ніні Петрівні дали трикімнатну квартиру. А вже через рік у них народилася донька Оксана, потім — син Ігор.
Та за роботою й домашніми клопотами сім’я ніколи не забувала про своє захоплення українською піснею. Бо ж любов до музики жила в душі кожного з них ще з дитинства. І якось Володимир Михайлович зізнався дружині, що мріє змінити професію. Пояснив: «Тягне мене до музики». Пані Ніна не заперечувала. Вона добре його розуміла, і не сумнівалася, що в нього все вийде.
«На навчання відпускала, ревнощів не влаштовувала. У 40 років він став хормейстером і в міському Будинку вчителя організував хор», — пригадує минуле Ніна Петрівна. Згодом, уточнює, на репетиції почала ходити й вона. Сталося це після страшної сімейної трагедії, що сталася в їхній родині. Тоді Карпенки втратили свою доньку Оксану, їй тільки виповнилося 18 років.
«Оксаночка вчаділа. Не можу спокійно розказувати...», — на очах у Ніни Петрівни з’являються сльози. Важко зітхаючи, вона каже, донька вийшла заміж і разом iз чоловіком винаймали житло. Там було пічне опалення. Напередодні прийшли до батьків у гості, тоді якраз дуже сильний мороз був на вулиці. Ми просили, пригадує пані Ніна, аби вони залишалися на ніч у нас. Але діти вирішили йти додому.
«А вранці зять дзвонить, каже, не врятували Оксанку, померла. Розповів, що прокинувся вночі, її голова посунулася до його плеча, думав, спить. Вийшов на вулицю, бо стало погано, перекурив», — Ніна Петрівна замовкає, аби не заплакати.
«Те його і врятувало, що вийшов на вулицю», — Володимир Михайлович ніжно бере дружину за руку. — Як повернувся в кімнату й ліг, Оксанка знову нахилила голову. Він лише тоді зрозумів, що сталася біда». Чоловік важко зітхає, каже, зять побіг за допомогою до господарки, у якої знімали житло, котра працювала на «швидкій». Але пульсу в Оксани вже не було.
«Довго не могла змиритися, що Оксанки немає...» — з болем у голосі каже Ніна Петрівна. І додає: від депресії її врятував чоловік. Через сім років після смерті доньки, хоч йому й самому було непереливки, наполіг: досить горювати, треба жити далі! І умовив ходити з ним на репетиції.
Пані Ніна зізнається, що спочатку не могла співати, сльози душили і вона щоразу починала плакати, але колеги з хору заспокоювали як могли. Родина, друзі та пісня допомогли їм з чоловіком справитися з таким душевним болем.
Пісня підсобила їм і в скрутні дев’яності, коли масово почалися затримки із зарплатою і виживати родині стало важко. Тоді Володимир Карпенко вирішив заробляти на життя вуличними концертами. Він одягав вишиванку, брав до рук свій баян і виходив у центр міста. Багато черкащан можуть пригадати, як на вулиці Смілянській вони стишували крок, зупинялися й слухали українські народні пісні у його виконанні. Володимир Михайлович виконував не лише українські народні пісні, а й свої власні, котрі успішно писав.
«Потім у мене з’явився напарник. Ми з тим чоловіком ох і гарно співали удвох!» — ділиться приємними спогадами пан Володимир. За його словами, на двох вони ділили й заробіток. Каже, стало легше жити, «можна було дозволити собі навіть ковбаски купити». А ще після тих вуличних концертів Володимир Михайлович заробив собі на новий баян, про який так мріяв.
Правда, вуличні заробітки — то завжди ризик. Бували випадки, коли ледь не залишалися без «зарплати». Якось, пригадує, невідомий парубок схопив сумочку з грошима і втік. Це побачив небайдужий перехожий, він наздогнав злодюжку і забрав «гонорар».
Але одного разу напарник Володимира Михайловича не вийшов до «сцену». Згодом від родичів Карпенко дізнався, що чоловік помер. Так сумно завершився їхній творчий дует, який трохи не щодень дарував черкащанам неповтоні вуличні концерти.
На той час у Ніни Петрівни почалися негаразди зі здоров’ям. І хоча до виходу на пенсію залишалося небагато часу, та лікарі заборонили їй працювати маляром. «Якось прокинулася вранці, глянула у дзеркало і себе не впізнала. Обличчя розпухло та вкрилося плямами. Турбували тиск та серце. Лікар пояснив, що це від фарби, якою дихала стільки років», — розповідає пані Ніна. Так вона залишилася без роботи. Але саме тоді Володимир Михайлович вирішив, що накращим напарником для виступів на вулицях Черкас може стати його Ніна.
«Так ми почали співати удвох. Раз у тиждень виходимо. Буває й так, що йду тільки я. Це більше для реклами, адже тепер нас запрошують навіть на сімейні свята», — зазначає пан Володимир. Каже, люди часто плачуть, коли слухають їхні пісні. Особливо коли співають про матір, де є такі зворушливі слова: «Коли зустрічають мене мої друзі, питають завжди, як у мене діла. А я в це не вірю і ніяк не повірю, що мами у мене нема...»
А торік, наголошує він, завдяки онукові вони з дружиною стали учасниками ток-шоу «Україна має талант» і їхній виступ позитивно оцінили судді. «Онук Сергій записав на комп’ютер та виставив в інтернеті мою пісню «Єднаймося, брати і сестри!». Вона про мир і проти війни», — згадує Володимир Михайлович. Потім, говорить, їм подзвонили з телебачення й запросили на зйомки. «Кажу Ніні Петрівні: поїхали, удвох заспіваємо «Біля річки, під вербою ми зустрілися з тобою». Цю пісню я написав про нас, як ми познайомилися», — веде далі пан Володимир.
Каже, до столиці добиралися важко, бо «на нашу пенсію далеко не заїдеш». Спочатку сіли на дизель до Гребінки, а там електричкою — до Києва. Приїхали під вечір і пішли туди, де здають кімнати для ночівлі. А там ціни виявилися не по кишені. Знайшли дешевше житло. «Там такі твердючі ліжка були, що Володимир Михайлович спав, а я всю ніч сиділа. І о шостій ранку марширувала по вокзалу туди-сюди. Тоді подзвонили з телебачення: зараз заберемо. Прислали такий красивий автобус. Приїхали, а там лише молодь», — усміхається Ніна Петрівна. «Та ні, ми були наймолодші! Але в наступний тур нас не відібрали, сказали, що є кращі голоси», — жартує Володимир Михайлович.
Тепер, зазначає, вони виступають не лише на вулицях Черкас. Найчастіше запрошують на дні народження. А ще на весілля, їздять навіть у села неподалік обласного центру.
А в гості до друзів і родичів Карпенки ходять тільки з баяном — це вже стало традицією. «Ми такі люди, що співати вміємо, а балакати не дуже!» — жартує на прощання Володимир Михайлович і бере до рук баян. Разом з Ніною Петрівною вони дзвінко затягують українську народну пісню.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Із 76-річною Анастасією Дойніковою вiдразу знайшли спільну мову, бо, як виявилося, і вона, і я свого часу піднімалися на одну й ту саму вершину — діючий вулкан Авачинського, що на Камчатці. В оселі Анастасії Йосипівни змонтована спортивна стінка, поряд лежать гантелі: щоденна гімнастика для спортсмена має бути обов’язковою. >>
