Hа тлі поголовних скарг: а) українських режисерів на те, що кінотеатри не беруть їхніх фільмів у прокат; б) прокатників, що на те кіно, яке знімають вітчизняні режисери, ніхто ніколи не піде; в) чиновників, що прокату, власне, і пропонувати нічого — цим літом Україною прокотилися допрем'єрні покази нової картини Олеся Янчука «Залізна сотня» — спочатку у Львові, потім на фестивалі в Ялті, а 24 серпня, в День незалежності, «Залізну сотню» презентуватимуть у столичному кінотеатрі «Жовтень» (на всяк випадок — о 18.30, вартість квитка — 12 грн). До творчості режисера, який зняв художні фільми про голод 33 року, вбивство Степана Бандери, життя Романа Шухевича, і ось в останній картині — боротьбу вояків УПА в 1944—47 роках на теренах Східної Польщі, ставляться по-різному, найголовніші (і небезпідставні) претензії до його картин — соціалістичний реалізм навпаки, себто стилістика радянських героїчних фільмів один в один переноситься на постаті героїв Української Повстанської армії. Але з іншого боку, всі, хто подививися картини Олеся Янчука, в один голос стверджують, що вони надзвичайно потрібні, бо це фактично єдина спроба художньо осмислити цей період української історії. Тобто це якраз той випадок, коли кожний глядач має скласти свою думку про фільм і коли судження кінокритиків не є вирішальними.

Про це кандидат у президенти Юрій Збітнєв офіційно заявив учора в новоствореному прес-центрі власної партії. Дату 19 серпня він обрав не випадково, адже саме в цей день, 13 років тому, відбулася невдала спроба державного «гекачепістського» перевороту. З огляду на те, що нинішній кандидат Збітнєв тоді був одним із тих, хто знімав червоний прапор зі щогли приміщення ЦК КПУ в Києві, стає зрозумілим, що даний передвиборчий старт є досить символічним. У самого Збітнєва цей початок пов'язаний із поїздками по регіонах України. Вже сьогодні він має прибути до Львова, де вчора в редакції опозиційної газета «Поступ» сталася пожежа. Невідомі кинули в одну з кімнат пляшку з горючою сумішшю. В результаті повністю вигоріла кімната верстальників, пошкоджено й інші приміщення редакції. На думку пана Збітнєва, це є ще одним ляпасом свободі слова в Україні, тож «Нова сила» допоможе газеті оргтехнікою.

Зараз уже майже ніхто не вірить у те, що Радянський Союз був злом. Отож не цілком зрозуміло, на біса взагалі здалася вся ота незалежність. Це слово, протягом останніх тринадцяти років послідовно й успішно компрометоване, знову потребує реабілітації. Воно вживається стосовно країн, яким на історичному шляху довелося визволятися від чужоземного панування. Тому день незалежності як національне свято існує, наприклад, у США, але не існує у Великобританії (хоч, можливо, в них теж є якийсь день незалежності — від Римської імперії). СРСР був злом, тому що блокував повноцінне існування неросійських націй: нас, українців, у світі наче не було, ми були Russians, позбавленими суб'єктності у світовій історії та політиці, до того ж співвідповідальними за всі злочини радянської системи, як, наприклад, розстріли тінейджерів у Будапешті 1956 року. Край цьому напівкоматозному станові поклала передусім чорнобильська катастрофа, внаслідок якої українські радянські люди дізналися, що в природі існує дещо, могутніше від кремлівського керівництва. Саме так почалася українська ланцюгова — в сенсі розривання ланцюгів — реакція. Це потягло за собою той визвольний переворот у масовій свідомості, котрий увінчався настільки ж масовим голосуванням за незалежність у грудні 1991 року. Її було здобуто дещо зненацька і, умовно кажучи, безкровно. А потім її було вкрадено.

Генеральна прокуратура України нарешті зробила те, що неодноразово обіцяли її нинішні та колишні керівники: передала до суду справу про вбивство журналіста з Донбасу Ігоря Александрова. Цей акт став вельми сумнівним подарунком аж до третьої річниці загибелі редактора телерадіокомпанії «Тор» із міста Слов'янська, якого, нагадаємо, було до смерті забито бейсбольними битками на східцях перед дверима офісу.

Тринадцять років — це вік пубертатний, перехідний, вік, коли грають гормони, вилазять прищі й хочеться невідомо чого. Коли починають рости вуса й грубішає голос, — це якщо ти хлопчик, або якщо ти дівчинка, тоді ростуть не вуса, а дещо інше. Одразу постає питання: а хто ж тоді вона, Україна — хлопчик чи дівчинка? Судячи з імені жіночого роду і з тієї символічної особини, що зіп'ялась на колону посеред головної столичної площі, вона таки дівчинка. Ну, може, зовсім трішки хлопчик, інколи, вкрай рідко. Значно рідше, аніж хотілося б.

Як же, мабуть, нудно й нецікаво найпрогресивнішій з усіх соціалісток Наталi Вiтренко бігти по доріжці президентських перегонів-2004! Минулого разу хоч моральне задоволення було: сама президентом не стала, але ж і Мороза не пустила! А тепер, коли лiдер СПУ уже не відіграє ключову роль у суперництві з владою, змагання втратили гостроту. Звісно, користь від такого пробігу така-сяка є: можна нагадати про себе виборцям — дивись, у 2006-му ПСПУ й перескочить поріг парламентських виборів. Якщо, звісно, не залишиться при владі нинішній режим, який минулого разу відібрав у прогресивно-соціалістичного легіону якийсь відсоток на користь провладного блоку «За єдину Україну!», «віддячивши» чорною невдячністю за працю Наталі Михайлівни на користь Леоніда Даниловича. Тільки не подумайте, що це ми так вважаємо — нам-то якраз добре відомо, що Вітренко зовсім не допомагала Кучмі перемогти на президентських виборах-1999, а просто послідовно й принципово боролася проти єдиного тоді достойного суперника Л. Д. — п'ять років тому лідера Соцпартії Мороза. А от «червона загроза» Петро Симоненко, з якого тоді зробили «хлопчика для биття», думає інакше. За що й ризикує відповідати перед ображеною лідеркою ПСПУ в суді.

Ті, хто переглядав книгу Леоніда Кучми «Україна — не Росія», мимоволі запам'ятали назву села на Чернігівщині — Костобобрів. Майбутній Президент України деякий час навчався у тамтешній школі. Але навряд чи хтось сьогодні знає, що Костобобрів в історії нашої державності має особливе значення. Бо саме тут народився Ісаак Мазепа — одна з центральних постатей Української революції 1917—1920 років, людина, яка ще раз своїм життєвим прикладом довела, що соціалізм — не вельми тривкий фундамент для Української держави. І що український соціалізм соціалістами радянськими та їхніми послідовниками не визнається... Адже про Кучму в Костобоброві знає і старий, і малий, а от про Мазепу, тим паче Ісаака — далеко не кожен... Навіть тепер, коли вже й героїв Крут на державному рівні вшановуємо, і багато інших «білих плям» розкрили. Як не дивно, Ісаака Мазепи промінь пам'яті ще майже не торкнувся.

У гарячці виборчих перегонів уже якось і призабулася топ-тема, яка ще кілька місяців тому була основним джерелом політичних новин і суперечок. Йдеться про конституційну реформу, що не тільки нікуди не поділася, а й може відіграти визначальну роль у виборчій кампанії. Принаймні такі думки блукають українським політикумом: мовляв, Президент Кучма тільки й чекає остаточного голосування щодо внесення змін до Конституції, аби заявити (чи не заявити) про... складення з себе повноважень. Мовляв, таки не відмовився Леонід Данилович від ідеї покерувати країною ще якихось пару років, хай навіть у ранзі Прем'єр-міністра. І якщо реформа раптом не пройде, доведеться задіювати інший план: достроково розлучатися з президентством й робити ставку на дострокові вибори. Нинішня виборча кампанія, яка зараз у розпалі, відповідно, припиняється. А серед нових кандидатів може з'явитися і прізвище Кучми...

Нещодавно в Парижі один мій добрий знайомий сказав: «Знаєш, на Заході головна проблема в сприйнятті України полягає в тому, що за назвою «Україна» ховається не країна, а територія. Територія, що лежить між Польщею і Росією».

«Народ достойний тієї влади, яку він обирає», — люблять повторювати ті, кому вигідна і нинішня влада, і її діяльність, що дозволила туго набити власні кишені й забезпечити безбідне існування кільком наступним поколінням нащадків. Таких людей в Україні, звісно, на пальцях не перерахуєш, але кілька тисяч задоволених у масштабах колись 50-мільйонної держави — це сумно. Хіба в розвиненій, заможній і справді незалежній країні влада, яку ненавидить її народ, протрималася б на верхівці так довго. Зазвичай на такі запитання ми відповідаємо: звісно, ні. І... продовжуємо далі скаржитися на погане життя, клясти «верховне», обласне, районне керівництво, мріяти про зміни. Але нічого не робимо для того, аби ці зміни нарешті настали. То, може, пора взятися за справу й спільними зусиллями довести своє право не на конформістське існування в некомфортних умовах, а на достойне й заможне життя?