Двом знаним політологам «УМ» поставила два запитання: про загальне враження від перших ста днів роботи нового уряду та про можливий термін перебування Юлії Тимошенко на посаді Прем'єр-міністра.

У всіх, хто протягом минулих («пострадянських») років розкрадав державне майно України, з'явився шанс уникнути кримінальної відповідальності. І якщо, скажімо, якомусь Семенові Юфі (був собі такий український протоолігарх, який, продувши у 1994-му вибори до Верховної Ради, чкурнув до Ізраїлю із награбованими в українців грошенятами) або Ігореві Бакаю, таки громадянину України, дуже вже закортить повернутися на Батьківщину, не потрапивши при цьому за грати, — правоохоронці тут їх приймуть з розкритими обіймами й відпустять на всі чотири сторони. Щоправда, за однієї невеличкої умови.

У невеликому затишному будиночку підполковника у відставці Василя Панчини першим мене зустрів «хор» годинників, що наповнювали всю оселю басовитими голосами: господар, очевидно, має слабкість до годинникових механізмів. Тим часом у домівці Василя Михайловича вже збиралися гості — винуватець свята відзначав столітній ювілей — неабияка дата. А народився ювіляр у селі Юхимiвка Хмельницької області, у звичайній сільській родині. У сім'ї було четверо дітей, тож змалку довелось працювати Василю, який був найстаршим, на різних роботах. Починав, звичайно, «з низів». Та старанного й розумного хлопчину досить швидко помітили — забрали в область. Працював у облвиконкомі, потім — секретарем райкому. Про ті часи ювіляр згадує неохоче. Можливо, тому, що мріяв Василь зовсім про інше, марив журналістикою. Та коли зібрався вступати до Московського інституту журналістики, з роботи не відпустили: мовляв, тут потрібен. А потім життя закрутило та й кинуло в самісіньке пекло...

Звіт «політичного термінатора» Юрія Луценка про 100 днів боротьби МВС із кримінальними кіборгами мав відбуватися у присутності голови держави Віктора Ющенка, адже саме він, призначаючи екс-соціаліста i польового командира Майдану на посаду міністра, поставив перед цим силовим відомством два головні завдання: деполітизація та декриміналізація міліції від генерала до дільничного. Та через зайнятість Президента звітувати пану Луценку довелося секретарю Ради нацбезпеки та оборони Петру Порошенку, який на розширеній колегії МВС представляв керівництво держави. I вже сам цей факт вкотре засвідчив непросту роль Петра Олексійовича чи то «у», чи то «над» силовими структурами країни.

Колишній голова Центральної виборчої комісії, а нині — фігурант документів під «грифом» «Їх розшукує міліція» Сергій Ківалов від правоохоронців, які його нібито шукають, нікуди не ховається. Сердега просто захворів (просто якась повальна епідемія: щойно МВС заводить на екс-можновладця справу, він негайно починає потребувати допомоги лікарів). Про це Сергій Васильович сам розповів у інтерв'ю газеті «Комсомольская правда в Украине», зазначивши, що зараз перебуває на лікуванні, але де саме — не скаже, бо ж теж людина і має право на особисте життя.

Проблема стосунків між владою і релігійними інституціями існувала в усі часи. Спокуса одержати підтримку такої впливової сили, як Церква, підштовхувала носіїв влади до пошуку порозуміння з ієрархами. У тих випадках, коли Церква відмовлялася підтримувати стосунки з одіозними правителями, останні вдавалися до примусу. В українській історії гармонія між владою та Церквою спостерігалася хіба що в період раннього середньовіччя. У новий час владні структури, як правило, диктували свою волю релігійним об'єднанням, а то й нищили їх. У радянський час більшовики вдавалися до справжньої атеїстичної вакханалії. Але коли це було вигідно владі, вона використовувала Церкву як політичний інструмент, адже йшлося про контроль над свідомістю людей. А за це можна було заплатити й незначними поступками.
Звивисті віражі української «партії влади» у взаєминах із Православною церквою — від загравання і помпезних архітектурних проектів до неприхованого викручування рук — впадали в око тим більше, чим ближчим був час «ікс» — вибори Президента. «Великі перегони» минули, залишивши по собі не надто приємний відгомін. І вельми попсувавши реноме тієї конфесії, яка вважає себе «канонічною»...

«Ю-щен-ко!» — несподівано лунає з узбіччя Хрещатика, де стоять народні маси, у відповідь на оголошене в «левітанівсько-радянському» стилі: «Попереду колони — Президент України Віктор Андрійович Ющенко». Це явно не ветерани, але Ющенкові, щойно прибулому з Москви (перед Хрещатиком було ще покладання квітів до могили Невідомого солдата), все одно приємно — він приязно махає гвоздиками в бік тротуару. Іноді, щоправда, доводиться здіймати у привітальному жесті іншу, порожню руку, бо ту, що з гвоздиками, раптово перехоплює дочка — Софiйці набридло йти з одного боку тата, і вона перебігає на інший. Не меншими оваціями зустрічають Прем'єр-міністра України Юлію Володимирівну Тимошенко, яка також крокує поряд із ветеранами, час від часу схиляючись до котрогось із них. Поруч ідуть спікер парламенту Володимир Литвин (щось обговорюючи з першою леді Катериною Ющенко), iншi керiвники та урядовцi. На звичні паради це анітрохи не схоже, але виглядає напрочуд душевно. Єдине, що трохи псує урочистий настрій, — безліч фотокореспондентів, які хаотично бігають попереду колони й затуляють перших осіб держави разом із ветеранами.

Учора прем'єр-міністр Польщі Марек Белка склав президенту Олександру Кваснєвському подання про відставку уряду, повідомив Інформаційний центр уряду Польщі. Урядова криза визрівала кілька місяців. Президент в останні дні неодноразово повторював, що не прийме відставку, оскільки вважає, що кабінет міністрів повинен діяти до чергових виборів, які відбудуться восени. Белка перед поданням заявив, що не хоче випереджати рішення глави держави, але при цьому зазначив, що у випадку якщо президент не прийме відставки, країна не залишиться без уряду, тобто натякнув на можливість продовження роботи діючого кабінету. Якщо Александр Кваснєвський усе-таки прийняв би відставку уряду, то Польщі довелося б негайно вступити в епопею дострокових парламентських виборів (їх би, в такому разі, призначили на червень).

У суботу в Афганістані відбулися перші демократичні президентські вибори. Інтерес до них був надзвичайний. З 10,5 мільйона мешканців країни з правом голосу до виборчих дільниць з'явилися більше 10 мільйонів. І не побоялися при цьому погроз талібів влаштувати терористичні замахи, не побоялися вистоювання у довжелезних чергах, в яких вони гаяли час, вигукуючи: «Демокрасі, демокрасі!».

Минулої суботи 13 млн. австралійців обирали прем'єр-міністра, парламент та одну третину верхньої його палати — Сенату. Джон Говард, один із найближчих союзників США у війні в Іраку, утримався при владі й залишився на четвертий термін голови уряду. За тривалістю перебування на цій посаді він є другим в історії Австралії. Також і правляча ліберально-національна коаліція залишилася при владі, здобувши щонайменше 85 зі 150 парламентських мандатів, повідомила агенція «Франс Пресс».