Річ у тім, що довгоочікуване підбиття підсумків нібито останнього туру конкурсу проектів знову не дало бажаного результату — журі вкотре не змогло визначитись із переможцем. Жоден із 9 представлених проектів не зміг здобути першість, тож друге місце розділили проекти компанії «Майстер груп Київ» та товариства «Основа — солсіф» (поляки та французи), третє дісталося нашим — творчій майстерні Андрія Пашенькова.

Соромно, панове. Нібито ж нова влада, на яку покладали стільки надій і сподівань, а так уперто порушуєте Конституцію. Хоча самим порушникам-сумісникам, які числяться й на законодавчій, і на виконавчій роботах, схоже, позичені в Сірка очі не муляють, тому соромитися за них доводиться іншим. Нам із вами, колегам і... затятим опонентам. Соціал-демократи (об’єднані), наприклад, так засмучені поведінкою сумісників, що вже кілька днів відмовляються від їж... тобто від голосування. Вибірково, звісно, але показово. А комуністи пішли іншим шляхом — вирішили виговорити просто у безсоромні очі депутатів-міністрів та інших «двокрісельних» посадовців усе, що про них думають. Та оскільки в парламенті законодавці-«виконавці» з'являються рідко, довелося діяти методом японських службовців. Ті, якщо дуже кортить врізати в пику ненависному шефові, замість ризикувати роботою, гамселять кулаками по спеціально зроблених із такою метою «грушах-мішенях», уявляючи собі при цьому свого ворога.

У Польщі наближаються вибори, котрі можуть поставити крапку в добі нинішнього президента Кваснєвського, якого підтримує Союз лівиці демократичної (СЛД). І хоча між президентськими і парламентськими виборами проміжок буде незначний (вибори до обох палат польського парламенту відбудуться 25 вересня, а президентські — 9 жовтня 2005 року), баталії можуть мати несподівані наслідки.

Під час трансформацій у суспільстві у стан неспокійного очікування потрапляють насамперед бюджетники. І якщо сподівання пенсіонерів і студентів, лікарів і вчителів, як правило, виправдовуються у вигляді підвищення виплат, то спорту найвищих досягнень буває непереливки. Бо така вже в нас традиція, що розвиток того чи іншого виду спорту залежить від симпатій керівників різних рангів. Скажімо, російська еліта масово пішла в теніс услід за Єльциним, колишній дзюдоїст Путін «тягне» боротьбу, хоча при ньому в Росії комфортно почуваються чи не всі види спорту. У нас же — від Щербицького до Кучми — спортом №1 був футбол. Утім за його долю не варто переживати хоча б через безсумнівне лідерство за популярністю. Ця гра в нас поза конкурсом симпатій. А ось прихильники волейболу з обранням Президентом Віктора Ющенка не приховували оптимістичних очікувань. Відомо ж, що Віктор Андрійович полюбляє цю гру і був причетним, зокрема, до організації масового дитячого турніру з волейболу... І треба ж такому статися, що днями велике розчарування спіткало вболівальників саме цього виду спорту.

Партії під назвою «Народний союз «Наша Україна» долею визначено бути одним із головних політичних гравців України, зокрема, на майбутніх парламентських виборах. Бодай тому, що до нєї входить багато людей із вищих ешелонів влади — секретар РНБО, держсекретар, міністри, «губернатори» і навіть сам Президент (Віктор Ющенко, нагадаємо, — почесний голова НСНУ). Із впливовістю у межах вертикалі влади в цієї партії питань фактично немає. Інтрига в іншому: чи стане «Народний союз...» справжньою партією, без приставки «...влади»?
Такими, власне, і є дві головні нинішні проблеми НСНУ: як, з одного боку, використати свою політичну та електоральну впливовість, здобуту ще на Майдані, на виборах-2006, а з іншого — не звести партію до одноразового, тобто «одновиборчого» проекту, наповнити її життєвим змістом.
Детальніше про це ми говоримо з Ігорем Ждановим — відомим політологом, який ще зовсім недавно працював директором політико-правових програм Центру Разумкова, а нині перебрався на вулицю Ярославську, де розташувався штаб НСНУ. Зараз пан Жданов — один із рушіїв партії Президента Ющенка, заступник голови ради партії Романа Безсмертного.

Минулої неділі в Лівані відбувся четвертий і останній тур парламентських виборів, перших за останні 30 років без присутності на території країни сирійських військ. У зв'язку із строкатою картиною етнічного та релігійного складу населення, вибори проводилися поетапно в столиці країни – Бейруті, на заході, півдні та півночі країни.

У першому турі президентських виборів, які відбулися в Ірані минулої п'ятниці, жоден із семи претендентів не набрав необхідні для перемоги 50 відсотків голосів виборців, тож 24 червня відбудеться другий тур. Таке трапляється вперше в історії президентських виборів у цій країні. За найвищу посаду будуть змагатися поміркований політик-реформатор, 70-річний Акбар Хашемі Рафсанджані, який набрав у першому турі 21 відсоток голосів виборців, та представник табору консерваторів, 49-річний колишній мер Тегерана Махмуд Ахмадінежад, якому виявили довіру 19,48 відсотка учасників голосування. Вихід у другий тур Ахмедінежада та висока активність електорату (63 відсотки) стали найбільшими несподіванками першого кола виборiв.

Суботнє засідання уряду мало закінчитися близько другої години дня. На цей час принаймні було заплановано прес-конференцію Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко. Стрілки годинників давно перевалили за 14:00, а міністри все ще сиділи у великому кабінеті на 7-му поверсі Будинку уряду. От уже чотири години вони обговорювали перший (!) пункт порядку денного — законопроекти, які Кабмін передасть на розгляд Верховної Ради. Це при тому, що в списку було загалом 30 питань, поміж яких такі важливі, як нова приватизація «Криворіжсталі» та адміністративно-територіальна реформа.

За гучними, загальноукраїнського масштабу, судовими процесами — типу «боделанівського» в Одесі — відомості про аналогічні справи в провінції й не дочути. Ситуація ускладнюється ще й тим, що стара влада паскудила на муніципальній ниві, так би мовити, «точково» у просторі й у часі. Якщо того ж Гурвіца «кинули» ще в ході виборів 2002-го, то, скажімо, мера Красного Луча Сергія Лук'яненка запроторили до буцегарні аж через два роки після його обрання. А відновлювати справедливість усі кривджені почали майже одночасно — після падіння кучмівського режиму. І сьогодні зведення про «бої місцевого значення» просто губляться у зливі інформації про битви київських «титанів» із донецькими. Або — між собою.

Опісля політичної лихоманки у львівській Ратуші, коли міські депутати за десять місяців до виборів ледь не відправили у відставку міськвиконком, схожа історія трапилася і з обласною владою. Напередодні вівторкової сесії облради частина депутатів збиралася оголошувати недовіру главі облдержадміністрації Петрові Олійнику, який є головою регіональної організації «Народного союзу «Наша Укрраїна». Однак невдовзі з'ясувалося, що таких депутатів зовсім небагато, і всі вони є представниками найближчого оточення голови обласної ради Михайла Сендака та членами фракції «Батьківщина».
Здавалося б, де-де, а на «помаранчевій» Львівщині усі мали би бути найбільш задоволеними від приходу нової влади та налаштовані на конструктивну роботу. Однак водночас тут розуміють, що скоро нові вибори, тож потрібно знову боротися за місце під сонцем. На відміну від президентської кампанії, зараз боротьба триває поміж «своїми». І львівські «пробні кулі» дуже скидаються на такі, що невдовзі можуть бути пущені й на центральному рівні.