Нас розділяють півтори тисячі кілометрів. І хоча Схід і Захід України лежать приблизно на одній широті, у Донбасі наприкінці червня вже чорніють вишні, а в Галичині черешня тільки-но починає рожевіти. На Луганщині сонце вже встигло випалити південні схили Донецького кряжу до бруднувато-жовтого кольору, а карпатські полонини, здається, так і залишаться смарагдовими аж до перших снігів. І взагалі, на Галичині абрикоси не ростуть, а на Сході — в кожній лісосмузі. То ж які ще потрібні докази нездоланної нашої інакшості?

Конотоп — місто хоч і невелике, але уславлене. Насамперед — завдяки Григорію Квітці-Основ'яненку, якому саме там заманулося поселити свою знамениту відьму. Після того жінки в історії міста відіграють явно не останню роль. Адже саме Конотопський виборчий округ, тоді ще №346, у 1994 році дав путівку в парламентське життя (а у 1998-му — продовжив її дію ще на одну каденцію ВР) нинішній лідерці ПСПУ Наталі Вітренко, яка своєю бурхливою діяльністю змусила Основ'яненкову Явдоху Зубиху десь у пеклі кусати лікті від заздрощів. У 2005-му «Конотопська відьма» з партквитком ПСПУ займається піаром уже на вищому рівні, але в центрі уваги «відьминого» міста на Сумщині — знову жінка.

Мало яка партія, проводячи свій з'їзд, здогадується рекламувати цю подію по радіо й телебаченню, адже делегатам реклама ні до чого — вони й так у курсі, коли й де відбудеться зібрання, а «чужих» на такі заходи в будь-якому випадку не пускають. Партія промисловців і підприємців, яка проводила свій 4-й з'їзд минулої суботи, повідомляла про це всій Україні ледве не протягом тижня. Що то значить підприємливість — використати запланований партійний захід як партійну рекламу.

Після того як випущені щойно інавгурованим Президентом Ющенком голуби розчинилися десь у небі, поставивши останню крапку на помаранчевому Майдані, ми засперечалися. Ні, не про те, якою буде нова влада, скільки помилок попередньої вона повторить і чи згадає через 11 місяців народний Президент про те, що обіцяв прийти на центральну площу помаранчевої революції й на першу її річницю відзвітувати перед Майданом. І навіть не про те, яким буде його звіт, якщо В. Ю. пам'ятатиме свої обіцянки, або якою буде реакція народу, що змагався не за Ющенка особисто, а за свою свободу взагалі, якщо таки забуде. Про все це було говорено-переговорено ще тоді, морозними революційними днями, помаранчевими вечорами й тривожними ночами. Тепер сперечатися про те, що надалі залежить тільки від нової влади, не було сенсу. Тому журналістська дискусія точилася навколо того, як довго перед іменниками «влада» й «опозиція» доведеться вживати прикметник «нова», перш ніж усі ми разом із читачами звикнемо до того, хто з них хто.

Після арешту Миколи Дмитренка — колишнього першого заступника вінницького «губернатора» і керівника місцевих есдеків — появу в обласному центрі народного депутата Нестора Шуфрича можна було спрогнозувати з вірогідністю 99,9 відсотка. Так і сталося: у четвер вінниччани побачили театралізоване видовище, розігране членами СДПУ(о) на майданчику перед сходами облдержадміністрації за участю скандально відомого парламентарія (що вдієш, така у нього нині політична спеціалізація). Імпровізована похоронна процесія принесла на місце події домовину з написами «Демократія» та «Конституція» і провела короткий мітинг під гаслом «Свободу Дмитренку!» Виступаючі нічого нового не сказали, обмежившись стандартним набором обвинувачень у політичному терорі, сформульованому в стилі «риторика замість конкретики».

Коли в Юлії Тимошенко, щойно вона повернулася з візиту в Париж, запитали: «Хто лобіюватиме інтереси України в ЄС, окрім Польщі, звичайно?» і Прем'єр, поглянувши на журналіста здивовано, мов на невігласа, відповіла: «Франція, звісно» — всі подумали, що Тимошенко блефує. Адже Франція ніколи не була симпатиком України, понад те — упродовж 14 років нашої незалежності вона не помічала нас і дивилася на карту східної Європи зверхньо, тобто зверху, ковзаючи поглядом понад Києвом далі на Москву, за звичкою, за політичною традицією. Великі люблять великих, так минулого року пояснив мені цю дивну пасіонарність один польський урядовець. Проте виявилося, що Юлія Тимошенко не блефувала або майже не блефувала. І політикум, і французький загал відкрили для себе Україну, визнали — як би це пафосно не звучало — нашу європейськість і готовi сприяти Україні, принаймні в межах, окреслених їхніми національними стратегічними інтересами. Це відкриття, яке я привезла з Парижа, вразило мене не менше, ніж французів — спалах помаранчевої революції у країні, яку вони досі зовсім не знали.

Іван Гладуняк, здається, єдиний із новопризначених голів областей, кого не приїжджали представляти місцевій еліті чільники зі столиці. Прем'єр-міністр Юлія Тимошенко обмежилася напутніми словами, мовляв, вас і так добре знають в області, тож бажаю успіхів. І справді, Іван Васильович зі станом справ у краї обізнаний досконало, до цього спонукала його попередня посада заступника «губернатора». У ході буремних осінньо-зимових подій не піддався на вимогу колишнього шефа працювати задля перемоги провладного кандидата і, як наслідок, почув безапеляційне: пиши заяву на звільнення. Заяву Гладуняк написав, але... на відпустку, яку використав для агітації за Ющенка. Коли ж революційний вихор мас змів одіозного попередника, Іван Васильович кілька місяців виконував обов'язки керівника області, аж поки на початку березня не був у цьому статусі узаконений остаточно. Зауважмо, що «губернатором» Гладуняк став пізніше за решту своїх колег на подібних посадах, адже, як пам’ятають читачі «УМ», спочатку — в лютому — на посаду глави Хмельниччини було призначено скомпрометованого депутата Олуйка з фракції НАПУ, і люди пікетами домоглися його швидкої відставки. Лише після цього настав час Гладуняка.

Коли надворі літо, бажання відпочити загострюється навіть у тих нещасних, чия відпустка тільки у жовтні. А якщо це літо у країні, яку протягом п'ятирічки лихоманило від політичних скандалів, яка пережила найжорстокіші у своїй історії вибори й найтолерантнішу у світі революцію, то вже й не знаєш, від чого хочеться відпочити більше: від роботи чи від політики. Та де там, якщо на носі — знову вибори. Недаремно, коли авторка цих рядків перед завершенням сесії Верховної Ради провокувала парламентаріїв привітанням із довгоочікуваними політичними канікулами, вони здебільшого або дратувалися, або сміялися: який там, мовляв, «мертвий сезон» — ото хіба якийсь тиждень відпочинемо, а тоді — «як почнеться!»...

У селі Зелена Діброва Городищенського району гуртом у відставку пішов увесь склад сільської ради на чолі з головою Ігорем Щербаком. Таке сталося на Черкащині вперше, тим паче що саме цю сільраду минулого року було визнано найкращою в Шевченковому краї, що засвідчили врученням грамоти та 2000 гривень.

На Олімпіаді в Афінах влітку минулого року українські спортсмени вибороли 9 золотих, 5 срібних і 9 бронзових медалей. За «золото» українцям було обіцяно по 100 тисяч доларів, за нагороди нижчого гатунку, відповідно, 70 і 50 тисяч. Нагадаємо також, що ще під час Ігор виникли сумніви щодо гандбольної жіночої команди — платити за сенсаційне третє місце кожній чи виділити 50 тисяч на всю команду. Цілком справедливо було вирішено, що по півсотні «зелених» «штук» одержить кожна гандболістка. Щоправда, через це значно зросла сума, яку держава повинна була виділити олімпійцям. Сюрпризом мільйони доларів преміальних стали, як виявилося, і для Держкомспорту. Принаймні відразу після Олімпіади тодішній керівник спортивного відомства заявив, що грошей на такі виплати немає.