Однією з найбільш резонансних пропозицій Президента Віктора Ющенка, що пролунали під час його святкового виступу на майдані Незалежності, стала ідея підвищити виборчий бар'єр, встановлений для проходження у парламент. «Я сподіваюся, що у нинішньої Верховної Ради вистачить патріотизму збільшити прохідний бар'єр, — зазначив у своїй промові Президент. — Так ми отримаємо справжню представницьку владу, а не клуб власників політичних партій».

В «УМ» переконані, що якби в Україні було з півсотні Юріїв Луценків, та призначити їх на різні міністерські посади, то майже не було б у державі проблем. Усі б вирішувалися наполегливо, натхненно й оперативно. Тепер уже колишній соціаліст (але вічний «командир Майдану») Луценко — явище справді унікальне в українській політиці. Людина-подія, людина-афоризм, а головне — людина слова. Сказав (часто — із застосуванням смачної лайки) — зробить. Основоположні цілі міністра внутрішніх справ — покарати винних, незалежно від кольору їхніх прапорів, повернути в Україну закон та довіру до правоохоронних органів. Відзначимо водночас, що на Президента Ющенка у своїх викладах Луценко посилається так само часто, як на букву закону. Бо безмежно вірить і в першого, і в другу.
Про те, що вже встиг пан Юрій зробити на посаді головного міліціонера за перші сім місяців і що планує найближчим та дальшим часом, ми говорили з ним понад дві години.

Відтоді, як Україну оголосили незалежною, минуло 14 років. Чортова дюжина з «надбавкою». Все сутнісне криється саме в ній, отій річній «надбавці» до наших вражень, рефлексій, розчарувань, усе найцінніше і саму міру цінності ми пережили за останній рік. Держава, в якій ми живемо, завдяки нашим же спільним зусиллям стала такою, яку не соромно назвати Батьківщиною. Найцінніше, що всі ми здобули, — це можливість не «контра спем сперо», тобто не без надії сподіватися, а з надією.
Минулого року «УМ» попросила 13 авторів — письменників, інтелектуалів — написати про свою Батьківщину-13. Перечитуєш ці тексти навіть з певним здивуванням — яким усе-таки напруженим був суспільний нерв, якою зневірою, а подекуди й прокляттям дихалося ще минулого літа! Микола Рябчук писав тоді про «українців з перебитими хребтами — пластиліновий народ», Максим Стріха називав процеси, що відбуваються в державі, «буттям, яке вбиває». Марія Матіос назвала Вітчизну «Україною від лукавого», Володимир Єшкілєв оцінив «Батьківщину як втрату», Павло Вольвач — як «країну напівтонів, країну впівсили». Андрій Курков визначив, що «за словом «Україна» ховається не країна, а територія», а Сергій Жадан вирішив, що це все-таки держава, але «держава, яка ненавидить тебе просто так — за сам факт твого в ній існування». Юрій Андрухович поставив діагноз 13 рокам державності: «Незалежність, яку було здобуто дещо зненацька, ...а потім викрадено».
Це був усе-таки рік прориву — хоча би у сподіваннях і настроях. Ми всі жили, писали, стояли на Майдані, кричали і захлиналися не марно. Вона повернулася, Батьківщина. «УМ» попросила кількох авторів минулорічного проекту «Батьківщина-13» оцінити зміни за рік відтоді.

Як відомо, серйозність наслідків конфлікту залежить від мудрості його учасників. Вихід із найгострішої суперечки можна знайти навіть у царині спорту, де обертаються люди, які не звикли поступатися у суперництві. Звичайно, розумні рішення можливі, якщо опоненти люблять спорт у собі, а не навпаки. Класичним прикладом мудрого розв'язання конфлікту може слугувати Федерація баскетболу, де свого часу Зураб Хромаєв та Михайло Бродський боротьбу за президентське крісло вирішили оригінально — запросили на цю посаду авторитетного політика Володимира Горбуліна, а самі стали віце-президентами. Баскетбол лише виграв, бо кожен із них зміг внести у розвиток улюбленого виду спорту щось своє. Нещодавно і в тенісній федерації опоненти в змаганні за крісло керівника змогли за «круглим столом» домовитися про спільну працю на благо цієї гри.

Серія інформаційних хвиль, здійнятих навколо моральності нової влади і названих скандалами, потроху вляглася. Відійшовши від історій «а ля Андрій Ющенко», у розпал «мертвого сезону» преса потроху аналізує їх наслідки та робить відповідні висновки. І щодо президентської команди, вимоги до якої дуже високі, і щодо стану ЗМІ в нових умовах. Думок багато, але спільний знаменник один: порівняно з минулим роком в Україні справді побільшало свободи слова. Чи вважати цю свободу всеохопною — питання, однак, зауважмо, зараз зусиллями медіа на скандали всеукраїнського масштабу перетворюються навіть ті явища й події, які за минулої влади залишалися б узагалі мало ким поміченими. І якщо під час минулої виборчої кампанії інтернет як засіб масової інформації почав відігравати дуже важливу роль, то тепер, у, здавалося б, «мирний час», значимiсть всесвітньої мережі видається ще вагомішою.
Такі реалії. Про них, а також про тенденції у царині ЗМІ, ми розмовляємо з Олегом Медведєвим — журналістом, піарником, політологом і політтехнологом, нині — головним редактором групи сайтів «Обозреватель». Свого часу він був редактором газети «Киевские ведомости», відтоді тісно співпрацює з Михайлом Бродським, що не заважало бути одним зі «штабістів» та іміджмейкерів кандидата в Президенти Віктора Ющенка. Зараз Олег — «штабіст» Юлії Тимошенко (схоже, вона таки піде на вибори-2006 окремо). Медведєв, уродженець Луганщини, залишається затятим українофілом (останній його здобуток — україномовна версія «Оглядача»). А в планах — не лише експертна й «інформаційно-політична» робота в парламентській виборчій кампанії. За словами Олега, пан Бродський хоче повернути «Киевские ведомости», несправедливо забрані свого часом паном Суркісом. Але це вже таке...

— Сергію Адамовичу, чому Росія вкрай вороже налаштована до «помаранчевої» України?!
— Нинішня російська влада (не певен, чи лише нова, чи також попередня, хоч я не переконаний, чи особисто Єльцин) налаштована до України вкрай вороже. Україна теж була не надто доброзичливою до Росії; це взаємно, але не симетрично. Ненависть російського офіціозу більша і несправедливіша. Я вважаю, що глибинна причина не в тому, що несхвально ставляться до українських змін, які сталися внаслідок революції, а в тому, що загалом вороже ставляться до української незалежності, — вона дратує Москву. Москва добре розуміє, що розвалений Радянський Союз не відновити, відновлення кордонів я би назвав ненауковою фантастикою. Але одна справа — кордони, а цілком інша — вплив. Москва добре пам'ятає, як вона «тримала» соціалістичний табір, — напозір з державними кордонами було все добре — Угорщина була Угорщиною, а Чехословаччина — Чехословаччиною, але ж ви пам'ятаєте, чим це було насправді. І це породжує в Кремлі непереборне роздратування.

Не для кожного українця питання імпорту-експорту країни — розкрита книга, однак кожний рано чи пізно відчуває це на своєму гаманці. Піклування про ці тонкі матерії громадянин довіряє уряду і Нацбанку, сподіваючись, що там, у високих кабінетах, дбають про його інтереси. Скільки Україна продає своїх товарів і послуг, а скільки завозить — це й справді сфера, на якій розуміються тільки вузькі спеціалісти. Проте і розмiр експортно-iмпортного сальдо, буває, при всій своїй недоступності стає предметом обговорення в суспільстві.

Якщо перші п'ять років влада ліниво перекочувала справу Гонгадзе у роті, то тепер вона її ковтає, не пережовуючи. Найбільш симптоматичне ставлення до неї засвідчив заступник Генпрокурора Віктор Шокін. Причому засвідчив, вдовольняючи безневинну цікавість газети «Сегодня» (від 11 серпня цього року) відносно того, чи потрібне Україні Національне бюро розслідувань і чи займалось би воно справою Гонгадзе. «Складне питання, — почав філософствувати Шокін. — З одного боку, це вбивство, і розслідувати його мало б МВС. Однак враховуючи політичне забарвлення, яке набула справа, скоріше вже — СБУ. Або спільно. Але точно не НБР, яке буде вести справи проти вищих посадових осіб, відстежувати високі корупційні зв'язки тощо».