Об'єднання двох гілок православ'я Київської традиції у єдину Помісну Українську православну церкву обговорюється вже роками. 2005 рік, здається, став для цього питання переломним. Ще на його початку священство й миряни намагалися витягти з глибин призабутої історії корінець міфу «про неканонічність Київської церкви». 29 січня цього року відбулася архієрейська хіротонія першого за понад 300 років українця, якого висвятив у єпископи Константинопольський патріарх — Іларіона (Рудюка). У березні столиця вселенського православ'я вкотре завірила Україну: «Матір-Церква, Константипольський патріархат, вважає, що її дочка — Московський патріархат — має ту канонічну територію, яка існувала в цій Церкві до 1686 року» (отже, без Києва, підпорядкування якого провадилося опісля, з кричущими порушеннями законів). Того ж місяця учасники 8-го Львівського єпархіального Собору УАПЦ звернулися до Президента Віктора Ющенка з проханням закликати Вселенського патріарха Варфоломія I сприяти об'єднавчому процесу всіх гілок православ'я в Україні.

Якби вибори відбулись зараз, у Львові переміг би «Народний союз «Наша Україна», а мером столиці Галичини став би Андрій Садовий. Про це свідчать дані опитування мешканців обласного центру, яке на замовлення Комітету виборців України провів Київський міжнародний інститут соціології (опитано 706 мешканців Львова віком понад 18 років).

Позавчора Павло Лазаренко взяв участь у роботі дніпропетровської обласної конференції своєї партії «Громада». На форум однопартійців колишній «хазяїн Дніпропетровщини» прийшов за допомогою гучномовців селекторного зв'язку.

Напруження зростає. По вулицях Києва й багатьох інших міст ходять люди і їздять авто з помаранчевими стрічками — насправді їх поки дуже мало, але ж ніхто навіть не уявляє, що через місяць столиця перетвориться на суцільне помаранчеве море. До першого туру виборів залишається три, два, один день... Влада казиться, «темники» стають іще жорсткішими й огиднішими, і нарешті не витримують представники «четвертої влади»: проти цензури й тиску, що виходять з Адміністрації Президента Кучми, щодня повстають нові й нові тележурналісти. Країна завмерла в очікуванні: за даними різних соціологічних опитувань, головний кандидат від опозиції Віктор Ющенко або з великим відривом випереджає свого конкурента від влади Віктора Януковича (Центр Разумкова), або з іще більшим — відстає (Фонд «Общественное мнение»). «Помаранчевий» та «біло-синій» штаби з різних причин переконані в перемозі кожен свого кандидата, при цьому «ющенківці» твердять: В. Ю. стане Президентом ще після першого туру. «Януковичiвці» в «Зоряному» (офіційний штаб) крутять пальцем біля скроні й розтягують рота в глузливій посмішці. А в Музейному провулку («тіньовий» штаб) iз подвоєною енергією розробляють стратегію поведінки на різні випадки й готуються до гіннесівського рекорду з фальсифікацій.

Хто б міг подумати, що менше ніж за рік після довгоочікуваного приходу до влади «помаранчевої» команди, значна частина її прихильників, насамперед ідеалістів та романтиків, а також політично обізнаних перед парламентськими виборами-2006 дійде невтішного висновку: «А голосувати-то ні за кого». Природне розчарування від незабезпечення новою владою швидкого результату, публічний скандал і розкол у середовищі «героїв Майдану», виявлення в середовищі «помаранчевих» «нечистоплотних» політиків, приєднання до партій Ющенка і Тимошенко вчорашніх «кучмістів» — усе це в комплексі дало негативний результат.
У цій ситуації цілком логічним є бажання «майданівців» проголосувати за «третю силу», яка, звісно, не йде в розріз із «помаранчевими» ідеалами і при цьому має менш заплямований імідж, якусь видиму чітку мету, місію, аніж просто проведення до парламенту певної групи людей. Загалом, «нашим» хочеться проголосувати за якусь ідею, а не просто прихильників одного з лідерів. Адже якщо рік тому йшлося про вибір між «добром і злом» і конкретними прізвищами кандидатів у президенти, то тепер — після перемоги «добра», яке декларує демократичні цінності, — хотілося б опиратися на чіткіші принципи. І вибирати конкретну ідеологію, що є важливою ознакою демократії та громадянського суспільства. У даному контексті ми говоримо про праву ідею та відповідний блок.

Коли «маленькій» людині, звичній до жорсткої економії з огляду на мізерну зарплату чи пенсію й безперспективність надій на її зростання, просто на голову зненацька падає сила-силенна грошей, імовірність того, що змушений протягом тривалого часу тримати себе у фінансових рамках щасливчик розтринькає багатство значно швидше, ніж це зробив би в такому випадку його й без того заможний колега по прихильності Фортуни, значно зростає. Наскільки в цьому випадку відрізняється від гомо сапієнса ціла держава, маємо шанс дізнатися незабаром. Після того як в Україну справді прийдуть ті «шалені гроші», які переможці конкурсу з продажу комбінату «Криворіжсталь» ще тільки повинні заплатити за своє нове придбання. А поки що, чекаючи на ці 4 мільярди 793 мільйони доларів (округлено, за курсом Нацбанку), експерти, фінансисти, журналісти й особливо політики (це вибори — ми пам'ятаємо) вже активно «ділять» ці гроші, наввипередки пропонуючи пустити їх на ті чи інші потреби. І це тільки на перший погляд здається, що будь-хто, наділений хоч трохи тверезим розумом і здоровим глуздом, замість одразу проїсти й розтринькати несподіване багатство, вклав би його в якусь прибуткову справу, аби надалі спокійно їсти й витрачати дивіденди, знаючи, що грошики тим часом працюють на нові наїдки й розваги. Жебрак, несподівано зірвавши джек-пот, додумається до цього в одному випадку з тисячі. Політик напередодні виборів не зізнається у перевагах такого витрачання мільярдів ніколи.

Новий Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Яцек Ключковський увійшов у новітню історію України минулої осені — він був спецпредставником польського уряду та президента Кваснєвського на знаменитих «круглих столах» влади та опозиції під час Помаранчевої революції. «Президент Кучма, побачивши сотні тисяч людей на Майдані, гадаю, вже тоді прийняв рішення — він не хотів силового варіанта. Він дійсно хотів певного компромісу, який би залишив владу олігархам і дав новий розподіл влади між «Нашою Україною» та її супротивниками. Але Кучма не бажав розв'язання ситуації силовими методами», — каже тепер пан Ключковський.

Бути депутатом Київської міської ради, фактично, не менш престижно, а інколи, можливо, й більш вигідно, ніж депутатом Верховної. Адже якщо в парламенті далеко не щоразу можна зірвати за підтримку того чи іншого закону якусь копійку, то Київрада питання, при позитивному голосуванні за кожне з яких можна безбідно дожити до самої депутатської пенсії (скажімо, щодо виділення ділянок під забудову), розглядає ледве не щодня. Про те, яким вигідним за таких розкладів є місце міського голови, немає сенсу й казати. Тож, окрім напруженої виборчої кампанії до Верховної Ради, на киян чекає не менш брудна й запальна битва «за місто».