Тенденції, які минулої п'ятниці набули завершеної форми на сесії Вінницької міської ради, назрівали віддавна. Почалося, напевно, ще з підсумків виборів-2002, коли представники колишньої владної команди, свого часу очолюваної Дмитром Дворкісом, оглянули поріділі ряди та підрахували втрати, оцінили низку новобранців і взялися виживати в нових умовах, періодично шукаючи шляхи для реваншу.

Українська народна партія піде на парламентські вибори окремо від політичних «важковаговиків» — блоків Ющенка та Тимошенко, тому формує власну коаліцію. Її робоча назва — «Український народний блок», дехто при цьому ще додає «...Юрія Костенка». До складу цієї політичної сили, окрім УНП, увійдуть Партія вільних селян і підприємців на чолі з депутатом із фракції УНП Іваном Томичем та почесним головою Іваном Плющем, партія «Україна соборна» Тетяни Яхеєвої та Республіканська християнська партія Миколи Поровського. Таким є рішення з'їзду УНП, який відбувся минулої неділі.

Минули ті часи, коли Блок Юлії Тимошенко грайливо іменували «БЮТі», змішуючи в одне ціле і українську абревіатуру, й англійське beauty (що означає «краса»), і лідерку ... Виходив такий собі граматично-політичний комплімент, який згодом призабувся — чи то часи настали суворіші, чи то БЮТ наростив такі м'язи, що втратив претензії на асоціацію з субтильною принцесою.
У 2002 році Блок Тимошенко провів у парламент лише 22 своїх представників; 23-м став Андрій Шкіль — єдиний депутат-мажоритарник, що ввійшов тоді до складу фракції БЮТ. Невдовзі після виборів фракцію залишили відразу п'ятеро її членів, чкурнувши в інший табір — для опозиціонерів часи були не найкращі, й «виживали» тільки найвитриваліші. Нині рейтинг БЮТ фактично дорівнює популярності пропрезидентського «Народного союзу «Наша Україна», а щодо чисельності фракцій у парламенті, то вони майже зрівнялися. Зрозуміло, це не надто стимулює команду екс-Прем'єра до блокування з НСНУ... Кроки пані Тимошенко натомість направляють неабиякі її амбіції щодо фактичного кермування державою — адже, згідно з політреформою-2006, посада глави уряду (на яку претендує лідерка БЮТ) набуває додаткових важелів.
Власне, у суботу Тимошенко поставила остаточну крапку в питанні союзу з НСНУ: в інтерв'ю радіостанції «Эхо Москвы» вона назвала об'єднання політичних сил «двох Ю» в один передвиборчий блок «недоцільним». Додамо також, що і НСНУ наприкінці тижня так само визначився з форматом власного блоку — Тимошенко серед підписантів відповідної угоди на Спаській не було.
«Тимошенківці» ведуть власну гру і власні консультації. Останні вони назвали VII з'їздом Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина» і чомусь не пустили туди пресу. Мабуть, питання, що обговорювалися 26 листопада в конгрес-холі готельного комплексу «Київська Русь», не призначалися для сторонніх вух? Додамо, що досі закритим свій форум робили тільки «регiонали» Януковича. Та, видно, у потенційних союзників БЮТ — вельми серйозні проблеми, і переживати за неприглядний вигляд з'їзду було чого: розкол на прихильників Ющенка й Тимошенко охопив УРП «Собор», це саме загрожує партії «Реформи і порядок». Додайте сюди і скандал iз Михайлом Бродським, який заявив про намір відмовитись від місця у списку БЮТ на знак протесту проти перебування у тому ж таки списку Олександра Волкова та інших одіозних фігур. А на форум «Батьківщини» прийшли як «свої» вчорашні кучмісти — Губський, Фельдман, Плохой, Хмельницький, Веревський, тут також очікують екс-представника Кучми в парламенті Задорожнього...
У контексті сказаного вельми інтригуючим є те, що відбувалося за зачиненими дверима суботнього з'їзду «Батьківщини». Однак члени цієї партії, відомої суворою дисципліною, уникають коментарів. Зокрема, заступник Тимошенко по партії — Олександр Турчинов — повідомив лише, що головна мета зборів полягала у з'ясуванні конфігурації, якою партія піде на вибори, «тобто чи піде вона самостійно, чи у складі Блоку Юлії Тимошенко, або будуть ще якісь інші ідеї, які зможуть запропонувати нам наші делегати». Екс-глава Служби безпеки додав також, що наразі «Батьківщина» активно розбудовується — серед її майбутніх членів він назвав частину «соборівців», що відкололась від Матвієнка, «Єдину Україну» Богдана Губського (ця партія на власному з'їзді в суботу ухвалила рішення влитися в «Батьківщину») та — в однині — вихідця з ПРП екс-віце-прем'єра Миколу Томенка.
Другий етап з'їзду відбудеться 7 грудня в Палаці «Україна», й тоді ж буде оголошена перша п'ятірка партійного списку.
Що ж до сьогоднішнього співрозмовника «УМ» — члена політради «Батьківщини» Андрія Шкіля, то він так само підкреслив «суто робочий» характер суботніх консультацій, зазначивши, що «ми працюємо над документами, працюємо над тим, щоб делегати міжпартійного з'їзду, тобто з'їзду Блоку Юлії Тимошенко, були якісно підготовленими». Але розмова зі Шкілем торкалася ширшого кола питань.

Уже коли загроза застосування внутрішніх військ проти народу зникла, тодішній командувач ВВ Ігор Попков пояснив підозріле висунення військ у повній бойовій готовності з-під Василькова на Київ звичайною навчальною тривогою. Тоді ж, у грудні 2004 року, колишній голова СБУ Ігор Смешко заявив через американську пресу, що загроза застосування сили проти Майдану таки була і вирішальну роль у поверненні бійців до казарм нібито зіграла саме Служба безпеки. Згодом, у березні 2005 року, на можливість iснування злочинного наказу з боку керівництва ВВ прозоро натякнув у своєму першому ексклюзивному інтерв'ю «Україні молодій» новопризначений командувач ВВ Олександр Кіхтенко. Генерал був лаконічним, але додав, що «невдовзі суспільство отримає відповідь і на це питання».
З того часу минув рік. І суспільство таки отримало відповідь: загроза була цілком реальною, а можливе кровопролиття колишня влада цинічно пояснювала «необхідністю розблокування державних установ».
Час розв'язав язики багатьом, хоча й не всім. Саме про найнапруженіший сьомий день революції журналісти зняли два документальні фільми. Отже, про чимало нюансів того дня ми дізнаємося лише сьогодні. Так само, як і про прізвища тих героїв, які власною позицією відвернули загрозу української «кривавої неділі».

Юрій Шухевич, один із засновників Української національної асамблеї, повернувся у велику політику. На черговому з'їзді УНА-УНСО, який відбувся у жовтні в Києві, його знову обрано провідником цієї політичної організації.
Хоча, відійшовши одинадцять років тому від керівництва УНА, Юрій Шухевич, як він стверджує, не належав до жодної з політичних партій, із вітчизняного політикуму ця постать не зникала. Принаймні на рівні Львова, де син легендарного командира УПА Тараса Чупринки (Романа Шухевича) боровся проти кучмізму в громадських рухах «Україна без Кучми» та «Повстань, Україно». Деякі кроки провідника галицьких націонал-патріотів пояснити важко (як-то підтримку на виборах мера Львова-2006 Петра Писарчука, вчорашнього есдека, а нині члена Партії регіонів). Але ми з паном Юрієм говоримо більше про парламентську кампанію, в якій УНА-УНСО Шухевича братиме активну участь.

Сьогодні в Україні офіційно починається виборчий процес. Триватиме він аж до травня, поки народним депутатам, обраним до парламенту V скликання, не видадуть мандатів. Уже із завтрашнього дня партії можуть подавати до Центрвиборчкому документи для реєстрації, зокрема списки кандидатів у нардепи. І щойно ЦВК зареєструє якусь політичну силу, та зможе починати агітацію. Хоча, чого гріха таїти, агітують у нас уже з літа.

— Сама Помаранчева революція (хоча я особисто не дуже люблю слово революція) була надзвичайна, особлива, як-от хтось дуже гарно сказав — «без краплі крові і без вибитої шиби». Мені видається, вона була дуже важливою хвилиною розвитку нашого народу і нашого політикуму. Вона сталася не відразу. Тому я сказав би, Помаранчева революція має свою історію, зокрема й історію духовного характеру. Не можу огорнути всього написаного про ті події, можливо, хтось уже описав, як вона стала можливою і чому. З другого боку, це історичний момент. Бо, бачите (в класичній історії це насамперед перелік подій, того, що сталося, певна статистика) важливим є не лише минуле, а й те, що вплинуло на розвиток подій, тобто в якийсь спосіб надало новий напрям подальшого розвитку. Думаю, з такого погляду, події, що ми їх називаємо Помаранчевою революцією, події, що відбулися у Києві на Хрещатику і в інших містах, змінили подальший розвиток історії. І тому сьогодні, коли ми оглядаємося через плече на минулу осінь, — нема найменшого сумніву, що багато подій минулого року в певний спосіб, більше чи менше, свідомо примірюється до того, що люди вважають здобутком Помаранчевої революції. Ставлення світу, як і реакція самої України, дуже підкреслили важливість тих подій, бо цілий світ зреагував, побачив Україну в новому, іншому світлі. Зреагували і ми самі, як ті, хто брав участь безпосередньо, так і ті, хто вболівав.

Завтра в Україні офіційно починається виборчий процес. Але цей старт стосується тільки перегонів на тій доріжці, фінішем якої є Верховна Рада. А от із виборами до місцевих органів влади виникають нові проблеми. До недосконалості відповідного закону, яка стала приводом для численних заяв про потребу розведення у часі загальних та мiсцевих виборів, додалася ще й непунктуальність нашої Верховної Ради. Річ у тому, що, згідно з тим-таки «сирим» законом, саме парламент уповноважений оголосити про дату проведення місцевих виборів. І має зробити це за 120 днів до дня народного волевиявлення, тобто до 26 листопада. Відтак сьогоднішня п'ятниця — останній термін, коли парламентарії могли прийняти відповідну постанову. Але вони цю нагоду змарнували. Цього тижня депутати працюють в округах, і жодних позачергових сесій вони не призначали. Поїзд рушив, і місцеві вибори-2006 отримали перший дзвіночок нелегітимності.

«Помаранчева» команда зможе перемогти, якщо й далі буде триматися разом. Саме таким був лейтмотив річниці Майдану. Ці слова лунали у виступі мало не кожного промовця, до цього закликали всіх, хто стояв на сцені, люди з площi. Не ті, хто опинився на Майдані «випадково» чи за рознарядкою, а ті, хто прийшов сюди, як і рік тому: щиро, за покликом душі й з усвідомленням того, що «ніщо не забуте й ніхто не забутий». Що прикро — майже нікого з промовців не приймали бодай на третину так тепло, як під час Помаранчевої революції. Хоча якщо навіть не всі, то багато з тих, хто стояв на сцені, також були повністю щирими й стояли там із такими самими почуттями, як «звичайні» революціонери (до речі, серед них було помічено й чимало вельми відомих у шоу-бізнесі, журналістиці, мистецтві тощо осіб) — «знизу».