Літпроцес, рухомий грантами

Вони в українських книгарнях

      Якщо почати з крилатої фрази Леоніда Фінкельштейна, директора видавництва «Факт», про лінійку як найдоцільніший метод вимірювання об'єму української літератури на книжковому ринку, то польську, в такому разі, слід вимірювати товщиною долоні. Підходите у столичній книгарні до полиці з українською чи польською літературою, дістаєте лінійку або долоню — і встановлюєте «ємність ринку». Сумно. Зате просто.

      Із сучасних поляків на стелажах книгарень ви не знайдете і десятка авторів — Мануела Гретковська, Анджей Стасюк, Ольга Токарчук, Дорота Масловська, Міхал Вітковський, Єжи Фонфара... Майже всі вони прийшли до нашого читача не за «покликом» ринку чи тонким смаком і бізнес-чуттям українських видавців, а завдяки спонсоруванню польського уряду. Нескладно зрозуміти, чому завдяки 100-відсотковому донорству побачив світ журнал «Потяг до Польщі», спецпроект часопису «Потягу-76»: сучасна експериментальна поезія, навіть якщо це хороші вірші Богдана Задури в перекладі Дмитра Павличка, має надто мало шансів «комерційно зазвучати» на ринку, поезія — не монета, звук у неї не той. Але чому Стасюк і Гретковська, чиї романи глитає російський ринок, потрапляють до нас завдяки грантовій підтримці? Більше того, навіть класичний Бруно Шульц, «Санаторій під Клепсидрою» («Піраміда», 2004), навіть легендарний «Соляріс» Станіслава Лема («Кальварія», 2005), яким досі зачитується світ, є «грантовою» продукцією! Абсурдно. Але чому так?

      «Ви знаєте, як держава «сприяє» вітчизняному книгодруку, — відповідає директор «Кальварії» Петро Мацкевич. — На цьому тлі видавати перекладні речі — з польської чи інших мов — невигідно, адже з урахуванням вартості якісного перекладу й авторських прав вартість книжки зростає щонайменше на 30 відсотків. Крім того, більшість українських читачів за останні десятиліття привчена вважати так: перекладна література має бути російськомовною. Виходячи з таких міркувань, без грантової підтримки я видав лише Фонфару. Це дуже добрий письменник, мій знайомий, за його повістю «День, коли мала зупинитись земля», була створена радіовистава, яка в 2000 році перемогла на Фестивалі радіовистав у Польщі». У неспішній нашій телефонній розмові Петро Мацкевич згадав свою ще одну, негрантову, польську книжку — «Пригоди Синдбада», казкові оповідки Болеслава Лесмяна. Маленька книжечка, яка побачила світ у «Кальварії» два роки тому невеликим тиражем, нині буде додруковуватися. Автор відшкодувань за права не попросить — помер у 1937 році. Ясна річ, я вже не запитувала, чи наступний з поляків, хто готується до друку в «Кальварії», — конкурентоздатний Войцех Кучок з романом із суто ринковою назвою «Гівнюк», — теж матиме присмак грантовості. Питання, певно, риторичне.

      Безсумнівним лідером польського «забігу» в наші крамниці є експресивна проза Мануели Гретковської — п'ять романів, продукованих «Нора-друк» («Полька» та «Європейка») і видавництвом «Фоліо» («Метафізичне кабаре», «Пристрасний коханець», «Сцени з позашлюбного життя»). Гретковська епатажна, і це продається. Але — дивно: за винятком одного «фолієвського» роману, решта Гретковської — теж грантова!

      Щороку польська держава через Інститут книги у Кракові, Польський інститут та ще кілька дрібніших організацій витрачає приблизно 100 тисяч доларів грантами на пропаганду своєї книги в Українi. Єжи Онух, директор київської філії Польського інституту, каже, що лише вони цьогоріч видали понад 30 тисяч «грантових» доларів. Сума невражаюча, зокрема й тому, що правило донорів — не оплачувати весь процес повністю, тобто не «купувати» проект, а допомогти. Переможців останнього тендеру року вже визначено. Зокрема, «Критика» видаватиме книгу есеїв Анджея Стасюка «Подорож до Бабадагу», написаних 2004 року за мотивами мандрівок до Албанії й Румунії, та Гедройцеве листування з українською еміграцією, а Києво-Могилянська академія — монографію Ганни Делонгової «Історія Польщі 1795—1990 рр.» і працю Богуслави Бакуа з теорії польської літератури.

      «Зараз ми більше акцентуємося на науковій літературі, есеїстиці, документалістиці. Адже погляньте, ця ніша в українському ринку зовсім вільна», — зауважує пан Онух. Справді. Напевно, ми не любимо фактів ні в «живому» вигляді, ні в друкованому. Єдина, якщо не помиляюся, книга в цьому жанрі, яку ще можна вiдшукати, — «12 польських есеїв»(видавництво «Критика, 2001).

      На це ж звертає увагу і Юрій Андрухович, якого я залучила як експерта, котрий однаково добре знає й українську, і польську літературну панораму. На його думку, помітні сучасні письменники більшою мірою представлені в українських перекладах, а бракує нашому ліброфілу не так літератури польського сьогодення, як документалістики. «Поляки зараз надзвичайно захоплюються цим жанром, — розповідає Юрій Андрухович. — Скажімо, дуже корисно було б і українцям познайомитися з документальною книжкою Павла Смоленського про УПА чи з серією репортажів Войцеха Тохмана із Боснії».

      А ще один мій експерт — провідний оглядач «Газети Виборчої» Марцин Войцеховський, який добре тямить у літературі й останні два роки пропрацював у Москві, а перед тим близько п'ятиріччя був власним кореспондентом у Києві, на прохання порівняти присутність польської книжки на нашому та значно більш розвинутішому росiйському ринку, приходить до такого, дещо контраверсійного, висновку. «У російських магазинах чимало книжок польських авторів, проте мені здається, що ними менше цікавляться, ніж в Україні», — написав мені Марцин. Крім того, за його спостереженням, частина польських видань у Росії теж з'являється за грантовим принципом, хоч, безсумнівно, кілька авторів потрапляють «в обойму», так би мовити, природним шляхом, а не з грантової «пробiрки».

Найбільш нечитаюча нація?

      Отже, в тому, що українці мають можливість своєю мовою читати польські новодруки, щонайбільша заслуга — держави на ймення Польща. Власне польський державний інтерес до пропаганди своєї культури зрозумілий (Україні б так!). Але мені цікаво: чому в нас не збільшується інтерес читати (не тільки польських авторів), чи існують ще якісь вагомі причини, окрім фінансових і загальносистемних? Наступ глобалізації, коли мультимедіа поволі витісняють друковану продукцію, не пояснює цього явища, позаяк у західному світі книжковий бізнес — вигідний бізнес, а книгарні, послуговуючись порівнянням Петра Мацкевича, «стоять на кожному кроці, як туалети, — така санітарна норма інтелектуальної країни». Можливо, ми просто тупіємо? Рівень життя, коли на хліб і пиво грошей вистачає, а на «видовища» і чтиво вже бракує, утримується десятиліттями, а відповідно, загальний рівень культури, освіченості нації опускається поближче до метафоричного плінтуса.

      «Усупереч міфові про «найбільш читаючий народ у світі», пострадянська людина не вельми прагне розгортати книжку, а якщо й робить це, то обмежується «іронічними детективами» російських авторів, або подібним максимально примітивним чтивом, — вважає письменник Олександр Ірванець. — Тоді як польські письменники і видавці працюють зі своєю аудиторією поступово, проте невтомно й наполегливо». Передусім слід намагатися повернути людям бажання читати, резюмує Ірванець.

Наші на польському ринку

      Химерне враження може виникнути: начебто польські літератори приходять на український ринок завдяки підтримці свого уряду, а наші на польський ринок — «на шару», своїми ногами, тобто завдяки власним знайомствам і смакам видавців. Пардон, але саме так і є. Тому що складно пробитися на сформований ринок, а ще складніше — потрапити туди, де його фактично немає.

      «У Польщі якісно значно вищий рівень ринку, тому враження таке, що українці там відчутно присутні», — таке дещо іронічне пояснення знаходить Юрій Андрухович. Він уже — «патріарх» не лише «Бу-Ба-Бу», а й сучасних польських книгарень. Ще в 90-х дрібне студентське видавництво «Світ літерацький» запровадило моду на Андруховича, а сьогодні це один із найбільш «читабельних» зарубіжних авторів, стверджують читаючі поляки. «Передовий загін» наших літераторів, перекладених і видрукованих у Польщі, чималий: це й Оксана Забужко, Сергій Жадан, улюбленець студентів, Тарас Прохасько, Любко Дереш, Олександр Ірванець, Юрій Іздрик...

      «Щоразу, буваючи в Польщі, я з почуттям захвату й зачудування заходжу до їхніх книгарень. Палітра літератури настільки широка й різноманітна, що лишається тільки дивуватися: як сюди спроможні приткнутися і наші, українські автори, — розповідає Олександр Ірванець. — Романи Стівена Кінга чи, скажімо, Умберто Еко з'являються в польських крамницях чи не водночас із виходом оригінальних версій. На цю мету працюють і потужний загін перекладачів, і маркетологи великих видавництв, і прості, рядові продавці у книгарнях. Вони не лінуються перепитати покупця, що він хотів би придбати; якщо книги немає в наявності, її замовляють, і вона надходить у продаж найближчими днями».

      Як завжди, в умовах розвиненого ринку, важко визначити, що послугувало первісним поштовхом: запит на продукцію, в нашому випадку — книгу, чи промоція, створення інтересу до майбутнього продукту. В будь-якому разі, констатує Ірванець, інтерес до української книжки серед поляків у кілька, а то й у кількадесят разів вищий, ніж зацікавлення українців польськими авторами. Чим мотивується запит на українську книжку? Таке питання електронною поштою ми адресували до Дороти Групіньської, завідувачки відділу сучасної літератури видавництва «Прушинський і Спулка», одного з найбільших у Польщі. «Зацікавлення українською літературою в Польщі досить сильне, і це спричинено передусім загальноєвропейським успіхом прози Юрія Андруховича, ну і, звісно ж, географічною близькістю наших країн, — пише пані Дорота. — У нашому видавництві серію українських авторів запропонував започаткувати письменник Рафал Групіньський, який колись, ще в часи «Солідарності», видавав у Познані нелегальний часопис «Час культури», де у 80-ті друкували твори українських авторів. Уже на початку 90-х почали друкувати маніфести групи «Бу-Ба-Бу», твори Юрка Іздрика, інші матеріали «альтернативної літератури» з України».

      Українцями віддавна цікавиться у Польщі видавництво «Чарне», співвласником якого є Анджей Стасюк, друг Юрія Андруховича (саме тому тут побачили світ усі романи патріарха «Бу-Ба-Бу»), а також видавництво WAB, яке випустило переклад «Польових досліджень...» Оксани Забужко. Щодо «Прушиньський і Спулка», то тут вийшли друком романи Любка Дереша «Культ» і «АРХЕ», а також роман Олександра Ірванця «Рівне/Ровно». Водночас у тамтешніх «букіністичних» склепах фактично немає української класики, в тому числі й останнього століття. «Гадаю, варто було б відкрити перед польською аудиторією ті речі, які були заборонені чи переслідувані в часи комунізму, зокрема поезії Ліни Костенко, Василя Стуса, Василя Симоненка, раннього Тичину зрештою», — вважає Марцин Войцеховський. Водночас зрозуміло, що аби видати цих класиків для такого читача, як Марцин (утім більшість із переліченого особисто він устиг прочитати ще перебуваючи в Києві), видавців треба простимулювати грантами. Які мусить надати Українська держава. Адже поезія Ліни Костенко чи Василя Стуса — елітарна література й до Комерцвжитку не надається, а себто прибутку книгарям не принесе. Це, так би мовити, підказка нашим державникам, які заявляють, що хочуть пропагувати Україну у світі.

      Звісно, перекладені польською наші автори не відтворюють усієї картини «укрсучлітпроцесу», проте це є чималим здобутком у порівнянні з минулим десятиліттям, коли всі «пишучi» українці зверталися по переклад до однієї людини — доктора Олі Горбатюк. Взаємозацікавлення двох мов та культур нині — факт беззаперечний. На цьому здобутку й зупинимося наразі.