«20 років для науки — це вже історія»

05.12.2006
«20 років для науки — це вже історія»

Ярослав на симпозіумі Академії досягнень США. (Фото з архiву Ярослава Церковняка.)

      Ярослав Церковняк — представник золотої української молоді у класичному значенні цього слова. Освічений, інтелігентний, талановитий, він власною працею і цілеспрямованістю досяг усього, про що мільйони його ровесників в Україні можуть лише мріяти. Не маючи батьків-олігархів, він зумів здобути найпрестижнішу у світі освіту. Спочатку його прийняв на навчання університет Британської Колумбії в Канаді, а потім за результатами тестів його було запрошено в аспірантуру шести (!) найкращих університетів США, серед яких він обрав Гарвардський. Кілька місяців тому Ярослав став молодшим професором фізичного факультету Каліфорнійського університету, де створюватиме власну наукову групу. Середній вік людей, які отримують у США таку посаду, — 35 років. Ярослав Церковняк став професором у 26. Проте гранти, нагороди і дипломи не змінили молодого вченого. На моє запитання: «Скільки у вас наукових статтей?» він відповів: «Не знаю, я їх не рахував». А про свою родину Ярослав каже: «Я зі звичайної української сім'ї. Я б сказав, що я зі сплюндрованої сім'ї. Сім'ї, яка, можливо, в нормальній країні була б елітною, але в СРСР була повністю зруйнована і сплюндрована. Половина моїх предків була репресована за комуністичних часів, зокрема дідусь, який був священиком».

      Нещодавно Ярослав приїздив до Києва — на 60-річчя свого батька. Незважаючи на величезну зайнятість, молодший професор Каліфорнійського університету знайшов час, щоб розповісти читачам «УМ» про свій науковий шлях. Роки життя на Заході сформували в Ярославові Церковняку не просто щиру, а вже по-своєму аристократичну відкритість. А ще — не девальвували його патріотизм. Він каже, що був і залишається українцем. І, дивлячись на нього, здається, що все в Україні могло б бути інакше, якби кожен вірив у себе і свою справу так, як він.

 

«Іспит з англійської в Київському університеті я складав тричі»

      — Ярославе, згадаймо тепер уже далеке минуле. 1997 року ви виїхали на навчання до Канади, тому що вам, наскільки я знаю, не вдалося поєднати навчання на стаціонарах у Київському національному університеті ім. Шевченка і Національному медичному університеті ім. Богомольця?

      — Я намагався займатися і фізикою, і медициною одночасно, тому вступив до двох університетів і навчався, виконуючи абсолютно всі вимоги. Проте відчувався певний психологічний тиск. Проблема була в тому, що я навчався на стаціонарах у двох університетах, тому не міг фізично відвідувати всі лекції. Я відвідував 80 відсотків усіх занять на медичному факультеті, бо там дуже важлива практика. А на фізичному факультеті відвідував десь 30 відсотків лекцій, включно з тими, що були в суботу. Я, можливо, не на всіх лекціях був присутній, але складав усі заліки, іспити.

      — Які ж були до вас претензії?

      — Претензії були від людей не з профільних дисциплін. Більшість викладачів мене підтримувала. А найбільші проблеми на фізичному факультеті КНУ в мене були з викладачем англійської мови. На той час я знав достатньо, щоб скласти іспит. Адже я склав TOEFL, щоб вступити до канадського університету. Проте викладач англійської принципово не приймала іспит тому, що в мене немає відвідувань. Я згоден: є правила, і я всі ці правила не виконував. Але я відчував, що хочу скласти для себе нестандартну програму і водночас не міг цього зробити. Бо є встановлена система, яка цього не дозволяє.

      — А як ви гадаєте, гнучкості немає в окремих викладачів чи, можливо, її взагалі немає в системі нашої освіти?

      — Насамперед гнучкості немає в системі. Але більшість людей сприяють студентові. Хоча, ясна річ, в медичному університеті лекції відвідувати бажано, бо якщо буде поганий фізик — нехай собі, а поганий лікар — це вже небезпека для суспільства. Я відчував таку відповідальність, тому відвідував усі практичні заняття в медуніверситеті. А від таких предметів як, наприклад, історія України, просив звільнити. В Україні в мене був заряд енергії, але я відчував певний тиск. Тому поїхав на навчання до університету Британської Колумбії в Канаді з величезним запалом. Завдяки тому, що мені зарахували в Канаді іспити з певних предметів, складені в Україні, то далі я займався лише фізикою, математикою і трошки програмуванням. За два роки я закінчив чотирирічну програму завдяки тому, що всі факультативи мені були зараховані.

      Різниця в освіті в Україні і за кордоном у тому, що в нас студенти нібито не хочуть навчатися, а їх змушують. Тобто стосунки між студентом і професором в Україні такі, що нібито студент хоче перехитрити викладача, а викладач хоче його змусити робити домашнє завдання, не приносити шпаргалок. Це як у школі. А за кордоном система така, що професори займаються своїми справами, вони зайняті люди. Їм абсолютно байдуже в глибині душі, що робитиме студент. Зрозуміло, що вони хочуть якось свої знання і захоплення наукою передати. Якщо ти вже читаєш лекції, то тобі дуже приємно, якщо існує контакт зі студентами. Але немає ніякого тиску. І студент сам в усьому визначається і сам знає, гарний він студент чи ні. І його колеги теж це знають. Ті люди, які йдуть у найкращі університети, то це не так їх туди вибирають, як вони самі себе туди вибирають. І хоча людина може неадекватно себе сприймати і кудись пхатися, але потім вона все одно далеко не піде. З часом вона попаде в середовище людей, розумніших за неї. А там стосунки між людьми дуже прямі. Тобто всі знають, хто чого вартий. Вона просто там не зможе бути. Тому людина завжди намагається собі знайти той рівень, якого вона варта.

      — А в Україні, на вашу думку, немає об'єктивної оцінки рівня знань у вищих навчальних закладах?

      — Візьмімо, наприклад, іспит. У нас це війна між професором і студентом. Студенти намагаються написати шпаргалку й обдурити. На Заході переважну більшість іспитів просто віддають додому. Ви приходите і професор каже: «Зараз 10-та ранку, я вам роздаю іспит, ви йдіть додому і робіть його до завтра, до 16-ї години. Я дозволяю вам користуватися двома книжками. Але ви собі виберіть книжки до того, як я роздам іспит. І користуйтеся лише тими двома книжками». Або професор може сказати не користуватися ніякими книжками, або будь-якими — це на його розсуд. І студенти роблять так, як їм кажуть. Бо просто ніхто не бачить сенсу в обдурюванні. Оцінка — це абсолютно другорядна річ. На першому місці — що ти собою являєш і чого прагнеш у житті.

«Не можна жити на успіхах минулого»

      — Ярославе, ви належите до числа золотої української молоді. Чи відчуваєте свою певну вищість?

      — Я не знаю, що таке золота молодь і вищості я не відчуваю. Те, що, як я розумію, вважається золотою молоддю в Україні, не має абсолютно ніякого відношення до інтелектуальних та творчих здібностей. Я так розумію, що в Україні золота молодь — це поняття суто фінансове, тобто йдеться про дітей олігархів.

      — А чи існує на Заході таке поняття, як елітна молодь?

      — Звісно, до дітей Джорджа Буша ставлення особливе. Їх приймуть у будь-який університет, за будь-яких обставин. Для людей такого рівня правил не існує ні в якій країні світу, через те, що це просто вигідно всім. Якщо ви почитаєте навіть коротенький опис Гарварду, то побачите, що там пишуть — ось, у нашому університеті навчалися такі-то президенти. Це дуже престижно. У США є золота молодь — діти видатних політиків, співаків, акторів. Але ці люди не створюють кістяк нації і загальна система освіти від цього не страждає. Якщо Гарвард прийме дітей Буша чи Клінтона, то від цього якість університету не зміниться. Бо 95 відсотків студентів Гарварду — це справді золота молодь, тобто дуже талановиті діти. Можливо, в цьому полягає різниця між «золотою молоддю» у США і в Україні. Поки що в Україні дике суспільство, дикий бізнес. Можливо, через це треба пройти, в Америці теж були дикі етапи. Але очевидно, що наша еліта — це псевдоеліта, й українська золота молодь — це на 95 відсотків молодь, яка нічим не відрізняється від своїх ровесників.

      Для престижу будь-якої цивілізованої країни потрібні наука, література, мистецтво. Це невід'ємна частка повноцінного суспільства. Звичайно, у першу чергу повинна бути загальна освіта. Але так звані вершки — інтелектуальні досягнення — це великий престиж для народу. Тому треба дякувати західним країнам, які приймають талановитих дітей з інших країн, дають їм шанс розвиватися. Якби ця дитина залишилася в Україні — вона б була повністю втрачена і для України, і для світу. Здобувши освіту на Заході, такі люди абсолютно не втрачені для України. Але вони в першу чергу шукають способів самореалізації. Для них самореалізація важливіша за якісь утопічні ідеї самознищення в цьому суспільстві. Я впевнений, що якби я тут залишився, то, можливо, в мене все було б гаразд. Можливо. Але для науки я б пропав точно. Пройшовши певний шлях за останні дев'ять років — відтоді, як я поїхав з України, — я бачу як багато є факторів та умов, від яких залежить формування людини як незакомплексованого повноцінного науковця.

      — Тобто в Україні значно менше шансів зробити щось у науці, ніж на Заході?

      — Тут фактично нуль шансів. Тут немає до чого прагнути. Ким я тут можу бути? Академіком? Навіть якби я ним зараз став, ну то й що? Яку мету ставити собі в цій країні в науковому плані? Стати професором — але навіщо? Крім того, один у полі не воїн. Потрібне середовище, колеги, аспіранти. На щастя такої держави, як Україна, наука сьогодні стає інтернаціональною. І є шанс її розвинути, тому що цивілізовані країни згодні підтримувати розумних людей, співпрацювати з ними. Сьогодні величезна кількість науковців з України розкидані по всьому світу. Майже в кожному університеті США та Європи є хоча б один учений з України. І вони абсолютно ніякого внеску не роблять для української науки, тому що не мають змоги робити такий внесок. Я б щось тут робив, навіть безкоштовно. Але я б хотів, щоб в Україні існували хоча б якісь умови, щоб я міг приїхати на півроку і поспілкуватися з зацікавленими людьми, зі студентами, які хочуть займатися наукою. Щоб було якесь ядро, навколо якого розвивалася б наукова діяльність. Але цього немає — просто порожнеча. Я спілкувався з людьми, в яких зараз є подвійні позиції — вони офіційно «числяться» в Національній академії наук України, але більшість часу проводять у якомусь з університетів Європи. Цих людей Європа просто експлуатує. Їм дають неповноцінні позиції, як правило, тимчасові. Іноді їм вдається отримувати постійну посаду, але переважно таким науковцям просто дають грант на три—п'ять років. Тобто багато людей з України, які в науці якось котируються, тут перебувають віртуально. Саме тому всі дискусії про реформування української науки я вважаю безглуздими. Який сенс у реформуванні, якщо люди, які щось важать у науці, в Україні не працюють?

«Президент університету — це бюрократ»

      — Ярославе, навчання в Гарварді та інших провідних університетах США дуже дороге. Чи означає це, що якщо у батьків здібної дитини немає грошей, то вона не зможе навчатися?

      — У кращих університетах питання оплати не існує. Хоча Гарвард — це найдорожчий університет у світі. Рік навчання коштує приблизно 40 тисяч доларів, включно з проживанням. І ці 40 тисяч доларів університет зрештою отримає. Але це не означає, що їх повинні заплатити батьки студента. Приймають дітей суто на основі знань. Тебе зарахували — далі вирішуються фінансові питання. Потрібно надати інформацію про прибутки батьків. Якщо батьки дуже багаті — від них вимагають заплатити всі 40 тисяч доларів. Якщо батьки дуже бідні, то вони не платитимуть нічого. Але в університеті кажуть, наприклад: ти працюватимеш в їдальні годину в день. І за це в рік ти отримаєш сім тисяч доларів. Ще на 15 тисяч доларів дамо тобі стипендію. На решту — позику. Тобто складається індивідуальна програма фінансування навчання студента. Часом позика може бути досить великою — до 100 тисяч доларів. Але таким чином університет робить інвестицію, бо ці гроші без проблем повертаються, коли людина починає працювати. Тобто в університеті на першому місці — все-таки знання, а вже на другому — гроші. Ясна річ, не все ідеально. Наприклад, будь-якому університету вигідно прийняти дітей відомих людей, бо це сприяє престижу. Більшість із кращих університетів — приватні. Гарвард — це теж приватний університет. Є невелика група власників, вони абсолютно не втручаються у справи університету, але обирають президента, який створює стратегію розвитку університету. Як правило, президент — це епоха. За століття буває 4-5 президентів Гарварду.

      — А хто зараз президент Гарварду?

      — Нещодавно був величезний скандал у міжнародних академічних колах, пов'язаний iз президентом Гарварду Лоренсом Самерсом. Він був за часів Клінтона Secretary of Treasurу — це як міністр фінансів. У 2001 році він став президентом Гарварду, на моєму гарвардському дипломі стоїть його автограф. Він багато зробив для університету, побудував величезну фізичну лабораторію. Але був занадто прямолінійний і сказав одну дурницю — з політичної точки зору. Виступаючи з доповіддю на якійсь конференції, він сказав, що його цікавила тема, чому в науці працює більше чоловіків, ніж жінок. Річ у тім, що в США дуже активно обговорюється таке поняття, як «позитивна дискримінація» жінок. І президент Гарварду повинен визначити політику університету з цього приводу: чому мало жінок у науці та що робити, щоб їх було більше. Словом, як їх «позитивно дискримінувати». І Лоренс Самерс на одній із конференцій сказав якось так дипломатично, що є наукові дослідження про те, що чоловіки мають природну генетичну перевагу щодо наукової діяльності, порівняно з жінками. І з цього приводу, можливо, треба відповідно будувати політику. Фактично Лоренс Самерс просто сказав: є генетично закладена природна фундаментальна різниця в цьому відношенні між чоловіками і жінками. Сказати таке у США — це фактично публічний суїцид. З тієї доповіді почався невеликий скандал, який потім розрісся у великий.

      — І чим завершився скандал у Гарварді?

      — Він тривав десь півроку. Президент Гарварду ходив по всіх наукових департаментах, робив доповіді у формі питання-відповідь. У нього була така позиція: я ваш лідер, якщо ви не згодні з моїми твердженнями, давайте ці питання обговорювати. Проте було дуже велике незадоволення,  почався процес, щоб зняти Лоренса Самерса.  Один із професорів, який був у комітеті із захисту моєї дисертації, навіть надрукував статтю у «Нью-Йорк таймс». Він заявив, що якщо так продовжуватиметься, то він перейде в Колумбійський університет у Нью-Йорку. Зрештою, Лоренса Самерса зняли.

      — А якою є роль президента університету в Америці? Це аналог нашого ректора?

      — Загалом президент університету — це професійний бюрократ. Він не повинен втручатися в академічні справи. У президентів, як правило, є PhD, тобто ступінь доктора, але вони не обов'язково повинні бути вченими. Вони організатори і мають визначати стратегію розвитку університетської науки, освітнього процесу, де і які будувати нові будівлі, як вибивати гроші. Загалом в університеті є три рівноцінні джерела прибутку. Перше — наукові дослідження, що здійснюються в університетах. Це гроші, які «вибивають» професори. Друге джерело — це гроші меценатів. Приміром, університет влаштовує бенкет, на який запрошує потенційних меценатів, щоб отримати гроші, наприклад,  на нову лабораторію. Переважна більшість меценатів — це колишні випускники Гарварду, які стали мегаолігархами, як у нас кажуть. Третє — безпосередня плата студентів за навчання. Водночас президент університету, збираючи гроші, не повинен втручатися в академічні справи.

«Я не користуюся продукцією «Майкрософту»

      — Ярославе, наскільки я знаю, під час навчання в Гарварді ви входили у число 200 найкращих студентів США і Європи, які були запрошені на симпозіум Академії досягнень США у 2004 році для молоді. Що це була за зустріч?

      — Там були світові лідери, і вони запросили молодь із престижними позиціями. Запрошували, зокрема, і членів Гарвардського товариства, до якого я належав. Запрошені були студенти з Кембріджа, Оксфорда, Прінстона та багатьох інших університетів. Цей симпозіум відбувався в Чикаго, де протягом тижня президенти різних країн світу, нобелівські лауреати, видатні актори і музиканти читали нам лекції. Метою цього зібрання було зібрати разом провідну молодь і вже сформовану еліту, яка б розповіла молодим, як треба жити в сучасному світі, до чого треба прагнути. До речі, ці доповіді були дуже натхненні й цікаві. Все було досить щиро і неформально. Ввечері в нас була культурна програма — зокрема, зарезервували «Хаус оф Блюз» (це фактично батьківщина блюзу в Чикаго), де виступали всі видатні виконавці блюзу і джазу в США, наступного дня зарезервували Чиказьку оперу, і знову перед нами на сцені виступали оперні зірки. Тобто це була досить гламурна зустріч. І було навіть якось неприродно, що всі доповіді звучали дуже гуманно — про те, як покращувати світ. І водночас я думав: скільки ж на це все було витрачено грошей? Чикаго — це велетенський мегаполіс. І коли нас на автобусах возили з одного кінця Чикаго в інший на якийсь бенкет, то блокували всі вулиці, створюючи тим самим велетенські затори. Тобто, з одного боку, це була важлива і цікава зустріч, але з іншого — на балачки протягом тижня було витрачено стільки грошей, на які можна було б створити якийсь фонд. Я не заперечую, що виступи були важливі, адже виступали люди, які реально змінили обличчя планети, зокрема генеральні директори велетенських корпорацій. Виступали двоє засновників Google, які сьогодні вже є мільярдерами. Їх, до речі, коли вони були студентами, теж запрошували на такий симпозіум для молоді — він відбувається у США щороку.

        А Білл Гейтс там був?

      — Ні, його не було, хоча він є членом Академії досягнень США. До речі, він оплачував мою поїздку на цей симпозіум.

      — Оплатив лише вам?

      — Ні, групі студентів, серед яких був і я. Потім нас просили, щоб ми надіслали Гейтсу лист подяки, але я не став писати такого листа.

      — Чому?

      — Це більше з технічних причин. Просто, я вважаю, що ті технології, які він створив і нечесними способами втілив у свою гігантську монополію, відкинули принаймні на двадцятиліття якість відносин між людиною і комп'ютером. Те, що він створив, — це, на мою думку, продукт жахливої якості. І якби не монополія «Майкрософту», то справжня програмна продукція набула б поширення. А завдяки цьому якість життя була б вищою.

      — А що, є програми, кращі за Windows?

      — Це найгірша операційна програма, яка існує в комп'ютерному світі. Але Гейтсу вдалося захопити ринок. Усі зараз зобов'язані користуватися тим, що створив Білл Гейтс, і, в принципі, у людей немає вибору через певнi корпоративнi причини. Окрім Гейтса, люди створювали альтернативні речі й кращі продукти. Я особисто не користуюся ніякою продукцією, пов'язаною з «Майкрософтом».

      — А як же ви працюєте?

      — Багато років я купував персональні комп'ютери, але користувався програмою Linux — це відкрита безкоштовна система. В останні два роки захоплююсь тим, що створює компанія Apple, зокрема комп'ютерами Macintosh. Це просто казка у користуванні,  дійсно, створена для людей. Зараз у світі лише близьки 10 відсотків персональних комп'ютерів, що використовують ці і схожі системи, які йдуть під загальною назвою UNIX. А 90 відсотків — продукція «Майкрософт». Використання Windows зав'язано на великих корпораціях, оскільки там уже багато років усе комп'ютеризовано. А такі корпорації надзвичайно інертні, і якщо в них немає кардинальної потреби щось змінювати — вони нічого не робитимуть. Але з часом, сподіваюся, розширять свою діяльність Linux, Google i Macintosh. Я не збираюся влаштовувати ніяких хрестових походів проти «Майкрософту», просто, я особисто від нього відмежувався. На щастя, я не зав'язаний ні в якому бізнесі й можу сам для себе робити вибір.

      — Ярославе, незважаючи на вашу неймовірну цілеспрямованість і працелюбність, ви часом справляєте враження ідеаліста. Колись мені здавалися ідеалістичними ваші мрії торувати в науці власний, ще ніким не пройдений шлях. Сьогодні це вже реальність, проте ваше принципове небажання користуватися програмами «Майкрософту» звучить знову якось трохи відірвано від реальності...

      — Багато людей вважають, що я ідеаліст, але все це грунтується на прагматизмі. Тобто я не вважаю, що в мене є якийсь неадекватний ідеалізм. А прагматизм мій не в пристосуванні до обставин, а у створенні певної мрії і одночасно — шляху до цієї мрії. Я вважаю, що якщо в мене є якісь ідеалістичні думки, то вони конструктивно ідеалістичні. Це той ідеалізм, над яким, я вважаю, треба працювати і втілювати його в життя. Так, за роки навчання за кордоном змінилися обставини навколо мене, сьогодні я почуваю себе набагато впевненіше. Але я був і залишаюся ідеалістом у тому, що бажаю кращого життя не тільки для себе, а й для інших.

 

ДОСЬЄ «УМ»

      Ярослав Церковняк народився 1979 року в Олександрії на Кіровоградщині. Із семи років жив у містечку Вишневе під Києвом. З 1993-го по1996 рік навчався в Українському фізико-математичному ліцеї при Київському національному університеті ім. Шевченка. 1996 року здобув Золоту медаль на Міжнародній олімпіаді з фізики в Осло (Норвегія). З 1996-го по 1997 рік навчався на фізичному факультеті КНУ ім. Шевченка і медичному факультеті Національного медичного університету ім. Богомольця. З 1997-го по 1999 рік навчався на фізичному факультеті університету Британської Колумбії (Канада). З 1999-го по 2003 рік був аспірантом на фізичному факультеті Гарвардського університету (США), де захистив дисертацію. З 2003-го по 2006 рік був на позиції «postdoc» членом Гарвардського товариства (Harvard Society of Fellows, Cambridge, MA). З липня 2006 року — молодший професор Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі.

      Має понад 50 друкованих праць у міжнародних журналах iз фізики. Виступав із доповідями в Массачусетському технологічному інституті, Гарвардському, Йєльському, Прінстонському, Корнельському та інших університетах США, а також в університетах Нідерландів, Норвегії, Канади, Німеччини. Здобув більше десяти престижних стипендій та грантів у Канаді й США.

  • За що воюємо на Донбасі?

    У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>

  • «Ми розробили тести, здатні розпізнати справжнього вчителя»

    Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>

  • Майбутнє пам’яті

    Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>

  • «ХНУРЕреволюція»

    Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>

  • Луцький уже йде на посадку?

    Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>

  • Усе почалося з Брейгеля...

    Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>