Антон Бабчук: Свого дому в Америці не маю — влітку взагалі живу... в машині

      Видовищна й емоційна гра справжніх чоловіків під назвою «хокей» у нас у державі нiби доживає останні місяці. А колись дитяча спортивна школа київського «Сокола» входила до числа кращих у СРСР. Видавати «на-гора» класних хокеїстів вона продовжувала й у часи незалежності, щоправда, виступають вони нині все далі від Батьківщини. Цього літа вже другий вихованець українського хокею завоював найпочесніший трофей — Кубок Стенлі. 22-річний захисник команди НХЛ «Кароліна харікенз» Антон Бабчук, вигравши славетний Кубок, ні на хвилину не вагався, куди його везти, — лише до Києва. Напередодні від'їзду за океан для підготовки до нового сезону в найсильнішій лізі світу легіонер поспілкувався з кореспондентом «УМ».

«Як у дитинстві поставили в оборону, так там і граю досі»

      — Антоне, хто став тим перстом долі, який долучив тебе до хокею?

      — Батько привів мене на ковзанку «Крижинка» дуже рано — мені ледь виповнилося три роки. Ми тоді мешкали на Печерську, а зараз батьки живуть на Оболоні. Перші два роки я фактично вчився кататися на ковзанах, а з п'яти років і до 14 — вже тренувався на «Авангарді» під керівництвом Юрія Дмитровича Крилова. Причому тренер вів групу хлопчаків 1983 року народження, а я був на рік молодшим, тож постійно доводилося тягнутися за старшими.

      — У Підмосков'я ти потрапив дивним шляхом — через Канаду, чи не так?

      — Наша група «Сокола» поїхала на турнір за океан. І саме там на мене поклав око тренер російської команди з Електросталі, яка була чемпіоном Росії у своїй віковій категорії. Надійшло запрошення виступати в цьому підмосковному містечку. У 1998 році хокей в Україні ще жив, але перспективи його вже тоді були туманними. Я порадився з батьками і прийняв пропозицію росіян, тож наступні чотири роки набирався хокейної мудрості в Електросталі. Там же зі мною перебував і інший відомий нині в НХЛ киянин — Микола Жердєв.

      — Виїзд юнаків із Києва за кордон був рідкістю?

      — Принаймні раз на рік ми брали участь у міжнародних турнірах за кордоном, в основному — в Європі: Австрії, Франції, Польщі, Угорщині. Щоправда, фінансувалися ці поїздки переважно за рахунок батьків юних хокеїстів.

      — Ти вже тоді усвідомлював, що хокей стане професією, якою ти зароблятимеш собі на шматок хліба?

      — У ті роки важко щось було планувати наперед. Я просто грав у хокей і отримував від цього насолоду. Виходило непогано. Звісно, було бажання стати професіоналом, саме для цього й працюєш на тренуваннях. А в кого як вийде, це вже визначається з часом.

      — А хто тебе призначив у захисники?

      — Як у дитинстві мене поставили в оборону, так там і граю все життя. Лише в сезоні- 2004/05, коли в НХЛ був локаут і я виступав за фарм-клуб «Чикаго» — «Норфолк», тренер на кілька матчі поставив мене в напад. Пам'ятаю, я тоді сильно стомлювався, а коли повернувся на місце захисника, навіть не спітнів. Хоча, мені здається, в обороні треба більше думати, як правильно зіграти позиційно, а в нападі — насамперед носитися на великих швидкостях.

«Iз вибором російського паспорта особливо не вагався»

      — Саме в цьому віці ти й визначився зі своїм спортивним громадянством. Як це сталося?

      — Наша команда добре виступала, і вже після першого сезону в Електросталі, коли знову виграла першість Росії, мені запропонували оформити російський паспорт. Порадившись із батьками, я погодився. Особливо не вагався, адже збірна Росії — одна з найсильніших у світі, виступати за неї на високому рівні престижно. Якщо гідно гратимеш — на тебе звернуть увагу скаути клубів НХЛ.

      — Iз Федерації хокею України з тобою тоді ніхто на зв'язок не виходив?

      — Ні. Наскільки я розумію, ФХУ взагалі хокей не надто цікавить... Хокей — не футбол, останнім часом особливою популярністю у населення він не користується. Хоча при бажанні увагу привернути до нього не так уже й складно. Зрозуміло, потрібні суттєві фінансові вливання, для цього в сучасних умовах важко обійтися без бізнесменів і політиків. Треба зуміти їх зацікавити.

      — Як же тебе занесло за океан?

      — Мабуть, мене помітили на юніорських чемпіонатах світу серед 18-річних, де я виступав двічі. Збірна Росії завоювала спочатку золоті, а наступного року срібні медалі. Селекціонери клубів НХЛ поставили мене на драфт, де у 2002 році вибрали під 21-м номером. Тоді ж у Сент-Луїсі був задрафтований ще один киянин — Андрій Міхнов. Після юніорських команд грати в російській суперлізі було важкувато лише перші два місяці, а потім я потроху втягнувся і пристосувався до хокею високого рівня. Ще один сезон я провів у Росії, а потім поїхав пробувати сили до США.

      — Якісь особливі емоції відчував, коли їхав підкоряти НХЛ?

      — Чесно кажучи, трохи побоювався, але водночас мав і велике бажання заявити про себе, втілити в життя мрію виступати в найсильнішій лізі світу. Тренувався, старався, нервувався, переживав. Спочатку мешкав сам, потім почали навідуватися батьки — стало легше.

      — У палаці твоєї нинішньої команди, «Кароліни», під дахом висять прапори країн, представники яких грають за клуб. Під час телетрансляції там можна помітити й український. Це була твоя ініціатива?

      — Мене спитали, який прапор вішати під стелю. Я й сказав, щоб український. А от вихованець донецького хокею, захисник збірної Росії Олег Твердовський, захотів російський.

      — А сам ти себе ким почуваєш?

      — Українцем, адже тут моя Батьківщина. В Росії у мене нічого не залишилося, а востаннє я там був три роки тому.

      — За російську збірну давно виступав?

      — Чотири роки тому. Я грав за молодіжну команду на міжнародних турнірах, але напередодні чемпіонату світу тренер Ішматов мене «відчепив» із якихось незрозумілих навколохокейних міркувань. Коли за рік він мене знову покликав, я відмовився виступати під його керівництвом. Якщо до мене ставляться по-людськи, я відповідаю тим самим, а якщо не надто чемно, то бажання спілкуватися з такими особистостями в мене немає.

      З тих пір ніхто з Росії, як і з України, до мене не звертався. Якби українська сторона виявила зацікавленість у моїх послугах, я б їй не відмовив. Інша річ, я не знаю, наскільки проблематично повернути мені спортивне громадянство України.

Нове життя в Новому світі

      — Америка шокувала?

      — Там просто все було інакшим: побут, менталітет людей — до цього доводилося звикати. Особливо вразило, що американці зовсім не вміють одягатися: думаю, у нас люди на завод ходять у кращому одязі, ніж «янкі». Пам'ятаю, в команді наробили галасу мої черевики з крокодилової шкіри. Всі сказали «вау», хоча поруч є купа магазинів, в яких можна купити нормальні речі. Американці щиро дивуються, коли питають, де ти придбав гарну річ, і чують у відповідь назву знайомого супермаркета.

      Але нове життя сподобалося. Чужим себе там однозначно не почуваєш, бо в Америці півкраїни таких, що приїхали туди порівняно нещодавно. Іноді, бувало, тягнуло на Батьківщину, до друзів і рідних, але ж робота залишається роботою.

      — Батьки в Америку часто навідуються?

      — Зазвичай під Новий рік. Я там наймаю квартиру на час сезону, а на літо всі речі перетягую до машини й ставлю її в гараж — так що навіть такого поняття, як дім, у мене за океаном немає.

      — Перший матч у НХЛ, мабуть, запам'ятав на все життя?

      — Так, «Чикаго» грало вдома проти «Калгарі». Я в той час виступав за «Норфолк», а фарм-клуби зазвичай квартирують не в одному місті і навіть не в одному штаті з головною командою. Прийшовши зранку на тренування клубу АХЛ (нижчої ліги), від тренера довідався, що мене викликали на вечірній матч «Чикаго блек хоукс». Швиденько зібрав речі, побіг на літак, летів дві з половиною години! Прибіг на гру, одягнув ще мокру з ранішнього тренування форму й вийшов на лід. Тренер коротко розповів систему гри команди і що я маю робити. Ми тоді виграли 3:1, наставник залишився мною задоволений.

      — Новачкам у НХЛ часом влаштовують випробування: то взуття до підлоги приб'ють, то інший жарт влаштують. З тобою нічого такого не траплялося?

      — Поки що ні. Дотепні жарти я розумію, але прибивати своє взуття не дозволю — відповім тим самим.

      — У минулому сезоні, після локауту, судді почали жорсткіше контролювати правила...

      — Так, на перші ролі виходять справжні майстри, технічні й швидкі. Іноді арбітри настільки захоплюються свистками, що карають не те що поштовх, а навіть дотик. Особливо на початку сезону було смішно, коли арбітри ще самі не визначилися, за що карати, а що — пропускати. І тоді хокей ставав схожий на фігурне катання. Хоча мені як захисникові і складніше діяти з новим трактуванням правил, вони мені до вподоби — хокей став чистішим. Начебто у форварда більше свободи дій, але тим цікавіше його зупинити.

Шлях до Кубка Стенлі

      — Тривалий час ти курсував між першою й другою командами «Чикаго». Обмін у «Кароліну», мабуть, не став несподіванкою?

      — Я навіть сам просив мене обміняти, бо в Чикаго зараз не дуже добре ставляться до хокеїстів пострадянського простору. А коли мене драфтували, генеральним менеджером клубу був Майк Сміт, прихильник нашого хокею. Свого часу він працював у Торонто, Вінніпезі, чимало росіян туди набрав. Нині в Чикаго залишився лише один воротар Хабібулін, хоча ще три роки тому у тренувальному таборі команди нас було 11 чоловік — рекорд усіх часів.

      — У «Кароліні» більше спілкувався з Твердовським?

      — Відносини з усіма хлопцями нормальні, адже мовного бар'єру в мене вже не існує. Хоча на перших порах саме Олег мені допомагав освоїтися в місті й команді. У спілкуванні з тренером теж усе гаразд. Пітер Лавіолетт і в збірній США, і в «Кароліні» сповідує швидкий хокей, хоче, щоб і в атаках, і в захисті брали участь всі гравці команди. Хоча більшість команд ліги грає в шість оборонців, наш тренер вибирає ритм iз сімома. В Росії, наприклад, віддають перевагу чотирьом парам захисників. Мені здається, це забагато, бо гравцям важко повертатися на лід після довгих пауз.

      — Чому ти не брав участі у «плей-оф» Кубка Стенлі?

      — На той час одужали всі більш досвідчені гравці, на яких тренер і покладався, і нікого з них травми не зачепили, хоча в інших командах на лід виходили зовсім юні хокеїсти. Я ж продовжував тренуватися, їздив із командою і постійно перебував напоготові.

      — Як вирішував, куди везти трофей?

      — Варіанти були різні, але особисто для себе іншого вибору, ніж Київ, я й не уявляв — хотілося показати трофей у рідному місті. Організацію вшанування взяв на себе клуб «Беркут». Церемонія мені сподобалася, я навіть не очікував. Охоронці трофею дали цікаву установку: піднімати чашу над головою можу тільки я або хтось із членів моєї родини, а ніхто інший. Бо в нас відразу знайшлося чимало бажаючих потрусити Кубком над головою (сміється). Їздили і в лімузині, і в «Кадилаку». Особливо цікаво виглядав кабріолет 50-річної давнини з гаража Брежнєва, який мені позичив один із спонсорів.

На відпустку — завжди до Києва

      — Де зазвичай відпочиває професіонал?

      — Кожного літа я приїжджаю до України, обов'язково заходжу попити чаю до першого тренера — Юрія Дмитровича Крилова. Перебуваю в основному в Києві, хоча можу з'їздити на море.

      — Як готуєшся до нового сезону?

      — Займаюся тут у звичайному тренажерному залі, на лід почну виходити вже Америці. Останні два роки я відкривав підготовку катанням на льоду в Торонто у школі відомого в минулому хокеїста Миколи Борщевського. Там я познайомився з іншим киянином — Олексієм Понікаровським, а от із Русланом Федотенком особисто не знайомий.

      — Чим цікавишся в житті, крім хокею?

      — Мабуть, як і кожен спортсмен, стежу за подіями в інших видах спорту, зокрема футболі, — цікаво і подивитися, і самому пограти. Якогось специфічного хобі не маю. Надаю перевагу спокійному відпочинку — мені краще десь засмагати біля моря, ніж ходити по екскурсіях.

      — Дівчину своєї мрії ще не зустрів?

      —Аби з ким заводити стосунки мені не хочеться, а «свою» людину я ще не знайшов. Особливого значення немає, хто вона за національністю, хоча, мабуть, краще зустріти її саме в Києві. Але життя робить різні сюрпризи: загадувати сенсу немає. Раніше під час відпустки ледь не кожного дня ходив по різних клубах, а зараз втомився — мабуть, постарів (сміється). Взагалі мені важко зрозуміти сучасних дівчат — що саме в житті їх цікавить. Здається, люди стали занадто прагматичними.

ДОСЬЄ «УМ»

Антон Бабчук

Професійний хокеїст, захисник клубу НХЛ «Кароліна харікенс»

      Народився 6 травня 1984 року в Києві.

      Зріст — 195 см, вага — 95 кг.

      Виступав за команди: «Сокіл» (Київ, Україна), «Елемаш» (Електросталь), «Ак барс» (Казань), СКА (Санкт-Петербург) (усі — Росія), «Норфолк адміралс» (АХЛ), «Чикаго блек хоукс» (НХЛ), (США).

      У НХЛ провів 44 матчі, закинув 5 шайб, зробив 7 результативних передач.

      Чемпіон світу 2001 року серед юніорів у складі збірної Росії.