(Закiнчення. Початок у номері за 3 березня «УМ».)
Вибори не для політики, а для медицини
— Якщо філософствувати про призначення у житті, то мінімум три заняття можна вважати вашим призначенням — і медицину, і материнство, і пісні.
— А я, як алмаз, він має бути багатогранним, а не пласким.
— Але ви ще й у політику зібрались, третій номер у списку «Нашої України» на виборах у Київраду.
— Я не зібралась у політику. Те, що я у списку «Нашої України» балотуюся в Київраду, абсолютно не означає, що я займатимусь політикою. Я хочу займатися тим, що я роблю добре, і скажімо, якщо мені вдасться зорганізувати правильне медичне забезпечення в Києві, усім буде від цього тільки користь. Насправді я дуже негативно ставлюся до розподілу на «помаранчевих» і «голубих», зелених, червоних, оскiльки ніколи не могла зрозуміти, коли діляться за конфесійними, релігійними ознаками — Бог один. Так само і здоров'я нації для мене одне. І я щаслива, що «Наша Україна» зацікавлена це робити для всієї України.
— У вас є якась програма?
— Так. Є певні плани, є програма. Я далека від думки, що за 5 років із медициною, яка в Україні перебуває в андеграунді, можна зробити медицину, що відповідатиме світовим стандартам, це неможливо. Але потрібно зробити те, що можливо. Для того, щоб довести українську медицину до світових стандартів, має вирости інше покоління лікарів. І це інше покоління лікарів має отримати іншу освіту, в медицині мають залишитися кращі, заробітну платню мають отримувати найвищу, матеріально-технічне забезпечення зробити найвищим, щоб і себе поважати, і мати змогу забезпечувати сім'ю. Це питання насправді часу і тих вкладень, які готова зробити держава. І правильності вкладень. Бо можна закупити дороге обладнання, а можна ці гроші витратити зовсім інакше.
— Але у Верховній Раді ще більше можливостей втілювати свої програми — на всеукраїнському рівні.
— Я завжди вважала, що треба починати з маленького. 9\10 щастя — це здоров'я, а 9\10 здоров'я залежить від людини, і тільки 1\10 залежить від медичного забезпечення. І я би дуже хотіла починати відбудовувати цю 1\10, бо не можна очікувати, що одразу все буде добре. А 9\10 у нас взагалі не охоплені, у нас немає людської свідомості здоров'я, немає абетки здоров'я. Я щодня бачу приклади, коли ми могли б допомогти людині, але час згаяно, людина сама не звернулась своєчасно. Оце потрібно змінити. Люди мусять знати, що їм потрібно робити, щоб бути здоровими, і якщо я маю цю інформацію і маю змогу через Київраду її донести до мільйона людей, думаю, це добре.
Бездумно вкладати гроші теж неправильно. Має бути концепція, яка поступово, поетапно втілюватиметься в життя. Коли я почала їздити за кордон, мене шокували деякі речі. В аеропорту Нью-Йорка чи десь в Ірландії на пересадці раптом бачу групу дітей-інвалідів із поліомієлітом, у яких не ходять ніжки, усі на возиках — вони сміються, бавляться, вони їдуть на екскурсію. Немає групи, яка їм допомагає, вони все роблять самі — самі з'їжджають, самі піднімаються на трап, в автобус. Вони — не інваліди, вони абсолютно пристосовані до суспільства діти, які потім стануть дорослими. Скільки таких дітей у нас? Ми говоримо про агентство працевлаштування інвалідів? Потрібно ще зробити їм умови, орієнтувати. Що, не може паралізована людина бути чудовим дизайнером? Може бути, мало того, вона ще дасть фору фізично здоровим, тому що люди з особливими потребами намагаються себе реалізувати через інші речі. Я дуже багато працюю з дітьми з вадами розвитку, які мають пухлину в півобличчя або винну пляму — у мене ще вища психологічна освіта — і вони в більшості своїй за інтелектуальним розвитком вищі за однолітків. Вони хочуть самореалізуватися і довести, що я гарний не тільки своїм обличчям, як лялька, а я можу ще щось. Чому не дати можливість таким людям відчувати себе нормально? Скажімо, якщо в Сполучених Штатах будується гуртожиток, на першому поверсі всі кімнати призначені для інвалідів. Ти хочеш вчитися — вчись, а у нас вони просто прикуті до ліжок, а їх багато. Це невдячна робота, тому що задовольнити всіх буде тяжко, але робити крок за кроком, помаленьку-помаленьку, до гарного дуже скоро звикають. Я буду дуже щаслива, якщо люди звикнуть до доброго.
Олексій Шереметьєв і Ольга Богомолець: кожний сам собі колекціонер
— Якщо це не таємниця, розкажіть, будь ласка, трохи про свого чоловіка.
— Чоловік у мене — найкращий. Я думаю, для кожної жінки дуже важливо знайти ту людину, з якою їй буде комфортно. А чим багатограннiша жінка, тим важче їй знайти відповідного чоловіка, якому було би комфортно з такою жінкою.Олексій — дуже цікава людина, у нього надзвичайно гарний характер, набагато кращий, ніж у мене. У нашій сім'ї — повний патріархат, визначили його таємним голосуванням, до якого були допущенi тiльки чоловiки. (Посмiхається). Він юрист за фахом, закінчив Академію МВС, займається бізнесом, але в нього є дуже цікаве душевне наповнення. Його заробляння грошей має мету, він — колекціонер з великої літери. Це питання зараз дуже мусується у пресі, наш Президент має колекцію старожитностей, намагаються і його певним чином дискредитувати. Але забувають, що колекціонерів треба розрізняти: є люди, які купують речі, щоб їх вивезти чи продати, а є ті, завдяки яким є Український музей, є Російський музей. Люди, які це роблять, щоб залишити артефакти в Україні. От мій чоловік якраз віддає душу і гроші, щоб зберегти iсторичнi цiнностi в Україні. У них із братом найбільша у світі визнана колекція, яка стосується кримської війни, це понад 5000 експонатів. Мріємо колись зробити музей офіцерської слави України. Олексій щось постійно шукає, читає, реставрує. І тут ми розуміємо один одного — я теж маю своє хобі: я збираю українську ікону, але не церковну, а ту, яка церквою не приймалася. У мене є вже навіть концепція майбутньої виставки, але спершу хочу зробити книгу.
У нас вдома було кілька старих ікон, вони і зараз є. А тут просто на стіні висить ікона, яку подарував Параджанов, хрещений батько мого чоловіка, на його народження. Але моя колекція починалася дуже цікаво. Пригадую, я йшла товчком, був дощ, слякоть, сніг, бруд, багато всього на підлозі лежить. І так переступаєш, ноги мокрі, воно все бовтається. Піднімаю ногу, а в бруді лежить дощечка — лик Христа, дуже простенько написана — оббита цвяхами і з випиляним шматком до ока. Комусь треба було клинець забити і його випиляли з цієї дощечки. Так на одній нозі і заклякла, я просто не могла переступити. При тому, що в дитинстві у мене не було релігійного виховання, ми всі виховувалися в дусі комсомольсько-піонерських догм. Я навіть пам'ятаю думки свої в ту хвилину: от як при житті знущалися, катували, так і після — з іконою так вчинити, це просто покатована була ікона. І я так на одній нозі й питаю: скільки коштує? — П'ять рублів. — Давайте. Мені її підняли з бруду, загорнули в якусь газету, я взяла її під пахву і пішла. Я навіть сама не розуміла, для чого це зробила. Та я просто не могла зробити інакше. Потім був наступний крок, з якого і почалася колекція. Я йшла і побачила дощечку, чорну-чорну, пропалену, на ній намальований дідусь-гном, який тримав кульочок у руках — сповиточок із дитинкою. А це хто такий? Це святий Іларіон Устиніян, якому молилися, щоб дав розум дитині. Видно було, що вона стояла в куточку і стільки пропалили свічок, стільки просили розуму. Мені стало цікаво, я подумала, скільки ж усього я ще не знаю, і почала звертати увагу на ікони. Є дуже цікава ікона — Живородяща Марія — богородиця, в животику якої намальований маленький Ісусик. А в мене є ікона без нікого, пустий животик і прорізі старі від ножа — це ікона, на якій бабки-повитухи перерізали пуповину дiткам... І такі речі просто викидаються, тому що вони є неканонічними, вони не відповідають стандартам церкви. Але вони відкривають український народ зовсім з іншого боку. В цих іконах багато давньої культури, праслов'янської, язичества — деталі, орнаменти, значимість цих символів, вони переплітаються з християнством.
— Колекція велика?
— Так, я вважаю, що вона достатньо велика, щоб робити аналітичні висновки. Тобто вона не має великої матеріальної цінності, це не дорогі позолочені ікони. На перший погляд, це просто дошки, подряпані і потріскані, але скільки таємниць нашої історії в них заховано. І я щаслива, що могла їх зберегти для наших дітей і внуків.
У першiй частинi публiкацiї «УМ» припустилася неточностi, коли вказувала вiк Ольги Богомолець. Насправдi панi Ользi 22 березня виповнюється 40 рокiв. Газета i автор перепрошують за технiчну помилку.
