«Киць, я у твоїй касці і броніку». Вдова бойового медика Станіслава Близнюка з Полтави приєдналася до ЗСУ

14.05.2025
«Киць, я у твоїй касці і броніку». Вдова бойового медика Станіслава Близнюка з Полтави приєдналася до ЗСУ

Станіслав, будучі бойовим медиком, урятував не одне життя. (Фото — інтернет-видання «Зміст» і «Полтавська думка».)

«Киць, я у твоїй касці і броніку», — нещодавно написала полтавка Дарина Близнюк на своїй сторінці в Intagram.
 
Наразі 31-річна жінка, мама малолітньої доньки, проходить базову загальновійськову підготовку. 
 
Спорядження, в якому вона сфотографувалась, належить її чоловікові — санітарному інструкторові 13-ї бригади оперативного призначення «Хартія».
 
32-річний молодший сержант Владислав Близнюк з позивним «Лука» родом із села Красна Лука Гадяцького (нині Миргородського) району загинув 11 листопада минулого року під Вовчанськом на Харківщині. 
 
Владислав пішов воювати добровольцем через кілька місяців після початку повномасштабної війни. Дарина не стала відмовляти чоловіка від підписання контракту з Нацгвардією, бо розуміла: інакше він не зможе. 
 
Менш ніж за місяць до загибелі Станіслав закликав через соцмережі приєднуватися до ЗСУ тих, хто себе поважає: «Моя рота перебуває в третьому секторі за сім місяців. Деякі хлопці вже мають по 2-3 поранення. Деякі щасливчики ще свого чекають. Але загалом левова частка бійців своє отримала. Після лікування вони знову повертаються і роблять далі роботу. З тяжкістю в колінах, з болями у спині, з неймовірним серцебиттям і тиском чоловіки за 40 несуть на собі вагу таку ж, як їхній вік. І робитимуть вони це, доки не зітруться повністю або доки не попливе мозок від емоційних навантажень. Ми би дуже хотіли на ротацію. Хлопці та дівчата, нам вас не вистачає!». 
 
Дарина першою відповіла: «Я приєднуюся!».
 
Жінка — педагог за освітою, заступниця керівника складу E-commerce мультимаркету «Аврора». А її загиблий чоловік у цивільному житті спробував багато творчих професій.
 
Закінчивши університет «Полтавська політехніка» за спеціальністю «Водовідведення і водні ресурси», працював у Києві адміністратором проєктів на каналі «ДІМ», створював документальні та історичні фільми. Сам зіграв кілька ролей у серіалах та документальних стрічках.
 
Зокрема, виконав роль Михайла Врубеля у трьох частинах однойменної програми. З часом, через зміну команди, залишив роботу й виїхав до Німеччини. Повернувшись згодом на Полтавщину, прийшов працевлаштовуватися до «Аврори», де й познайомився з майбутньою дружиною.
Дарина Близнюк
 
«Коли я йому сказала, що в мене є 11-річна дочка Варвара, він переживав, чи зможе з нею налагодити контакт та бути хорошим татом. Але в нього це дуже класно виходило! Він був як друг для неї. У них склалися класні, дуже довірливі стосунки. Бо я — більш сувора мама, а він був із нею лагідним», — сказала в інтерв’ю виданню «Полтавська думка» Дарина.
 
Полтавському інтернет-виданню «Зміст» жінка розповідала, що Стас не був дотичним до медицини і до війни боявся крові. Але, переборовши свої страхи, пройшов навчання на бойового медика спочатку на Львівщині, потім у Німеччині. Рятував життя побратимів у Серебрянському лісі на Луганщині, у Вовчанську та Липцях на Харківщині.
 
З інтерв’ю Дарини Близнюк: «З квітня 2023 року «Лука» виходив зі своєю бригадою на «нуль» і там надавав першу допомогу пораненим, а тоді направляв їх на евакуацію. Коли почався повторний наступ на Харківщину, їх дуже швидко перекинули на Вовчанськ. ...Він не одне життя врятував. Мені от хлопці досі пишуть: «Якби не ваш чоловік, я б не вижив. Дякую, завдяки йому я живий».
 
Якось, коли росіяни зруйнували міст у Вовчанську, Станіслава та його побратимів не могли забрати з міста, і вони перебували на бойових позиціях близько 20 днів без ротації».
 
Невдовзі бригаду Станіслава перекинули у Липці, а його перевели на посаду санітарного інструктора роти, яка не передбачала бойових виходів. Як санінструктор «Лука» навчав інших військових, готував побратимам аптечки на завдання, відвозив поранених у лікарні.
 
Він супроводжував поранених у лікарнях, допомагав їм проходити лікарів та обстеження, за кожним слідкував. Йому це подобалося, і в нього виходило. Проте, оскільки бойових медиків у роті не вистачало, Станіслава знову попросили виходити на позиції, на «нуль».
 
За словами Дарини, її коханий чоловік дружив зі спортом, мав талант співака, писав вірші й відправляв їй романтичні листи, написані від руки, коли був за сотні кілометрів від неї. 
 
Вони мріяли про тихе сільське життя, про дітей, про свій городик і затишок. Але життя воїна обірвалося тоді, коли він, надавши першу медичну допомогу кільком пораненим, розклавши їх у бліндажі, вийшов з нього. У цей час почався танковий обстріл. Один з уламків потрапив йому в спину.
 
«Просто перед його смертю донька мені сказала, що до неї дзвонив тато, — пригадує Дарина. — Я так здивувалась, бо рідний тато їй дуже рідко телефонує. А вона каже: «Тато Станіслав!». Я йому про це ще встигла написати, він відповів, що це дуже мило, і просив передати Варюсі, що її любить. Вона завжди чекала, поки він приїде. Він їй телефонував з окопів по відеозв’язку, і вони робили домашнє завдання. Він повністю закривав її потребу в батькові».
 
Коли батьки Дарини Близнюк дізналися, що вона йде служити, то сприйняли це негативно, бо переживали за онуку.
 
«Вони казали: «Як же Варя буде без тебе?!». Але Варя сприйняла це легше, ніж вони. Я їй пояснила, що маю такий поклик, так мені буде легше пережити втрату, я буду розуміти, що приношу користь державі. Вона відповіла: «Мамо, якщо для тебе це важливо, то я це приймаю». Ми вирішили, що вона поки житиме з батьками свого рідного тата, вона з ними добре спілкується».
 
Дарина Близнюк продовжить справу свого чоловіка. У патронатній службі «Хартії», яка дислокується в Харкові, вона служитиме на посаді спеціаліста супроводу родин загиблих. До її обов’язків входитиме, зокрема, повідомляти рідних про загибель захисників й підтримувати їх морально. Жінка, яка сама тільки пройшла через втрату і розуміє, що це таке, як ніхто інший, знає, які слова сказати у критичний момент...