Тримай кордони української мови: чи скаже Зеленський, що був частиною «русского міра»

Президент почав у виступах звертати увагу на значення української мови. Наприклад, 24 серпня 2023 року він сказав: «І коли в будь-якій країні мама дає своїй дитині книжку українською, щоб дитина не втратила себе і свого, коли мама вчить української, коли переживає за Україну і чекає новин з України, чекає, щоб можна було повернутися, — це найважливіше».

 

Роком раніше він згадав лише російську й англійську мови, при цьому перейшовши короткочасно в своєму виступі на російську: «Ми не шукатимемо з терористами порозуміння. Хоча розуміємо російську мову, яку ви прийшли захищати».

 

Представники різних гілок влади, яку контролює парламентська монобільшість (особливо депутати і радники), дуже повільно відмовлялися (і, мабуть, відмовляються досі, але не демонструють це публічно) від попередньої риторики.

 

Ще рік тому, 24 листопада 2023 року, голова парламентської фракції «Слуга народу» Давид Арахамія заявив: «Ми за попереднього президента прийняли закон про мову, а зараз з ним багато є питань з точки зору євроінтеграції. Угорщина, Румунія... Євросоюз нас у принципі… примусять жити трошки толерантно».

 

Радник керівника офісу президента, вже колишній, Олексій Арестович неодноразово під час великої війни відзначався сарказмом і цинізмом на тему мови.

 

Ось одна з цитат червня 2022 року: «Я навіть не хочу зараз промовляти реверанси і чергові фрази, які в нас завжди в таких обговореннях звучать, що «звичайно ж, я за українську мову, звичайно ж, вона єдина державна». Я навіть говорити це не буду, ми зразу залишимо ці мантри, які в нас теж вважаються обов’язковими». 

 

Забігаючи наперед, скажу, що, виїхавши за кордон (тут не буду зупинятися, на яких підставах), він роздає інтерв’ю, які вже прямо шкодять президентові і державі.

 

Цього року в розмові з французьким тижневиком «Парі-матч» він прямо заявив, що найбільша помилка Зеленського — це те, що він відкинув стамбульський мирний план.

 

А буквально днями відреагував на зміну керівника Інституту національної пам’яті, порадивши не шукати нового голову, бо першим своїм указом він його розформує.

 

Можна казати — так він же КОЛИШНІЙ радник! Одначе свої випади проти української мови він робив на посаді радника Андрія Єрмака, а ми ж не забули слова Зеленського: «Єрмак — потужний менеджер… у моїй команді. Я його поважаю за результат. Він робить те, що говорю йому я, він виконує ці завдання».

Не можу не згадати також першого помічника Зеленського Сергія Шефіра, який пробув на цій посаді майже 5 років.

 

Його рідний брат (а вони всі троє були співзасновниками «95-го кварталу») Борис через 2 роки після масштабного вторгнення росії не лише заявив, що любить російську мову і пам’ятники Пушкіну, а й сказав неприпустимі речі, мовляв, ми ж усе життя з росією жили разом, «прекрасно вживалися, а те, що зараз сталося, не знаю, хто там... Біс поплутав чи людська дурість». Це квітень 2024 року.

 

Ці кілька прикладів, які я вибрав із багатьох інших, підтверджують, що виконавча і законодавча влада значною мірою зосереджені в руках президентської влади. І за їхньою риторикою слідували дії, власне, виконавчої і законодавчої влад, і були вони такими ж непослідовними. 

 

Згадаю тут про непотрібні, особливо в час великої війни, баталії довкола Закону «Про застосування англійської мови в Україні», з яким можна було почекати, і бажання звузити за його допомогою екранний час української мови в кінотеатрах.

 

Або, до прикладу, процес ухвалення змін до Закону «Про національні меншини (спільноти)», коли уряд пропонував окремі — дуже небезпечні — норми, які могли б спрацювати проти державності української мови після війни.

 

Чи те, що владна більшість досі блокує розгляд законопроєкту з новим перекладом «Європейської хартії регіональних або меншинних мов». У чинній редакції з некоректним перекладом і далі фігурують ті мови, яких не існує в природі, але МЗС і Кабінет Міністрів не передають документ у парламент...

 

Показовою щодо мовної політики Зеленського і його владної команди я вважаю державну програму розвитку і функціонування української мови як державної. Згідно з законом, програма мала бути ухвалена ще в січні 2020 року.

 

Натомість уряд лише через півтора року схвалив «Концепцію Державної цільової національно-культурної програми забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на період до 2030 року», встановивши новий шестимісячний строк для створення програми. Але й цього терміну не було дотримано.

 

Програма з’явилася лише в березні цього року, майже через 5 років чинності мовного закону. Таким способом уряд відтермінував виконання нового закону. Цим безпосередньо опікувався колишній міністр культури Олександр Ткаченко, і це виглядало як саботаж. 

 

Були не лише саботування, а й маніпуляції. Коли міністра в 2023 році запитали, чому досі не затверджено державну програму, він не моргнувши відповів, що проєкт програми під назвою «Стратегія популяризації української мови до 2030 року «Сильна мова — успішна держава» розроблено. Але ж це був не проєкт — «Стратегію» ухвалив попередній уряд Гройсмана в 2019 році.

 

Крім того, Олександр Ткаченко заявив, що ціна цієї програми — 19,6 млрд грн і таких коштів наразі немає. Але, крім строків і цифр, важить ще й зміст. Нагадаю: в ст. 5 закону, в якій ідеться про програму та її наповнення, найпершим пріоритетом зазначено «створення та забезпечення діяльності мережі державних, комунальних курсів з вивчення державної мови громадянами України, іноземцями та особами без громадянства, створює умови для розвитку суб’єктів освітньої діяльності, які дають змогу кожній особі опанувати державну мову, в тому числі шляхом неформальної та інформальної освіти».

 

А що в програмі? Звичайно, вона не потягнула на 19 мільярдів, але й понад 7 з половиною мільярдів — чимала сума. Так-от, на мережу курсів та здійснення інших заходів щодо сприяння опануванню державної мови виділено по 2030 рік аж 4,6 мільйона гривень: у неповному календарно 2024 році — 4 мільйони, а в усі наступні роки — по 100 тисяч. На всю Україну. Це 0,06%! Шість сотих відсотка!

 

Порівняймо це лише з однією з численних «жирних» статей програми: 2 мільярди 267 мільйонів (!) — на «виробництво телевізійних новин з урахуванням обсягів виробництва регіональних філій». І, до речі, в згаданій ст. 5 закону немає згадки про новини і ЗМІ.

 

Скажу насамкінець про чи не найбільшу помилку президента і його команди в царині мовної політики після 24 лютого 2022 року. На жаль, не знайшлося в його оточенні тих впливових людей, які б порадили Зеленському виступити із заявою (вже після відсунення агресора з Київщини навесні 2022 року) приблизно такого змісту, з одним із його улюблених звернень на початку.

 

«Вільний народе незалежної України! Хочу сказати про дуже важливу річ — для українського народу і для себе. Ви знаєте, що я зростав у російськомовному середовищі, що більшу частину життя свою творчість і діяльність я провадив російською мовою, був фактично частиною «русского міра», який тепер напав на нас. Я багато чого передумав за останні місяці, переусвідомив. Закликаю вас усіх переходити на українську, як це зробили я і моя родина».

 

У цьому заклику, що дуже важливо, був би більше емоційний вимір, ніж юридичний, але це стало б сигналом передусім чиновницькій вертикалі, і механізм закрутився б. І не було б отієї скандальної риторики, приклади якої я навів вище.

 

І про виклики насамкінець. Коли я обдумував цю статтю, одіозний колишній регіонал Юрій Бойко ще не зробив своєї скандальної заяви, зокрема про рідну російську мову.

 

Але ця отрута без послідовної протидії влади зберігається в окремих головах, як у пробірках, — і буде спроба її масштабно застосувати після війни. Навіть притомні громадяни залишаються в полоні таких думок.

 

Наприклад, мій колега, журналіст Сергій Гармаш, на 1-му каналі Суспільного недавно обстоював тезу фактично Авакова—Арестовича про російську мову як невід’ємну спадщину України.

 

Коли війна закінчиться (а я, як і ми всі, не знаю, коли), подібні риторика і дії відіграватимуть роль вибухівки, підкладеної під фундамент знесиленої держави, окраденої України. Мені здається, вже час чітко сказати всьому суспільству, перефразовуючи відомий вислів: «Україна там, де українська мова».