Додому, до темряви. Коли рідні — на окупованому Донбасі

Де би не був, не забуду дім.
Хочеш, закрути мене як бігуді.
Я з закритими очима знайду, де мій двір.
Бо де би не був, не забуду дім.
Kalush Orchestra

Усі ми, слухняні діти своєї держави, потроху порушуємо закон. Наприклад, мені, аби потрапити додому, потрібно незаконно перетнути кордон з ОРДЛО. Останній раз я робила це за місяць до повномасштабного вторгнення.

Спираючись на карантинні обмеження, маріонеткова влада терористичного угруповання «ЛДНР» чи не повністю обмежила перетин офіційної лінії розмежування.

Тож, аби потрапити до «республік», потрібно звертатися до їхніх сумнівних відомств, оформлювати сумнівні перепустки у сумнівних посадовців.

Я маю надавати особисті дані, чекати у черзі, поки мій окремий випадок розглядають і виносять вердикт — гідна я відвідати бабусю чи ні. Я, на жаль, чекати не можу. Ні, навіть не так, — моя бабуся не може чекати через свій стан здоров’я. Тому мчу просто зараз.

Але два роки ковіду дозволили приватним перевізникам прокласти переконливий шлях до будь-якої точки ОРДЛО. За скромну плату у дві з половиною тисячі гривень вас перевезуть через російський кордон, а потім територією рф ви дістанетеся до окупованого Донбасу. Отака нехитра витівка.

Якщо їдеш з ОРДЛО, перший такий перетин кордону має завершитися штрафом. Але можна домовитися з прикордонниками, ціна питання — тисяча гривень. Говорять, що штраф дорожчий. Але хто там знає, може, дурять. Штрафів у нас ніхто не платить.

І ось ми, власне, сидимо у бусику на дев’ять пасажирів. З чоловіків лише водій та старенький дідусь, жінки у такій поїздці ризикують менше. До них не прискіпуються з питаннями про участь у АТО чи належність до «Азова». Тому чоловіки цього рейсу намагаються уникати, а ми із жіноцтвом — нічого, їдемо.

На пункті пропуску у Гоптівці Харківської області зібралася черга. Вечоріє. Пасажири ще не встигли перезнайомитися, але кожний час від часу звертається ні до кого: «Та що вони там роблять так довго?», «Кого вони там пропускають, циганський табір?».

Колективним рішенням пасажирів та хитромудрого водія скидаємося по 100 гривень, даємо прикордонникам. Машину пропускають за 15 хвилин, недбало глянувши у наші валізи. Не хочеться казати поганого про наших прикордонників, але тоді втрачається об’єктивність.

Прикордонники рф — люди «чесні», з «братського народу» хабарів не беруть. Мізки виносять безкоштовно. Панянка з обличчям без виразу роздивляється у віконечко мій паспорт. Прописка на території ОРДЛО гарантує безперепонний шлях через російський кордон, тому до мене питань немає. Каменем спотикання стає шістдесятирічний чоловік.

Літня людина, на свою біду, має закарпатську прописку. Посилаючись на карантинні обмеження, російська прикордонниця не може його пропустити — лише з ­ОРДЛОвською пропискою або до російських родичів. Але пан підготувався, витягає з-під пуховика «адресную справку» «ДНР». Двоголова російська курка на печатці підтверджує, що він мешкає у Донецьку, але це нікого не переконує.

— Маєте родичів у росії?
— Маю.
— Нехай висилають вам підтвердження, що вони в росії.

Перша година ночі. Пункт пропуску просто в полі, виє вітер, літнього чоловіка ледь не хитає. Він має брата у пітері, але які підтвердження той має вислати о першій годині ночі? Фотографію на тлі Ермітажу? Селфі з Петром ? Ми у машині нервуємо. Але нам, принаймні, тепло. І людину надворі всім відверто шкода.

Жінка, що сидить поруч, читає мені вголос рухомий рядок неонової вивіски: «... просим предпренять меры, предусмотренные карантинными ограничениями...». Так, написали слово «предпринять» через «е». Билися-билися за свою російську мову і сіли у калюжу просто на кордоні.

За три з половиною години питання вирішується, незрозуміло, які докази прикордонниця визнала переконливими. Задубілий пенсіонер нарешті займає своє місце, а в нас наступний виклик долі — задекларувати авто. Тут уже водій зникає більше ніж на годину, повертається роз­дратований, пхає документи у бардачок, їдемо мовчки.

Ніч. Хтось дрімає, хтось шарудить пакетами з канапками, розтирає змерзлі на блокпосту ноги. Одразу на території рф водій попереджає: «Всім пристібнутися. Російські ДАІшники здеруть три шкури».

І дійсно, з концентрованої темряви придорожніх кущів виринають і виринають місцеві стражі автомобільного порядку. «Братський народ» приходить і йде, а грошей хочеться завжди.

ДАІшники готові у зуби нам зазирати, документи водія передивляються ледь не під мікроскопом і розчаровано нас відпускають. І так до ранку.

У селі Куйбишево знову стаємо у чергу. Охочих потрапити на територію ОРДЛО­ небагато, тому ми швидко опиняємося біля чергового віконечка, готуємо паспорти.

— Звідки їдете? — запитує вузькоокий прикордонник.
— З Києва, — відповідає моя сусідка по сидіннях.
— Ну і як там Кличко? — зверхньо-насмішливо.
— Не знаю, не питала, — роздратовано-втомлено.

Тепер найважче для мене. Тепер ніби дім, але розслаблятися ще зарано. Як від’їжджаємо до пункту пропуску «ДНР», як бачу ті траурні стяги, розумію — якщо тут зі мною щось станеться, рятувати буде нікому. Нічого, прорвемося.

Тут більш прискіпливо оглядають наші валізи. У жінки знаходять ліки від цукрового діабету, говорять, що не можна ввозити їх без рецепта. Рецепта немає, починається суперечка.

«Прикордонник» із набряклим обличчям аж із шкури вилазить, пхає кожному з буса по папірцю: «Переписуйте все, що маєте у валізах, до останньої шкарпетки». Холодний ранок, у повітрі пара від дихання. Пальці мерзнуть, наше жіноцтво та літній чоловік на колінках декларують свій скромний крам. Водій комусь дзвонить, матюкається. Ми переписали майже половину, коли він повертається, забирає наші папери, розриває, кидає у смітник. Коротко кидає: «Їдьмо». Ціна питання — дві тисячі рублів та зіпсований ранок.

Зупиняємося за кілька метрів, біля пункту паспортного контролю. Двері бусу відчиняють ззовні, у салон зазирає молодик не старший за мене.

— Звідки їдемо? — питає ніби ліниво, але кожне обличчя роздивляється вельми прискіпливо.
— З Києва.
— Пройдіть по черзі на бесіду з «МГБ», — грюк дверима.

«МГБ» — то їхній аналог КДБ. Як тільки молодик закриває двері, водійська магнітола починає виконувати голосом Вакарчука: «Обійми мене, обійми мене, обійми».

— Добре, що хоч двері швидко зачинив, — бурчить водій. — А то б він нас усіх тут обійняв.

Я не перша у черзі на «бесіду», але мої попутниці повертаються досить швидко. Ось вже і я стискаю змерзлими пальцями залізну ручку дверей. Потрапляю у маленьке приміщення.

Опалення тут немає, тому під ногами густа каша зі снігу. Зі стелі сумно звісилася тьмяна лампочка, наче її стратили на шибениці. З меблів — два столи, три стільці. Але це не головні предмети інтер’єру. Головні — він та вона.

За тим столом, що ближче до мене, сидить вона. Жінка невизначеного віку з обличчям жаби. Впадають в око пурпурові губи та шапка у формі не зовсім живого ссавця на кшталт кішки чи білки. Ніби вона щойно смоктала чиюсь кров, але й це її не зігріло. Решта образу — піксельна форма.

На столі — декілька паперів та лампа. Вже уявляю, як світять мені у лице і питають, чий Крим. За іншим столом сидить він — той самий зелений парубок, який зазирав до нашого мікроавтобуса. У нього на столі взагалі нічого немає, тому він помітно нудьгує.

— Добрий день, — починаю першою, щоб контролювати діалог.
— День добрий, сідайте, — жаба киває на табуретку перед її столом. — Звідки їдете?
— З Києва.
— Що там робите?
— Навчаюся.
— Де?

Кажу повну назву університету.

— На кого?
— Зв’язки з громадськістю, — уникаю прямих відповідей.
— Це шо таке?
— Ну комплексно: реклама, журналістика, PR...
— Телефон ваш дайте, — активізувався молодик.

Віддаю йому свій смартфон. Нічого провокативного там не маю, подбала заздалегідь. Але він ніби щось там тицяє, зовсім не переймаючись тим, щоб я була свідком цього процесу.

— Родичів в Україні маєте? — жаба не спить.
— Так, сестру та маму.
— Чим займаються?
— Мама бухгалтер у приватному підприємстві, сестра школярка.
— А тут родичі є? Чим займаються?
— Тут тато та бабуся з дідусем. Тато тримає магазини, старенькі вже на пенсії.
— Ну добре, йдіть — по команді жаби хлопець віддає мені телефон.

Чекаю, поки всі пройдуть цю захопливу процедуру. Їдемо далі, попереду ще один паспортний контроль. Проходимо його, знову до машини.

Півтори доби принижень — і ми вдома. До 2014 року такий шлях цілком реально було подолати годин за шість.

Думаю, що я роблю неправильно. Не їздити сюди, поки окуповано? А якщо мої старі помруть до деокупації? Вмовити їх виїхати не вдається вже вісім років.

Відмовитися від усвідомлення власного дому? Ну ні, такої ласки я нікому не зроблю. Хоч через блокпости, хоч через хащі, хоч плазуючи, хоч короткими перебіжками, а додому я повертаюся. І вірю, що й дім мій теж скоро до мене повернеться.

Анна ФРАНК