Зміна сенсів: любовний трикутник із п’єси «Безталанна» у версії режисера Івана Уривського

Михайло Старицький, який в історії українського театру належить до «Театру корифеїв», вдавався до трансформації народної фабули, динамізуючи її або ж роблячи сюжет більш ліричним.

Такі перетворення відомих фольклорних сюжетів, представлених у піснях, часто здобували критику. Виводити на сцену добре відомий твір у новому амплуа — це, безперечно, ризик.

Іван Уривський представив на сцені Національного драматичного театру імені Івана Франка прем’єру «Безталанної» Івана Карпенка-Карого наприкінці минулого року. Твір знаковий для української культури.

Режисер вдався до зміни його ключових сенсів. Власне, постановку можна було б назвати «Безталанний» з огляду на динаміку стосунків між Гнатом (Акмал Гурєзов, Захар Нечипор), Софією (Віра Зінєвіч, заслужена артистка України Марина Кошкіна) та Варкою (Світлана Косолапова, Христина Федорак).

Іван Уривський — режисер, котрий має свій стиль і впізнаваний почерк. Із перших хвилин на сцені — «поговір», образ сільського натовпу, який є одним із ключових персонажів вистави.

«Люди» — джерело пліток, а отже, сварок і душевного сум’яття, болю й страждання. З чуток і народжується той Сізіф, чий образ символічно відлунює у фіналі.

Тільки от свій хрест (каменюку) Гнат тягне не лише з власної волі; його покарання підсилене словами люду (прекрасно Дем’яна зіграли Віталій Ажнов і В’ячеслав Хостікоєв), який смакує, коли інший переживає розпач, коли інший не знає, що робити.

Шекспірівський народний поговір у виставі «Безталанна» — рушійна сила в тому темному, чорному світі безталання, який створив режисер.

Майже весь час у виставі — морок, темінь, яку прориває електричне замикання «на Голгофі». У першій дії на сцені — високий очерет, який боляче вдаряє; у ньому ховаються персонажі і з нього виринає народний поговір. Світло у виставі місячне — це відлуння, а не джерело творення живої енергії.

Перед глядачем простір, приречений на смерть. Разючими є зміни упродовж вистави в образі батька Софії (грають народні артисти України Олексій Богданович та Олег Стальчук).

Батько, який з’являється наприкінці першої дії, веселий і харизматичний, імпозантний і грайливий. Але в другій дії з ним відбуваються стрімкі зміни: він старець, чужинець, який їсть хліб у приймах «сатани», щоб тільки бути поруч із дочкою.

Ганна, мати Гната (народна артистка Ірина Дорошенко та заслужена Наталія Корпан), — справжня «вовчиха» (за Ольгою Кобилянською). Вона перебирає на себе владу чоловічого світу, водночас зберігаючи те демонічне, що асоціюється з жіночою істерією.

Мати отримує задоволення від сварок з іншими, вона — демон, який наче й стоїть на сторожі правди, праці й сумління, а водночас її ставлення до Софії виявляє поведінку деспота-агресора. З розкиданих зернин без любові не проростають квіти, а побілені дерева падають додолу у фіналі.

У центрі натовпу — мати Гната (Наталія Корпан).
Фото з сайту ft.org.ua.

У другій дії у виставі одяг героїнь нагадує чоловічий. Це вже не сільські дівчата в сукенках, а пані в маскулінізованому одязі, що наближає їх до «жінок міста»: впадає в очі піджак чоловічого крою на Софії й Варка в штанях.

Режисер грає з сільським і міським локусами, з різними ґендерними ролями й стереотипами. Незмінним лишається образ інфантильного натовпу як фройдівського «Воно», що є джерелом пересудів, пліток, поговору і, як наслідок, трагедії.

Варка — антипод чорному світу чуток. Вона — жінка-«червона літера» Натаніеля Готорна (режисер обирає впізнаваний, але доволі стереотипний образ розпусної жінки-повії), стихійна, свавільна, яка знається на природі чоловіків і жінок. І водночас це чи не єдиний персонаж, який у виставі здобуває трансформацію.

У першій частині Варка — за поговорами, «вона для всіх», відлунює «вона не для тебе». Ким є насправді Варка? Трікстер, подразник, Інша. Вона дозволяє своєму єству бенкетувати на тлі загального карнавалу мороку, у якому, проте, конфігурація чоловічого й жіночого — вкрай важливий чинник.

Сексуальність — атрибут персонажів чорного світу «Безталанної», над яким височіє електричний стовп. Часом на ньому стається замикання, відбувається перегорання — наприкінці першої та другої дій. Виходу з цього темного світу людського несвідомого немає.

Апофеозом чорного єства спільноти, моторошного й монструозного колективного «Я» є чорний волохатий і священний скарабей, що проповзає над Гнатом. У цьому гротесковому образі є архетипне, юнґіансько-фройдівське єство, що жахає, що є бридким, але що водночас має величезну силу.

Світ конфігурацій між чоловічими та жіночими енергіями у виставі створює напружену колізію протягом усієї вистави. Чоловіче в образі юнака з натовпу модифікується в істерично-жіноче, жіноче в образі матері стає деспотично-маскулінним, яке прагне підкорити простір навколо себе й не визнає жодної форми інакшості.

Іван Уривський не вперше виводить у своїх постановках хтонічну праістоту. Згадати хоча б виставу «Пер Гюнт», де в образі кашалота-кита відлунює щось стихійно-правічне, як ЧасоСвіт, безодня океану, який оточує мешканців.

У «Безталанній» бридка монструозна комаха — сублімований вияв чорного притлумленого несвідомого, яке безпосередньо стосується сексуальності.

Хлопець Степан (Ренат Сеттаров, Олександр Бегма) в образі цапа, який «стрибає» на Варку, — приклад карнавальності, втілення тотемних форм, у яких — праенергія світу. Це енергія бажання, яке, проте, у зображуваному світі не може дорівнятися любові.

Стосунки між чоловіками й жінками підпорядковані соціальним конвенціям (у селі ти мусиш гарувати — важко, без відпочинку працювати). Стосунки натовпу з батьком Софії виявляють «огидливу покірність» і підлабузництво. Чоловіки й жінки в натовпі — сила, здатна свистіти й гупати, це енергія, котра рветься на волю, проте форма її виходу патологічна.

На сцені є axis mundi (віссю світу стає схований у темряві електричний стовп, який час від часу нагадує про себе електричним перегоранням).

Проте arbor mundi (вселенське дерево) тут розпадається на множинність очеретяних кийків, які вдаряють мешканців похмурого світу. Безталання — символ і Варки (вона не може знайти того, хто б узяв у шори її єство), і Софії, яка часом постає лише іншою тональністю, відлунням Варки.

Іван, батько Софії, — єдиний, хто міг би навести лад, але через свій вік не може збалансувати жіночих енергій, не може впорядкувати карнавальну істерію.

Натовп жує «табаку», дехто вже перейшов на товчене скло для підсилення ефекту, щоб відчувати захват у світі чорного безталання. Гра світла на сцені (художник зі світла Ярослав Марчук) протягом вистави тільки посилює мотив безталання, який розкриває слабкість героїв перед власними енергіями, яких не можуть приборкати.

Окремо варто сказати про Софію: її прекрасно зіграла і Віра Зінєвіч, яка має власний голос у сучасному театрі, особливу манеру роботи з матеріалом, і самобутня Марина Кошкіна. У другій частині Софія та Варка — подруги, котрим є про що поговорити й над чим пожартувати.

У першій дії вистави в одному епізоді Варка й Софія змінюють одна одну поруч із Гнатом, на задньому плані до тандему додається й народна маса. Софія — пригнічена сексуальність, притлумлена тілесність, яка є антиподом життєствердній вітальності батька.

Вона кохає Гната, але водночас безталання — стан її невпевненості у собі, внутрішнього світу, в якому ніби постійно переживає біль від власної самотності. Варка самотня, бо ж у цьому світі немає того, хто «накриє» її, хто зможе приборкати шалену хіть і сексуальне торжество плоті, яке має юнка.

У фіналі вистави катарсис — від трагічного споглядання за тим, як відбувається чергове замикання на «стовпі» енергії. Гнат відкидає ту, яка його кохає. Навряд чи правомірно говорити про почуття справжнього кохання до нього з боку Варки.

Проте її жіноче єство для Гната — джерело вітальності, заборонений потяг робить його чоловіком життя, але в тих обставинах і в тому часі такий зв’язок призводить до руйнації.

Передусім саморуйнації, а тому перед глядачем з похмурого світу виростає Сізіф, прибитий долею й безталанням, який лежить посеред понищеного порожнього світу, де немає любові.

ДОВІДКА «УМ»

Іван Карпенко-Карий, один із талановитих братів Тобілевичів, п’єсу «Безталанна» написав однією з перших із загального доробку — 18 драматичних творів.

Розпочав її створювати у 1884-му. За рік до того — після 18-літньої служби у повітовому поліцейському управлінні, де набрався багатьох життєвих історій, — за неблагонадійність був звільнений з посади секретаря поліції.

Вступив до театральної трупи Михайла Старицького, якому в серпні того 1883 року було запропоновано очолити першу національну професійну трупу, більш відому як  Театр корифеїв.

Іван Франко про Івана Карпенка-Карого писав: «...Він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Іван Уривський — один із кращих сучасних театральних режисерів. Першою вдалою спробою осучаснення ним української класики стало «Украдене щастя» за твором Івана Франка у київському театрі «Золоті ворота».

31-річний митець на сценах столиці, Одеси та Львова інсценізував «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського, «Перехресні стежки» Івана Франка, «Лимерівну» Панаса Мирного, «Камінного господаря» Лесі Українки та «Безталанну» Івана Карпенка-Карого.

Із листопада 2020 року Іван Уривський — режиссер-постановник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.